Буша – село, що розташоване у мальовничій місцевості за 20 км від Ямполя на кордоні з Молдовою на березі двох бурхливих річок: Бушанки та Мурафи. Тут знаходяться пам’ятки культури, як-от історико-культурний заповідник, регіональний ландшафтний парк в долині річки Мурафи, геологічна пам’ятка природи «Гайдамацький Яр», давньослов’янський печерний храм та козацький цвинтар. На початку 2000-х років розпочали свій розвиток екопоселення.
Замкова вежа і Церква у БУШІ
ОДНАК НАРАЗІ ДОЛЯ СЕЛА ОПИНИЛАСЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ ЧЕРЕЗ МОЖЛИВЕ РИТТЯ КАР’ЄРУ.
26 березня 2024 р. відбувся аукціон Державної служби геології та надр з продажу дозволу на дослідження та видобування фосфатовмісного вапняку в родовищі «Бушанське», що завершився перемогою нещодавно заснованої компанії ТОВ «СІ-ЕВОЛЮШН», власниками якої є киянка Наталія Гибелинда та громадянин Німеччини Володимир Бубела.
результати аукціону
Під час поїздки студентів-журналістів ДонНУ у Бушу, нам вдалось поспілкуватися з членкинею ініціативної групи Ганною Гронською, яка розповіла про розвиток місцевого екопоселення та бідкалась щодо серпневої пожежі на горі Лисківка, що слугує місцем обрядів, ритуалів тощо.
«…Тут були такі прекрасні рослинки, які занесені до Червоної книги України, як-от Ефіопська шавлія, ковила, леопольдія… Того дня, на жаль, вогонь їх знищив. Ми не могли допустити, аби полум’я дісталося села, тому з відрами та сапами кинулися гасити пожежу. Щира подяка пожежникам та хлопцям з ферми, які зорали палаючу ділянку» – прокоментувала пані Ганна.
наслідки пожежі
Окрім цього, нам вдалося поспілкуватися з продавчинею місцевого магазину “Світлана” та дізнатись її особисту думку:
«До нас в село навідуються представники різних національностей: французи, німці, бельгійці… Діти теж полюбляють нашу місцину. Кар’єр просто “поховає” усі наші столітні надбання. На жаль, Ямпільська громада не на нашому боці».
Ми намагалися поспілкуватись із директоркою компанії, однак вона на зв’язок не вийшла.
Голова Державної служби геології та надр Роман Опімах у коментарі Суспільному зазначив, що «…Державне управління охорони навколишнього природного середовища Вінницької області розробило екологічну картку цієї ділянки, де зазначалось, що родовище не знаходиться на землях природоохоронного призначення; дозвіл не заходить на межі Гайдамацького Яру. Тобто жодна сторона нічого не порушила».
Для вирішення цієї ситуації, 29 жовтня відбулась 58 сесія Ямпільської міської ради, де було погоджено створення природного заказника «Гора Лисківка», тобто заборона проведення будь-яких робіт на цій ділянці.
Один з найстрашніших спогадів життя Ганни – виїзд із окупації. Її “подорож” з Бердянська до підконтрольної території у Запоріжжя розпочалася о 8 ранку 30 березня 2022 року.
«На момент виїзду вже зник зв’язок, тому повідомити своїм близьким про те, що я тікаю з окупації та не знаю, коли зможу їх побачити, не змогла».
З собою вона взяла мінімум речей, аби не затримуватись на блокпостах, та й виїжджала машиною сусідів. Під’їжджаючи до околиці міста, Ганна побачила велику кількість людей, що з нетерпінням очікували на “чудо”- евакуаційні автобуси, що на сподівання кожного врешті допоможуть дістатись безпечної точки. Були й ті, що планували виїжджати машинами, однак через страх ніяк не наважувалися рушити першими. Тож водій авто, в якому сиділа Ганна, – сусід, взяв весь героїзм у свої руки й зайняв перше місце в колоні.
08:30 – пройшли першу, за яку найбільше переймались, «зону ризику та врешті виїхали з Бердянська. Пройшли через блокпост, де ретельно перевірили всі соцмережі, повідомлення, список дзвінків та галерею на телефоні, документи – паспорт, водійські права та документи на машину, – а також речі в багажнику та в салоні машини. Звичайно, не обійшлося й без питання “Острые, режущие предметы есть?”.
Найбільш сумним моментом було те, що зв’язок з’явився лише після в’їзду в місто. Однак це дало змогу зателефонувати родичам і повідомити їм про виїзд і що попереду ще довга та важка дорога до Запоріжжя.
Під час поїздки Ганна разом з пасажирами рахували блокпости, однак на 15-тому рахунок таки збився. В чергах зазвичай стояли недовго. Було лише 2 пости, на яких затримались на годину через велику кількість людей, які так само, як і пасажири цього авто, не хотіли мати нічого спільного з окупаційною владою.
