Професія церемоніатора поєднує емоційність, комунікацію та чітке дотримання юридичних норм. Це не лише про атмосферу свята, а й про відповідальність, точність і вміння працювати з людьми в один із найважливіших моментів їхнього життя. Про особливості цієї роботи, шлях у професію та роль журналістської освіти ми поговорили з Вікторією Слободянюк – офіційною церемоніаторкою Державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС).
На початку розмови наша випускниця пояснює свою роботу максимально просто, але водночас дуже точно:
«Скажу просто, я одружую людей. Церемоніатор – це професія, яка дотична до найважливіших етапів у житті людини. Вона стоїть десь між священником та юристом, тому що знати, як красиво, лірично та душевно оповісти цей момент – недостатньо. Тут ще дуже важлива юридична освіченість, і надзвичайно велику роль відіграє досвід журналіста, тому що ми також діємо згідно певних стандартів та правил».
Саме цей баланс між емоцією і структурою, за її словами, і формує специфіку професії.
Журналістика як база, що допомагає і поза медіа
Вікторія – випускниця кафедри журналістики і соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса, і цей вибір був не випадковим. Ще у школі їй підказали напрям, який відповідає її навичкам:
«Мені сказали: “Вікторія, у тебе є навички, з якими краще бути з мікрофоном. Якщо ти ще любиш офіційний стиль, то, мабуть, варто вступати на журналіста”. Я дослухалась до цієї поради і зараз дуже вдячна, тому що вважаю, що освіта журналіста – це базовий мінімум, який має знати кожен громадянин».
Вона підкреслює, що журналістика дає значно ширше розуміння світу, ніж просто роботу в медіа:
«Це про стандарти, про те, як перевіряти інформацію, як її доносити, як не потрапити в пастку шахраїв. Це така лінія, яка додає в житті опору. Тому я вважаю, що професія журналіста не є відокремленою від сучасного життя».
Навички, які не з’являються одразу
Попри те, що зараз робота передбачає постійну комунікацію, сама Вікторія визнає: на початку навчання це не було її сильною стороною.
«Я не скажу, що була дуже комунікабельною, коли вступила на журналістику. Це все відбулося в процесі навчання. І тут велика заслуга викладачів і одногрупників, тому що це було живе середовище – ми багато спілкувалися і під час пар, і після них».
Серед ключових речей, які допомогли їй у професії, вона виділяє базові журналістські стандарти:
«Це вміння доносити інформацію, відстоювати себе навіть у правовому полі, комунікувати і бути своїм піар-менеджером. Не кожен сьогодні може поєднувати професію і самопросування, а журналістика цьому вчить».
Шлях у професію
Після університету Вікторія певний час працювала журналісткою, однак згодом почала цікавитися івент-сферою.
«Якби мені кілька років тому сказали, що я буду в цій сфері, я б не повірила. Я працювала журналістом, але з часом моє оточення розширювалося, і я почала більше цікавитися івентами. Мені дуже подобалося дивитися на людей, які створюють події, і я думала, що теж так хочу, але не розуміла, яку саме роль можу там виконувати».
Рішення прийшло поступово – через навчання і практику:
«Я знайшла людину, яка вже працює в цій сфері, запитала про менторство, і мені це погодили. У мене була теорія, практика, і вже десь через два тижні – перша церемонія».
Перший досвід, який запам’ятовується
Перший вихід до пари був емоційно складним:
«Це було дуже хвилююче. Я навіть казала, що не буду її проводити. Але тим не менше все минуло дуже цілісно і гармонійно. В кінці мені подякували, ми зробили фото, і навіть через місяць я зустріла їхніх батьків – вони мене впізнали. Це був дуже приємний, але дуже хвилюючий досвід, тому що ти це робиш вперше, і хочеш максимально якісно надати послугу.
Хвилювання може виникати тому що коли ми не знаємо внутрішній осередок іншої професії, ми можемо мати якісь кліше або певні навіть стереотипи. І в мене були стереотипи, що для того, щоб одружитися, треба лише одне одного кохати. І коли я почала занурюватись у Сімейний кодекс України, у практичні знання, що кохання може бути в різних проявах, воно може бути по-різному, і немає нічого абсолютного, усе відносне, як і цей світ».
При цьому вона підкреслює: усе, що робить, відбувається суворо в межах законодавства і стандартів, які регулюють церемонії.
Робота з людьми і непередбачуваними ситуаціями
Робота церемоніатора – це не лише про сценарій, а й про вміння реагувати на форс-мажори:
«Це професія, яка вчить бути готовою до всього. Пара може запізнитися, а в тебе графік розписаний на десятки церемоній. Може статися ситуація, коли зникають обручки, і ти маєш не просто провести церемонію, а ще й заспокоїти людей і знайти рішення».
Попри це, вона зазначає, що сучасні події значно більш організовані:
«Зараз будь-який івент – це дуже контрольована подія. У нас є чіткий сценарний план і графік, і ми не маємо права від нього відходити».
Журналістика як інструмент у будь-якій сфері
У роботі церемоніатора журналістська база проявляється насамперед у комунікації та самопрезентації:
«Це про вміння говорити про себе, налагоджувати зв’язки, працювати з людьми. Журналістика навчила мене бути своїм піар-менеджером, і ця навичка точно ніколи не застаріє».
Вона також підкреслює важливість критичного мислення:
«Зараз, коли є штучний інтелект, дезінформація, дуже важливо вміти відрізняти правду. І цьому нас навчали».
Порада тим, хто тільки починає
Говорячи про студентів, Вікторія робить акцент не на теорії, а на можливостях:
«Не втрачайте свої шанси. Спробуйте себе в грантах, спілкуйтеся, будуйте зв’язки, цінуйте викладачів. Це той період, коли ви можете багато експериментувати і отримувати підтримку. Тому моя порада – не втрачати свій шанс, і якщо ви вже вступили на журналістику – я вас вітаю, тому що у вас є вже той базовий мінімум, якого не можуть навчити в школі, не навчають на курсах, це та база, яку може дати тільки університет».
На завершення розмови ми запитали Вікторію, чи змінила б вона щось, якби могла повернутися у свої студентські роки. Вона зізнається: більшість рішень вважає правильними.
«Я думаю, що все-таки правильно зробила все, що робила в університеті. Це про активність, про розвиток соціальних навичок, про дружбу з одногрупниками, про розуміння цінності викладачів і тієї бази, яку вони дають. З часом ми ще більше починаємо це усвідомлювати – хтось одразу, хтось пізніше».
Але додає, що, озираючись назад, все ж має одну думку, яку не відкидає:
«Мабуть, єдине – іноді думаю, що варто було вступити в магістратуру журналістики».
Історія Вікторії Слободянюк демонструє, що журналістика – це не лише про роботу в медіа, а про універсальні навички, які працюють у різних сферах. У її випадку – в івент-індустрії, де поєднуються слово, точність і вміння працювати з людьми.
Її професійний шлях – приклад того, як базова освіта може стати фундаментом для неочікуваної, але цілком логічної реалізації – навіть поза межами класичної професії.
Любомирська Дар’я та Глуханюк Софія