Сім п'ятниць

Анна Станіславенко – телеведуча каналі Віта. А також засновниця друкованих та онлайн видань Harved online, співорганізатор проектів: Конкурс краси та талантів “The Best kids of Ukraine”, “Beauty Weekend”, «Бізнес марафон» та багато інших.

Журналістку було запрошено на пару з дисципліни «Основи журналістики». Тому 27 січня першокурсники зі спеціальності «Журналістика» мали чудову нагоду вперше провести прес-конференцію з гостею. Студенти зі запальною цікавістю ставили запитання Анні, яка з радістю відповідала на них.

1. Вікторія: «Що було найскладнішим у вашій кар’єрі у сфері журналістики?»

Найскладнішим, напевно, було перебороти оцей страх перед камерою. Це було, напевно, найскладніше. Я хочу сказати, що є багато різних технік, як переборювати цей страх, адже він є абсолютно у всіх перед камерою, або перед публічним виступом. Найкраща техніка це просто постійно працювати у цьому напрямку. Тобто от разів десять зробите інтерв’ю перед камерою – десь з одинадцятого вам вже нормально. Але завжди трошки є таке, не можу сказати, що переживання, але таке напруження є завжди. Спочатку. Десь декілька секунд, а потім ти вже входиш в цей режим робочий і навіть не звертаєш увагу вже на нього.

2. Анна: «Що вас мотивує до досягнення цілі?»

До речі, нещодавно мені ставила це запитання дівчина, яку я запросила до себе на телеканал і я їй сказала так, і зараз я теж так відповім. Мені здається, що це якийсь внутрішній стан. Немає такого, що мене конкретно щось мотивує. В мені сидить якась сила, яка мене і мотивує. Мені здається, в мене вона є, а в когось – нема. Для когось працювати тридцять років на одні роботі для нього це нормально. І мені здається. Що мають бути ті люди, які працюють на одній роботі і для них це ок, тобто для них це зона комфорту. А є ті, яким завжди щось потрібно. От вони досягли якогось рівня – все, вони розуміють : «Що мені вже тут робити? Мені немає вже що тут робити. Мені потрібно йти далі». В них таке життя, як боротьба і для них – це теж нормально. Для гармонії в усьому світі такі люди мають бути, і такі, і такі.

Під кінець конференції студенти не тільки отримали безліч порад від професіонала, а і зробили групове фото. Яке Анна Станіславенко, до речі запостила на своїй Інстаграм-сторінці з підписом: «Які вони всі круті!!! Майбутні журналісти!»

Волонтери молодіжного центру «Квадрат» розповіли про свою роботу, згуртованість та те, як вони змінилися завдяки допомозі іншим.

Олена в Квадраті від початку наступу наших російських “товарищей”. “Вся компанія Квадрату дуже сильно здружилися”, – зазначила Олена. – “Це все нас об‘єднало, люди налаштовані на нашу перемогу, і вони з кожним разом все більше своєю працею наближають цей день перемоги для нашої України, для наших бійців, яким ми дуже вдячні”.

Валентина або “Валя Камуфляж”. Волонтерить з 2014 року, а тепер також волонтерить для фронту. Розповідає, що мало залишилося часу для сім’ї. А сама вона стала добрішою до людей. Але, на мою думку, після війни для її сім’ї все буде файно.

Роман, студент Вінницького національного медичного університету. Волонтер в медичному блоці, надає ліки цивільним та збирає медичні аптечки для ЗСУ. Роман каже: “У Квадраті на даний час дуже великий дефіцит ліків першої необхідності для військових аптечок. Ми вимушені збирати все необхідне частинками з різних місць”. Також хлопець додав, що в Квадраті приємно волонтерити і тут люди, з якими хочеться бути поруч та працювати пліч-о-пліч, при тому, що це все безкоштовно. Романа змінило волонтерство: “Змінив світогляд і зрозумів що треба більше вкладатись у допомогу людям безкорисно. Просто допомагати.”

«Ми бажаємо перемоги, прославляємо Україну»

Наталя Штогрін виконує обов’язки директора Квадрату. Розповіла, що почали запроваджувати заходи для молоді зі списку внутрішньо переміщених осіб. Квадрат наповнює сухпайки для військових на передову – там, де немає можливості для підвозу продуктів харчування. Також розповіла, що волонтери формують військові аптечки, які рятують життя. Бо це дуже важливо, тому що солдату дається приблизно 30 секунд, щоб не стекти кров’ю. Наталя поділилася своїми враженнями щодо волонтерства: “Я вдячна Богу за можливість зараз допомагати. Вдячна Богу за всіх людей, які підтримують зі мною одну ідею, ідуть до перемоги, плетуть сітки. Повна зала у нас рамок і павучків, які плетуть сітки на передову. Я дуже радію, що люди об’єдналися, тому, що вони мають позитивний настрій. Цей настрій ми щодня даруємо один одному. Ми бажаємо перемоги, прославляємо Україну, обіймаємося. Бажаємо всім іти до перемоги”.