Під час одного з довгих очікувань люди з автівки позаду вирішили вийти, щоб трохи розім’ятися, на що один з рашистських військових почав погрожувати автоматом, адже в жодному випадку не дозволялося покидати машину, якщо на це не було відповідного наказу.
“Впродовж поїздки ми чули вибухи. За словами росіян, це були бої за Оріхів, тож з тих причин довелось їздити об’їзними дорогами та прямувати до Запоріжжя 11 годин”.
Під час однієї зупинки на блокпості, а саме на під’їзді до Оріхова, Ганна з пасажирами помітила різницю між формою цих військових та тих, яких довелось побачити раніше. Під’їхавши ближче, угледіли нашивку на формі військового – український прапор. У цей момент всі четверо заплакали, а машину зустріли зі словами: “Усе гаразд, вітаємо вдома. Слава Україні!”. Тож, на момент 30 березня місто Оріхів було підконтрольне Україні, хоча окупанти запевняли, що там царює їхня влада.
Вже о 18:00 заїхали колоною в Запоріжжя та повинні були встигнути зареєструватися як ВПО й знайти місце для ночівлі. Їхати вночі було надто небезпечно, на цьому наголошували як наші захисники, так і рашисти: “Вы должны успеть доехать до Запорожья до комендантского часа, иначе высокий шанс того, что по вам прилетит. Не мы, не ваши не думают, это едет гражданская машина или военная, сразу же начинается обстрел”, – сказав один із рашистів.
Першочерговою задачею була реєстрація. Під час того, як Ганну та інших переселенців реєстрували, одна з волонтерок сказала явно не ті слова, на які очікували: “А чого ви вирішили виїхати, якщо у вас не бойові дії у Бердянську?”.
“Це питання ми пропустили повз вуха, а варіанти ночівлі одразу ж почали пропонувати. Зупинилися на гуртожитку. Обіцяли, що ночівля буде безкоштовною та питали, чи не потрібно більше днів на проживання або ж харчі. Ніч ми провели в гуртожитку, а наступного ранку о 7 годині продовжили свій шлях.
О 18:00 врешті без пригод дістались остаточної зупинки й нарешті видихнули – Вінниця”.
Сучасне місто – це не лише бетонні джунглі та стальні конструкції. Воно стає полотном для вуличних художників, які залишають свій слід у вигляді кольорових експресій та графіті. Великі та малі міста всього світу стають платформою для творчості, де стіни перетворюються на полотна, а фарби – на слова та ідеї.
Графіті, це не лише смуги фарби на стіні, це мова, яка розмовляє з перехожими, розповідає історії та виражає емоції. У нашому місті, кожна вулична алея, кожна стіна – це креативний вираз графіті-митців, які перетворюють сіре буденне середовище в калейдоскоп барв та форм.
Задня стіна одного з приватних будинків на розі вулиць Гоголя та Хлібної – це чудовий приклад витонченого графіті, яке втілює у собі ідеї шукання та відкриття. Яскраві кольори та природні форми створюють враження руху та динаміки. Автора цього шедевра не знаю, але вважаю, що його робота спрямована на те, щоб надихати та викликати роздуми про нескінченний процес пошуку в нашому житті.
Центр краси «Beauty’s» на вулиці Оводова – з першу нічим не примітний салон краси, але ворота цього салону говорять про інше. На них зображені голови Ернесто Че Гевари та Муаммара Каддафі. Невже це натяк, що після відвідування салону на вас чекає героїчна смерть?
Проте, не усі експресії графіті легко сприймаються суспільством. Закінчений мурал може розглядатися як шедевр або навпаки, як порушення громадського порядку. І все ж, чи може художній вираз бути вищим, ніж його оточення?
У світі, де індустріалізація замінює природу, а рутинність викликає втому, графіті стає своєрідним відгомоном креативності та індивідуальності. Воно розмовляє з нами, захоплює нас та залишає свій слід у серці міста. І хоча графіті може розцінюватися по-різному, воно завжди залишається мовою, що об’єднує нас у світі барв та ідей.
Також, є інші частинки Вінниці, які я не згадала, де розташовані класні графіті міста.
Страх – це те, що ми відчуваємо, коли постаємо перед вибором, який однозначно вплине на наше життя, тільки незрозуміло, в погану чи хорошу сторону. Ось перед таким вибором постала журналістка Анжела Слободян, яка обрала залишитися в окупованому Херсоні, аби задокументувати усе, що там відбувається й щоб бути прямим доповідачем з місця подій.
Ця відважна жінка виконувала свою основну роботу, наражаючи себе на велику небезпеку, аби люди знали правду.
“Ми знімали приховано, мій чоловік високий і я за нього ховалася. Він у мене був, як стіна” – поділилася пані Анжела.
Ситуація загострювалася, але журналістка, усіма силами, переступаючи через свій страх, намагалася допомагати іншим. Довіряти не можна було нікому, тільки чоловік й вона і страх, який потрібно було бороти, аби залишитися в живих.
Сім’я, яка потребувала знань та майстерності Анжели, звернулася по допомогу, аби дізнатися правду. Чоловік, який потрапив у жахливий обстріл швидкої медичної допомоги, рятуючи свою дитину, не зміг вижити. Його кохана дружина не могла повірити, що її “сенс життя” зникнув назавжди.
“Лікарня вже була під контролем окупантів і зайти мені туди, як журналісту, було просто не можливо. Ми розробили спецоперацію зі швидкою допомогою, аби я переодягнулася фельдшером. У мене була маска, окуляри й посвідчення фельдшера і так я змогла зайти в палату, аби дізнатися правду від лікаря” – розповіла журналістка.
Страх був постійно з нею, окутував мурашками по всьому тілу. Змушував обирати між тим, аби здатися та сховатися і тим, аби йти далі й долати страшні перешкоди. Анжела боялася. Але завдяки коханню та підтримці свого чоловіка, який, долаючи страх, був її “стіною”, який захистить не дивлячись ні на що, змогла виконати свою роботу бездоганно.
Посилання на фільм, який змусить відчути тоненьку лінію між страхом, горем та великим коханням, яке залишиться з нами назавжди .
За офіційною статистикою президента Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, від рук окупаційної агресії з початком повномасштабного вторгнення постраждало понад 70 працівників ЗМІ.
За його словами, журналісти на окупованих територіях є одними з головних цілей росіян, оскільки у професійній журналістиці вони вбачають загрозу окупаційному режиму та російській пропаганді.
Нам чимало відомо про роботу медіа та журналістів на підконтрольних територіях. Однак про життя та діяльність тих, хто залишився на окупованих частинах країни та продовжує свою роботу, ми знаємо зовсім небагато.
Про медійну діяльність в окупації розповість відома журналістка, секретар спілки журналістів України Валентина Манжура.
“Усі місцеві видання з початком окупації оголосили про свої закриття. У Мелітополі та Бердянську для пропагандистської роботи росіяни привласнили тамтешні студії з усім необхідним обладнанням. Важливо, що українські журналісти там не працюють. Тому називати цю діяльність українським медіа на окупованій території я б не стала”, – наголосила Валентина.
Переважна частина журналістів виїхала на підконтрольну територію, а ті, хто все ж залишились, не працюють через брак можливостей, адже постійно перебувають під так званим російським «ковпаком».
“На початку окупації були ситуації, коли росіяни приходили до редакторів та пропонували їм співпрацю. Декому таки вдалося відмовитись, когось арештували або били. Одному арештованому журналісту з Бердянська мені навіть вдалось допомогти”, – розповіла Валентина.
Журналіста з районного центру Михайлівка жорстоко побили та тримали у підвалі. На щастя, йому вдалось утекти. Журналістку з села Розівка Мелітопольського району арештували, коли вона поверталась додому. На початку вторгнення ще була можливість викупу, тож таким чином її вдалось звільнити.
Ще до однієї з мелітопольських редакторок, що має проблеми зі здоров’ям, росіяни кілька разів приходили та змушували змінити паспорт на російський. Через незгоду вона та її сім’я досі змушені переховуватись та перебувати у постійному страху, оскільки розуміють, що окрім репресій та арештів найперше, що їм загрожує, – це голод через відсутність заробітної плати та пенсії.
Відновлюється газетна робота на прифронтових територіях, що перебувають під постійними обстрілами. Саме у друці вийшла газета «Трудова слава» за допомогою одержаного гранту. Допоміг інститут масової інформації та міжнародні партнери.
Однак, якщо ж таки допомагають виданням, то лише з одним або двома випусками. На все інше варто шукати гранти, а не усі редактори можуть це робити.
Щодо популярних медіа з української території, у місті працює лише один муніципальний телеканал «МТМ» та грантове радіо «На дотик». Також виходять газети на грантах «Міг» та «Гаражанін інформ».
Має невеликий обсяг мовлення й представництво «Суспільне». Два місцеві телеканали зачинились. Один із них належав Ринату Ахметову, інший арештованому за зраду В’ячеславу Богуслаєву.
Війна страшна своїми подіями та трагедіями, але найстрашніше – це її слід. Слід може бути не тільки на будинку, землі, предметах, він залишається на душі людей, які це пережили. З кожним днем в нашій країні цих душ стає більше, вони повертаються з війни, де своя реальність, там ти людина війни.
Однак, вони зіштовхуються зі світом, що в тилу. Тут людина війни перетинається з людиною, яка не бачила фронту, і старі рани знову кровоточать. Біль цих душевних ран переростає в агресію, розчарування та образу.
Я почав про це говорити, зіштовхнувшись з цією проблемою не через історії, а вже в реальності. Це був прохолодний осінній вечір у центрі Вінниці, я зустрівся зі своєю дівчиною та її друзями біля бару. Одна з дівчат розповідала історію, виражаючись лайкою, а ми пили і сміялись разом з нею.