У перші дні повномасштабного вторгнення Росії бiльшiсть украïнських бізнесів припинила працювати або максимально обмежила свою активність. Але є ті, хто продовжує працювати. Тому я взяла інтерв’ю у засновниці студії декору “Vin.happyday” Марини Поліщук та розпиталася, як їм це вдається у такий непростий час

Марино, із початком повномастабного вторгення ви вирішили залишитись саме у Вінниці. Чи були думки поїхати в іншу краïну?

Я вирішила залишитись у Вінницi через те, що тут досить безпечно у порівнянні з іншими містами. Думки виїхати звісно були, але потреби поки що виїжджати немає, тому ми ще досi тут.

Ви займаєтеся декором свят. Із якими проблемами стикнулися пiд час війни? Мабуть, кількість замовлень зменшилася?

Так, якщо говорити щодо оренди фотозон, то замовлень справді мало. Масштабні святкування у ресторанах: весілля, день народження та iнші подібні заходи недоречнi в цей час.

Але все ж таки люди щось святкують? Що саме? 

Бiльшiсть замовлень надходять саме на дитячі дні народження, оскільки батьки намагаються зробити хоча б невелике свято та приємний сюрприз дома для своїх діток.

Чи допомагає ваш бізнес нашій краïнi пiд час війни? Як саме ви це робите?

Так, ми по максимуму намагаємося всіма силами працювати й сплачуємо всі податки та орендну плату. Тим самим ми підтримуємо економіку в Україні, що є дуже важливим у цей важкий час.

Ми дуже пишаемося тим, що ви знайшли сили продовжувати працювати та цим приносите користь та радість людям. Наостанок ми хочемо запитатись, чи є у вас плани після війни? Що саме плануєте зробити у першу чергу?

У нас дуже багато нових ідей і концепцій. Деякі із них знаходяться в розробці та вдосконалюються. Після перемоги ми обов’язково одразу будемо це все втілювати в життя. Залюбки прикрасимо будь-яке свято кожного українця.

Світлана Ступницька все життя проживала в Ізюмському районі Харківської області до початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. Харківську область українка разом із сім’єю залишили через 2 місяці від початку окупації. Надалі вони переїхали у Вінницю.

В інтерв’ю жінка розповіла про те, як вони переживали початок війни, що насправді відбувається на окупованих територіях Ізюмського району, як росіяни знищують докази своїх звірств та про непереможний український народ.  

“Ми просто сиділи у домі і думали чи уб’є, чи не уб’є”

Світлано, яким для Вас було 24 лютого, як саме дізнались, що розпочалось повномасштабне вторгнення РФ?

О 5:30  подзвонила дочка, вона у Харкові жила, і сказала, що розпочалась війна. У них поруч з роботою впав снаряд. Вони почали збиратися і тікати, а ми в Ізюмській області сиділи 2 місяці в окупації. Бомбити нас росіяни почали десь 4 березня. Відразу перебили світло, газ. Вода ще була 2 тижні, а потім і її не стало.

Коли тільки почались масштабні обстріли вашого містечка, що Ви робили, бачили?

У нас навіть повітряної тривоги не існувало. Нас просто бомбили. Ми сиділи в підвалі спочатку, днів так 10, а потім із знайомими знайшли дім, де була пічка, бо було холодно. І вже й батьків забрали туди, але там ховатись не було де. Ні підвалу, ні якогось гаража. Просто сиділи у домі і думали чи уб’є, чи не уб’є. І вже згодом повернулись додому.

Страшно?

Навіть словами не передати. Ми просто жили у в’язниці. То реально був полон. Ми навіть до родичів в інше містечко не могли сходити котів погодувати, бо російські окупанти на постах вертали нас назад. Але ми все рівно умудрялись партизанськими тропами, лісами, лугами. Ось лісом було страшно, але котиків також шкода, погодувати ж треба. В нашому містечку люди сиділи голі і босі. Кожен виживав як міг.

І навіть ні слова не було про «зелені коридори» чи про поставки їжі до вашого містечка?