Внизу вулиці я побачив, як кремезний чоловік виходить з авто і йде в нашу сторону. Я помітив його дивну поведінку, але вирішив не звертати увагу, проте він зробив зауваження дівчині за лайку, на що та грубо відповіла. Між ними розпочалась перепалка, але коли за дівчину вступився мій знайомий, інший чоловік почав вести себе більш агресивно:
«Пішли зі мною в 3-тю штурмову!… Що, страшно?», – сказав незнайомий військовий.
Мій друг намагався не відповідати і згладити ситуацію, але військовий був налаштований на бійку.
«Вітя, не треба! Заспокойся!» – сказала дівчина військового, вибігаючи з бару.
Дівчина відвела військового чим подалі, а в мене виникали питання:
“Як так вийшло?”
“Як потрібно спілкуватись з такими людьми?”
Згодом я почув реакцію моїх знайомих:
“Чому він взагалі причепився?”
“Що я не можу спокійно випити пива ввечері?”
Після їх слів я зрозумів, що ми не вміємо розмовляти з людьми, які повернулись з фронту, адже не бачили всіх тих жахів. Масштаб цієї проблеми величезний, адже в Україні майже мільйон учасників бойових дій, а ми не знаємо як з ними говорити та поводитися, щоб уникнути негараздів.
Після того дня почались мої пошуки відповіді на запитання, як розмовляти та поводитись з військовими з фронту. Завжди краще дізнатись про почуття людини від неї самої, тому я вирішив розпитати своїх клієнтів, що воюють, про їх ставлення до цієї проблеми.
Тарас – водій БТР та БМП: «Військові, які отримали психічні травми, під впливом алкоголю можуть бути дуже агресивними. Вони різко сприймають, що ти їм говориш. На його думку, ти живеш в іншому світі».
Артем – боєць ТРО : «Люди з контузією або з психічними проблемами не сприймають контраргументів, краще погоджуйся з ним, кажи: так, страшно! Так, не правий!».
Після розмови з хлопцями я зрозумів, у чому суть проблеми, але ще є багато питань на тему:
Як це вирішити та навчитись жити з цим ?
В довгих пошуках я знайшов відповідь в статті суспільного, де військовий психолог Павло Славинський дав пораду, як спілкуватись з військовими, які можна вмістити у декілька тез:
Павло Славинський
Замість слів вдячності, посміхніться воїну.
Не питайте про полон, коли закінчиться війна, і так далі. Все це дається великими втратами. Цим ви чіпаєте ті самі душевні рани. Ви повинні бути опорою для військових, уважно слухати їх та підтримувати.
В конфліктних ситуаціях не кажіть: «Вибач, якщо щось не так сказав», адже вони люблять конкретику, як в армії. Краще скажіть: «Вибач мене, я хочу тебе зрозуміти і підтримати, але я можу не знати деяких речей, адже ти військовий, а я цивільний».
Спілкуйтесь з ними, як з простими людьми, адже вони такі як ми.
Якщо це така поширена проблема, чому про методи вирішення не говорять в школі, університеті, держустановах? Кожен з нас вирішує для себе, чи це проблема, чи ні, але одне залишається фактом, що це наслідок війни, яка зачепила кожного.
Для того, щоб закінчити війну, потрібно стати підтримкою для наших захисників, навчитись розуміти їх та стати їхнім другом та психологом.
Пані Ірина працювала лікарем-терапевтом у Хмельницькому слідчому ізоляторі понад 2 роки.
За цей період вона на власні очі побачила в яких умовах перебувають ув’язнені та наскільки суворе перебування там.
У травні 2021 року вона вперше переступила поріг СІЗО в якості медичного працівника та згадує, що відразу її здивувало.
“Кожного дня перед початком роботи ти проходиш поверхневий огляд металошукачем, здаєш усі ріжучі предмети та телефон. У супроводі військових зі зброєю та відеореєстраторами ти прямуєш в свій кабінет”, –згадує Ірина.
Кожен ув’язнений має право на медичний огляд та медичну допомогу, що зазначено в Конституції України. Ув’язнений може потрапити на прийом до лікаря через написання заяви щодо погіршення свого стану здоров‘я. Кожного дня формується список на прийом до лікаря та почергово ув’язнені отримують допомогу.
Звичайно, що ув’язнений приходить до лікаря в супроводі «виводного» , тобто озброєного військового, який наглядає за процесом задля уникнення неприємностей.
У разі чогось, біля кожного лікаря є тривожна кнопка: це необхідність, адже у слідчому ізоляторі перебувають злочинці різного «калібру» від крадіїв до серійних убивць.
«За один робочий день на прийом могли прийти понад 70 ув’язнених, люди справді потребували допомоги. Незалежно від обставин, більшості з них не вистачає уваги та простого спілкування як зі звичайними людьми», – каже Ірина.
На запитання про найбільш шокуючі випадки під час її роботи у слідчому ізоляторі Ірина згадує історії з наркозалежними пацієнтами.
«Досить часто в СІЗО знаходяться наркозалежні ув’язнені, але які мають доступ до наркотичних засобів, тому неодноразово були випадки передозування серед ув’язнених. Вже в непритомному стані їх необхідно реанімувати.Також серед них були спроби самогубства, коли людей фактично знімали з мотузки», – згадує Ірина.
З одного боку, ця картина виглядає дуже моторошною, але де є темна сторона, там завжди буде і світла.
«Були люди, які намагались хоча б квіточку принести тобі, на прийомі були привітні та незважаючи на обставини залишались людьми. В деяких навіть були котики чи рибки в камерах, за якими вони доглядали. Ось саме це хороше людське ставлення і допомагає їм виправлятися», – каже Ірина.
Зрозуміло, що така специфічна робота не для всіх та вона мало кого приваблює. Наразі пані Ірина не працює у слідчому ізоляторі, але продовжує бути лікарем вже у іншій установі.
«За понад 2 роки роботи там тебе вже важко чимось здивувати. Таку роботу нікому не пораджу, після такого починаєш боятись людей, коли розумієш, шо напроти сидить довічно ув’язнений, який все життя проведе за ґратами. Це дуже важко морально», –згадує Ірина.
Вінниця –місто у центральній частині Правобережної України, на берегах Південного Бугу.
Воно асоціюється із спокоєм та затишком, зокрема завдяки своєму статусу найкомфортнішого міста України. Серед туристів існує стереотип, що це непримітне місто «на один день». А природні та історичні пам’ятки, що знаходяться за межами міста, в області, часто залишаються проігнорованими під час створення туристичного маршруту.
Але цей travel-гайд покаже Вінничину із іншого незвичного боку. Адже насправді тут є багато захоплюючих і містичних місць, які варто відвідати.
Буша
Буша – село у Вінницькій області, на кордоні з Молдовою, сховане у видолинку між трьома пагорбами: Поповою горою, Татаркою та Леськовою.
У цьому селі були знайдені залишки трипільської культури, а також функціонує історико-культурний заповідник – можна ознайомитися із предметами побуту та культури трипільців. Жителям села дуже подобається цей стиль, тому багато будинків оздоблені «під Трипілля» – це роботи сучасних українських майстрів.
Не варто оминати й Скельний храм . В середньовіччі він був прихистком для селян під час нападів татар. Храм славиться загадковими малюнками, які привертають увагу не лише українських, а й світових археологів та істориків. У наш час у цьому таємничому місці шукають натхнення та наповнюються силами прихильники різних езотеричних течій, адже Буша вважається жіночим «місцем сили». Тут, у таємних куточках печери, в якій знаходиться храм, туристи залишаючи записочки з бажаннями та пожертвування у вигляді прикрас і монеток.
У Буші знаходиться природнє диво — Гайдамацький яр. За легендою , в цьому місці, серед скель, козаки заховали золото. Манить туристів і система підземних ходів – однак в печери краще не лазити – там небезпечно.
Вартість квитків для входу на територію заповідника: – Для дорослих – 80 грн – Для дітей (6 – 16 років) – 40 грн.
Найзручніше дістатися до Буші від автовокзалу Вінниці рейсовим автобусом, або власним транспортом.
Ставка Гітлера
Ця моторошна і загадкова історична пам’ятка розташована за вісім кілометрів від Вінниці. До сьогодні історія ставки “Вервольф” вважається таємницею. Прихильники різноманітних теорій досі не визначились, що ж насправді тут відбувалось під час Другої світової війни. За останніми дослідженнями, залізобетонні брили, які розкидані по території ставки – це лише залишки стін ліфтових шахт.
Комплекс будували 5 тисяч радянських військовополонених, усі вони були вбиті. За загадкових обставин загинули й німецькі інженери, які будували ставку.
У перекладі з німецької “Вервольф” означає перевертень. За даними вчених, обираючи місце для ставки, Гітлер консультувався з 400 магами, екстрасенсами і астрологами з Інституту окультних наук у Берліні. “Вервольф” мав стати магічним центром. Навколо нього мали об’єднатися розрізнені країни Європи і початися завоювання світу. Про ставку говорила і відома віщунка Ванга.
Існує легенда про підземний бункер у гітлерівській ставці. Вона з’явилася завдяки мемуарам німецького лікаря Фердинанда Зауербруха – він пробув на таємному об’єкті всього одну ніч.
Дослідники паранормальних явищ не радять відвідувати цю територію, оскільки вона випромінює смертельну ауру. І дійсно, перебуваючи в цьому місці відчуваєш неприємні «мурашки» по шкірі та його «важку енергетику».
Вартість відвідування музею, без екскурсії 50 грн.
Як дістатися?
Щоб дістатися з Вінниці до ставки, потрібно проїхати вісім кілометрів в бік Києва житомирською трасою до селища Стрижавка. Якщо немає власного авто, доїхати можна маршруткою від вінницького залізничного вокзалу до зупинки “Кемпінг” і звідти ще пройтися 20 хвилин. Або ж на таксі з центру міста безпосередньо до ставки.