Я не чула про «зелені коридори» до Ізюму. Можливо, вони й пробували їх організувати, але наш район частково під окупацією. Магазинів немає. Хліб самі випікали, їжею і водою ділились. Якщо б мені хтось сказав, що я в печі буду хліб випікати, то я біля скроні покрутила б.

Ви розповідаєте, і у мене мурашки по шкірі. Я навіть на секунду уявити чи відчути це не можу…

Ми за певний час до цього звикли. Ще коли вперше почали бомбити літаками, то ми ховались, де тільки могли. У мене в залі була скляна рама від шафи і вона починала дзижчати, коли ще далеко летів літак. А вже десь за два тижні, ми не боялись. Поки зав’язували шнурки, то вже все пролітало. Поки прийшли в підвал, то вже всі з підвалу виходять, а ми тільки спустились.

Ви сказали, що до останнього перебували у своєму рідному Червоному Оскілі. Як вибирались з окупованого містечка? Чи було складно?

Назустріч їхали колони техніки, якої я в житті не бачила. Ми добирались до Вінниці майже 3 дні своєю машиною. Блокпостів було дуже багато. Буквально на 2-ох кілометрах, можливо, російських постів було більше дванадцяти.

“Вони 7 кілометрів йдуть, щоб сказати, що живі. Я впевнена, що наш народ непереможний. Мої батьки під обстрілами садять картоплю”

Ваші батьки, родичі залишились в Червоному Оскілі? Підтримуєте з ними зв’язок?

Так, залишились вдома. Раз на тиждень вони йдуть 7 кілометрів в певне місце, з якого можна подзвонити. Просто так їм не подзвониш. Долають таку відстань, щоб сказати, що живі. Але, я впевнена, що наш народ непереможний, бо мої батьки під обстрілами садять картоплю.

Війна війною, але саджання картоплі за розпорядком?

Мої батьки – бойові люди. Навіть коли снаряди над головою гудуть, вони садять город. Якраз навпроти нашої садиби стоїть цілий арсенал бойової техніки, там окупанти зробили собі щось типу гаража. І мої батьки шуткують, що якщо наші ЗСУ їх бомбити почнуть по тому гаражу, то картоплю зберуть зарання.

“Власники будинків пробують їх вигнати, але росіяни наставляють дуло автомата і просто стріляють”

Сьогодні весь світ говорить про російських солдат-мародерів й їхні злочини. Що росіяни забирали у вашому містечку?

І машини повідбирали і навпроти будинок весь обчистили. Навіть дитячі речі позабирали. Якщо дома нікого немає – вони взламують і вигрібають все. Одежу забирають всю, кросівки, футболки. Уяви, голі шкафи. Про техніку і мови не може бути. А те, що не можуть забрати, то псують так, що не відновиш.

Ще й приходять ці окупанти конвеєром. Інші не встигли вийти з хати, яку обнесли, як тут уже інші ідуть в цю ж хату. Власники будинків пробують їх вигнати, але росіяни наставляють дуло автомата і просто стріляють.

Деяких жителів нашого міста повиганяли з хат. Просто заходять і говорять: «Ми тут будемо жити, збирайте речі і на вихід».

За той короткий проміжок часу, від початку наступу РФ, чи встигла сформуватися тероборона у Червоному Оскілі?

Наш сусід пішов в теороборону разом з моїм зятем. Але у нас майже всі з тероборони загинули у місті. Там на 10 людей один автомат був, чим їм було стріляти і відбиватись? Коли було багато вбито людей, то окупанти просто збирали населення, вивозили за місто, заставляли копати братські могили і хоронили усіх, не розбираючись.

Сусід загинув відразу, застрелили снайпери. І залишились у нього жінка з дітьми. А іншому відірвало ногу, і його завезли у Вінницю в шпиталь. Зараз переводять і скоро будуть робити протез. 

Ця війна внесла свої корективи у життя кожного українця. Як особисто Вас змінила війна? Сприяла, можливо, переосмисленню цінностей в житті?

Я зараз на кожному кроці переосмислюю все своє життя. Зрозуміла, що потрібно було більше подорожувати з родиною і, взагалі, відпочивати. А я все життя працювала, скуповувала квартири і робила в них ремонти.

Світлано, і останнє запитання,  як Вас зустріла Вінниця? Хотілося б Вам відвідали її не за таких умов?

Я у Вінниці вперше. Насправді, ще не вдалося розгледіти місто, як потрібно, бо нещодавно тільки приїхали до вас. Вдома, звичайно, краще, але місто чисте і притягує погляд, мені комфортно тут знаходитись.

Автор: Владислава Попенко                                                                  29.04.2022р.