Село Печера
Печера – невеличке мальовниче село на Вінниччині. Його назва походить від печерних ходів, які служили першим жителям притулком під час нападу ворогів.
Польські магнати Потоцькі отримали ці вінницькі землі у подарунок від своїх родичів. Тут, біля свого маєтку, вони створили великий красивий парк. Його територія знаходиться над підвалами. Потоцькі любили таємниці й містику і тому їх будували. Місцеві жителі розповідають, що там зберігалося багато «добра». Останній власник маєтку, Франц Потоцький, приблизно у 17-у році минулого століття, наказав замурувати входи і виходи у підземелля. І від тоді ніхто з людей не наважувався тривожити «пам’ять підземель».
Також Потоцькі залишили по собі церкву Різдва Богородиці, триповерховий млин та костел Потоцьких, який став мавзолеєм.
Млин Потоцьких
Каплиця-мавзолей Потоцьких спроектована київським архітектором В. Городецьким, автором київського Будинку з химерами, Під костелом він спроектував усипальницю у формі латинського хреста в стилі романського модерну.
Мавзолей Потоцьких
Як дістатися?
Дістатися до Печери можна на авто чи громадським транспортом, автобус із Вінниці йде кілька разів на день.
Палац Потоцьких
В двадцяти п’яти кілометрах від Печери, в Тульчині, знаходиться палац Потоцьких, спроектуваний французьким архітектор Лакруа.
До ансамблю входили власне палац, театр (перебудований), манеж, стайні (не збереглися), турецька лазня, оранжереї, службові і житлові приміщення, два бічні флігелі.
Розповідають , що тут до сьогодні заховані золоті скарби.
Дістатись до палацу також можна громадським транспортом. Але щоб побачити усі улюблені місця родини Потоцьких – краще їхати на машині.
Вінницькі підземелля
Місцеві приписують вінницьким підземеллям різні таємниці. Що ж там знаходиться насправді, нікому достеменно невідомо, адже вони досі недостатньо досліджені.
У підземеллях часто знаходять цікаві артефакти – монети XVII-XVIII століть, зброя часів Другої світової війни, залишки авторемонтної бази нацистів.
Туристам під час екскурсії храмом Св. Діви Марії Ангельської розповідають історію про дух монаха – брата Шимона, який звалився у чан з пивним суслом, зазнав страшних опіків і за місяць страждань пішов до кращого світу. З ним пов’язують шелест й незрозумілі звуки, але запевняють, що він добрий й нікому не шкодить. Одного разу він навіть дозволив сфотографувати себе на камеру мобільного телефону.
Існує також легенда про наявність «підводних ходів», прокладених під дном Південного Бугу до острова Кемпа. Начебто вони були прокопані на багато кілометрів у бік міста Тульчин.
Насправді це лише частина загадок Вінниччини. Тут є ще багато цікавих місць, здатних підкорити найвибагливішого туриста та продемонструвати колоритність цього краю.
«Найкомфортніше місто у країні», – невеличкий обласний центр України таким статусом був нагороджений шість разів поспіль. Будучи корінним жителем цього міста, можу з чистою душею сказати, що Вінниця – місто, яке змусить вас повернутись сюди ще не один раз.
Вулиця Соборна
Затишок, комфорт, захоплення – слова, що першим ділом спадають мені на думку, коли згадую мою “Vi”. Вона зачаровує красою та ритмом міста з перших хвилин, коли ви сходите з потягу або прибуваєте на машині. Вдень можна погуляти старим центром та набережною Південного Бугу, а ніч провести у шумному барі або у тихому готелі.
Давайте розглянемо це місто детальніше.
Культурна програма
Щодо культурних пам’яток: вони розкидані по всій Вінниці. Я не буду зосереджувати увагу на абсолютно всіх музеях, театрах та парках. Хочу виділити лише ті, котрі є обличчям мого міста, та які дійсно залишать слід у ваших сердечках.
Основною візитівкою Вінниці неодмінно є світломузичний фонтан Roshen та набережна Південного Бугу. На жаль, через воєнний стан ви не зможете вдосталь насолодитись красою фонтану. До того ж він функціонує лише у теплі пори року. Але усі ці недоліки компенсує краєвид. Справа у тім, що фонтан Roshen розташований просто на річці Південний Буг поряд із островом Кемпа та центральним мостом, що по вулиці Соборній. У вечірній період часу готуйтеся до найкращого заходу сонця у вашому житті, тому що цю гру кольорів словами описати не можна.
Водонапірна вежа
Наступною нашою зупинкою буде Центральний парк. Тут доволі часто проводяться фестивалі, виступи вуличних музикантів та концерти. До речі, інколи у парку збираються літні люди, аби потанцювати. Такі заходи по-особливому гріють мені душу. У Центральному парку можете переглянути макетне містечко «Міні Вінниця». Тут встановлені копії найвідоміших будівель міста. Вони працюють з 10 по 19 годину. Також моєю порадою буде заглянути у «Зоодворик» (вул. Хлібна 1). Це ніби живий куточок у самому центрі міста.
Ще однією візитівкою Вінниці я б назвала Водонапірну вежу на Європейській площі. Наразі у цій будівлі розташовані Музей памʼяті воїнів Вінниччини та Подільський туристично-інформаційний центр. Після відвідування неймовірного музею, ви можете насолодитися атмосферою у самісінькому центрі Вінниці. Вона завжди наповнена вуличною музикою, розмовами людей та смачними запахами, що надходять із різних закладів харчування. Моєю порадою буде відвідати це місце ввечері, адже саме у цей час місто відкривається на повну.
Якщо ви так само як і я ловите неймовірну естетичну ейфорію від архітектури, то наступною моєю рекомендацією буде особняк капітана Четкова. Архітектурна памʼятка у стилі модерн захоплює мою душу з кожним разом, коли проходжу повз неї. Тут переплелися масивні вежі й балкони без входів, круглі вікна та важкі колони. Зараз в будинку Четкова розмістилося управління архітектури та містобудування.
Особняк капітана Четкова
Не можу не згадати вулицю Соборну. Це місце, де на кожному кроці розташовані будівлі, котрі зберегли свою архітектуру ще з 19 століття. Вишукані та витончені споруди, які одразу прикують вашу увагу. Раджу прогулятися цією вулицею у вечірній час.
Вулиця Соборна
Якщо вам набридне гуляти містом пішки, то ви можете проїхатись екскурсійним автобусом Bus Pass. Крім оглядових екскурсій, є вечір саксофона. Квиток оглядової екскурсії коштує 350 грн. Дитячий квиток (від 6 до 12 років) коштує 250 грн.
Транспорт
«Ого, у вас такий крутий транспорт», – зазвичай основне, що я чую від своїх друзів, котрі вперше приїжджають у Вінницю. У цьому твердженні я згодна з ними на 100%.
Найкомфортнішим транспортом у Вінниці, на мою думку, є трамваї. Це швидко, зручно та дешево. Але є один мінус – розрахуватися готівкою за проїзд у ньому не вийде (у тролейбусах також). Оплатити проїзд можна за допомогою банківської карти або ж карти вінничанина. До речі, проїзд у трамваях та тролейбусах коштує 8 грн. У маршрутках доведеться розщедритись на 15 грн.
Із розкладом проблем не буде, адже на кожній зупинці у Вінниці встановлено табло, де написано конкретний час прибуття потрібного вам транспорту.
Щодо позаміського транспорту. Я обожнюю потяги, тому скажу, що найкомфортнішим способом дістатися Вінниці є залізниця. Є прямі рейси з Києва, Одеси, Львова та Харкова. А розклад поїздів, що курсують Україною, можна переглянути на сайті Укрзалізниці. До речі, на цьому сайті можна одразу купити квиток.
Міський транспорт у центрі Вінниці
Ресторани/ кав’ярні/бари
Отже, переходимо до найсмачнішого та пʼянкого. Ресторанів у Вінниці вдосталь, аби кожен знайшов щось особливо смачненьке для себе. Але хочу зосередити свою увагу лише на декількох.
Памʼятаєте, я розповідала про набережну фонтану Roshen? Так ось, спостерігати неймовірні краєвиди ви зможете у ресторані «Батискаф» (вул. Кармелюка 2). Це заклад, що спеціалізується на стравах з морепродуктів. Ціни доволі приємні, а смаки – гастрономічна насолода. Хочу дати підказку: у них є комплексні обіди, котрі не перевищують 150 грн вартості. Тобто за цю ціну ви отримуєте бізнес-ланч із доволі великим асортиментом страв.
Ресторан «BIBLIOTEKA Resto bar», що знаходиться у центрі міста (вул. М. Оводова 32) – окрема рекомендація від мене. Усім поціновувачам неаполітанської піци, не за всі гроші світу, раджу відвідати цей заклад. Це місце спеціалізується на європейській кухні. Ціни тут середні, що відповідають якості страв. Доволі затишне місце із своєю історією.
Кав’ярні «Pan Cake»
Мій топ кавʼярень відкриває «Pan Cake». Вона знаходиться у різних куточках Вінниці (вул. Соборна 10а, вул. Пирогова 31, вул. Космонавтів 49, вул. Коцюбинського 70). Атмосферне місце зі смачною кавою та десертами. Щодо цін, то вони середні, я б сказала трішки вище, ніж у інших кав’ярнях. До прикладу, long black коштує 60 грн, лате – 64. У середньому за десерт ви заплатите 90 грн.
Наступною кавʼярнею буде «Квіткова кавʼярня» (вул. 600-річчя 21). Місце моєї душі та гармонії у поєднанні із чудовою кавою. У цьому закладі ви можете не тільки насолодитись запашною та смачною кавою, але й придбати композиції з квітів. Дуже романтичне місце. Щодо вартості: лате коштує 40 грн, long black – 40 грн. Ціни приємні.
Алкогольно-питна культура Вінниці за останні роки набирає обертів. Тому тепер хочу розповісти вам про бари.
Першим на черзі буде коктейль-бар «Полуночники» (вул. Соборна 66). Це місце класичних коктейлів, вин, джину, настоянок, вермуту, рому, текіли, хересу. Також у меню є різні страви, такі як паста, салати, закуски та десерти. На мою думку, це найстильніший бар у Вінниці. Через те, що заклад використовує найліпші бренди алкоголю – ціни не найнижчі. Класичний Негроні коштує 280 грн за 110 мл.
Бар «Полуночники»
Бар «Білий налив» (вул. Пирогова 96) – місце, що спеціалізується на сидрі та наливках. Також у закладі ви можете замовити закуски у вигляді устриць та хот-догів. Ціни доступні: келих сидру коштує від 39 до 59 грн.
Житло
Найзручніший спосіб знайти житло у Вінниці – за допомогою booking.com. За останні роки місць, де можна переночувати, побільшало. Тому ви з легкістю зможете обрати те, що припало до душі.
Відносно недорогим та комфортним готелем є Smart Apart (вул. Архітектора Артинова 57а). Він розташований майже у самому серці Вінниці. Апартаменти на двох коштуватимуть приблизно 1000-1100 грн (30-33 $) за добу. Також вони мають великі кімнати, розраховані на 5, 6 і 7 осіб.
Готель “Франція”
Отже, я виділила ті місця та закладати, котрі, на мою думку, варто відвідати у Вінниці, аби відчути атмосферу та запал міста. Якщо матимете можливість залишитись у моєму місті хоча б на 1 добу – не втрачайте шанс. Обов’язково пірніть у вайб “Vi” та отримайте нові позитивні враження.
Організатори наймасштабнішого пісенного конкурсу “Євробачення” все ж-таки наважилися на зміни? Так і є. Сталося це після серйозних скандалів у Мальме, де 2024 року відбулися музичні перегони, передає Eurovision Fun.
Що? Політизація шоу?
Щороку ця музична подія викликає багато суперечливих думок. Хтось вважає, що це гарний спосіб проведення вільного часу, а хтось, що «Євробачення» – це суцільне інформаційне сміття. Багато людей кажуть, що конкурс уже давно є політизованим.
Як відомо, цьогоріч на Євробаченні українські співачки Alyona Alyona та Jerry Heil вирішили ризикнути і з’явилися на конкурсі у футболках з написом “Free Azovstal Defenders”. А також чимало інших учасників намагалися демонструвати на сцені через елементи одягу, макіяжу або ж образу свою підтримку Палестині. Тим часом у Мальме відбувалися масштабні протести проти участі Ізраїлю у конкурсі, через що ізраїльській конкурсантці довелося пересуватися з охороною та без нагальної потреби не покидати готель.
Тому перша причина нововведення – аполітичність шоу. Як повідомляє керівник конкурсу Бакель Вальден: «Ми запроваджуємо кодекс поведінки для учасників, який вимагає політичного нейтралітету під час виступу на сцені. І це є вкрай необхідним рішенням, аби всі конкурсанти почувалися в безпеці, а між делегаціями не виникали конфлікти».
Також для учасників-2025 буде відведений окремий простір, де вони зможуть усамітнитися і куди не матимуть жодного доступу журналісти.
Як? Без журналістів? Чому ж так?
Ймовірно, наступне нововведення спричинив гучний скандал з учасником від Нідерландів – Йостом Кляйном. Музикант поскандалив із журналістами, коли прямував до кімнати відпочинку. Він просив, аби його не знімали, але проханням знехтували, через що він замахнувся рукою на журналістку. У результаті за день до гранд-фіналу Кляйна не допустили до генеральної репетиції та дискваліфікували. Тому тепер діяльність журналістів буде мінімізовано, принаймні на час проведення самих ефірів. А ще варто пригадати, що раніше Йост Кляйн заговорив про своє повернення на шоу, натякнувши, що може знову представити свою країну у 2025 році. Тож, чи побачимо артиста цьогоріч? Дізнаємось уже згодом.
Об’єднання??
До слова, наша минулорічна представниця – Jerry Heil потоваришувала з переможцем конкурсу Nemo. Ба більше, співачка разом з ними та іншими учасниками, а відтепер і друзями, презентувала відеокліп на пісню Eurostar. Як говорять Nemo, пісня була натхненна конкурсним періодом. Це ще раз доводить, що пісенний конкурс є наймасштабнішою музичною подією у світі, що об’єднує людей з усього світу.
А чи візьме участь Україна в «Євробаченні-2025»?
Ще у вересні Суспільне мовлення офіційно підтвердили, що Україна буде брати участь у конкурсі. Та вже розпочали приймати заявки для національного відбору, головною продюсеркою, якого стала Народна артистка України – Тіна Кароль. То хто ж представлятиме Україну цьогоріч? Подача заяв триває. Відповідь уже в лютому!
#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0_2012.jpg){kind=link}
#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B0_%D1%81%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B8_2012.jpg){kind=link}