Зустріч із морським піхотинцем, розвідником та Захисником Маріуполя Іваном Дібровою стала для мене однією з найсильніших і найважливіших подій останнього часу. Під час розмови ми говорили не лише про його 1008 днів у російському полоні, а й про те, як правильно спілкуватися з ветеранами, не завдаючи їм болю необережними словами чи надмірною турботою.
Іван Діброва
Особливо запам’яталися слова Івана про те, що майбутнє нашої держави – це молодь, тому надзвичайно важливо працювати з молодим поколінням не лише в освітньому, а й у просвітницькому напрямку. Ці слова вкотре нагадали, наскільки важливими є такі зустрічі для формування свідомого суспільства.
Під час заходу я поставила запитання: «Що б ви хотіли сказати людям, які бояться спілкуватися з ветеранами через страх сказати щось не те? Адже як сестра загиблого воїна я часто стикаюся з цим». Відповідь Івана була простою, але дуже важливою: не боятися, телефонувати, цікавитися, підтримувати, але водночас бути коректними та розуміти контекст того, що відбувається в країні й світі.
Також мене вразила його думка про те, що ціль – не найважливіше, найважливіший шлях до неї. Ці слова набувають особливого значення, коли їх говорить людина, яка пройшла надзвичайно важкі випробування, але не втратила віри, сили духу та бажання діяти заради інших через благодійний фонд «Дій за свободу».
Ця зустріч стала нагадуванням про ціну нашої свободи, важливість людяності та відповідальність кожного з нас перед тими, хто захищав Україну. Вона залишила глибокий слід у моїх думках і ще раз довела, наскільки важливими є щирі розмови, взаємоповага та підтримка.
Професія фотографа сьогодні – це не лише про красиві кадри, а й про швидкість реакції, технічну підготовку та вміння працювати в умовах невизначеності. Часто вона перетинається з журналістикою, адже обидві сфери вимагають уважності до деталей, роботи з людьми та вміння «зловити момент». Про шлях у професію, страхи під час зйомок та роль журналістської освіти ми поговорили з випускником, а нині вже завідувачем навчальної лабораторії кафедри журналістики та соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса – Георгієм Лавричем.
Шлях у фотографію, який почався з університету
Для Георгія фотографія давно перестала бути просто хобі – вона стала частиною щоденної рутини. Його шлях розпочався саме на кафедрі журналістики.
«Коли я закінчив бакалаврат і вступив на магістратуру, наша кафедра виграла один із перших грантів. На отримані кошти купили Canon 250D. І так потрохи я почав практикуватися на цьому фотоапараті, мені це стало цікаво».
Згодом знімання переросло у звичку бути завжди напоготові.
«Я встаю о 7-8 ранку, в мене йде кілька робіт, окрім фотографа та університету. І буває так часто, що коли я кудись переміщуюсь, у мене камера завжди з собою. Тому що, коли навколо тебе щось відбувається, у тебе є лише одна можливість і менше ніж одна секунда, щоб це встигнути зловити».
Страх, форс-мажори та «одна секунда» для кадру
Втім, навіть за постійної готовності форс-мажори – невід’ємна частина роботи. Іноді вони бувають кумедними, а іноді – справжнім випробуванням.
«Із кумедних ситуацій, точніше навіть не кумедних, а таких життєвих для багатьох фотографів – це коли ти починаєш фотозйомку і бачиш, що у тебе в запасі кадрів 80. Запасної карти з собою немає або вона вмерла».
Одну з найскладніших ситуацій Георгій згадує під час концертної зйомки.
«У мене була нова карта пам’яті на 128 гігабайтів, і раптом вона просто перестала працювати. Інша карта – буквально на кілька десятків кадрів. Довелося видаляти фото прямо під час концерту. Якщо була б ще якась портретна фотосесія – то це пів біди, тому що там можна якось зорієнтуватися . А концерт – ця подія вже відбулася, і більше ніколи не станеться. Було непросто».
Але технічні негаразди – не єдине, з чим доводиться боротися. Набагато частіше Георгія супроводжує інший «ворог», якого він навчився перетворювати на союзника.
«Страх нас рятує, і страх змушує нас краще готуватися, щоб цього страху не відчувати. Але з іншої сторони, якщо страх занадто сильний, з нього створюється паніка, паніка все знищує, і ніякої роботи не вдається. Чи відчуваю я страх? Напевно, щоразу».
Його головний принцип – діяти попри хвилювання, і тут він додає цікаве порівняння.
«Щоразу у мене є такі відчуття, що зараз щось піде не так, що я десь не докрутив налаштування. Тому щоразу, коли у мене є на душі таке відчуття, що все, це кінець, піду, як співав один прекрасний чоловік, втоплюся у річці глибокій, і все. Але з іншої сторони – ну, боїшся, і окей, бери і роби, і все буде добре».
Люди та середовище, які формують професіонала
Свого часу Георгій теж не обирав журналістику – скоріше, вона обрала його сама.
«Я, як і більшість десяти-одинадцятикласників, взагалі не розумів, що мені треба. Я підійшов до батька і спитав, що робити. Він сказав: ось тобі такі варіанти, такі, такі. Один із них була журналістика тут, у ДонНУ. Першим пріоритетом я її обрав. Так і вступив. Це був 2019-й рік. Журналістика просто мене обрала».
І хоча він зізнається: студентом був не ідеальним, саме середовище кафедри дало йому те, що неможливо отримати з підручників.
«Коли я навчався, я був такий собі талановитий, але трохи ледачий. Я періодично не ходив на пари, дуже багато чого здавав впритик – інколи в день захисту писав роботу і здавав. Але робив це непогано. Журналістика – це творчий напрям, і вона дає можливість творчим людям себе реалізувати та розвинути кращі свої якості або взагалі їх створити з нуля».
А найціннішою навичкою, яку він виніс з університету, стала комунікація.
«Я завжди був людиною комунікативною, але коли я потрапив сюди, у це середовище, то тут з’явилися навколо мене дуже багато і схожих на мене людей, і абсолютно не схожих. Ми працювали над певною ідеєю, і через це я навчився набагато краще знаходити компромісні ситуації».
Серйозніше займатися фотографією Георгій почав під час магістратури. Але справжнім учителем став не фотоапарат, а викладач.
«Якби на кафедрі тоді не було Костянтина Михайловича Родигіна, то нічого б не вдалося. Він фотограф, і він став моїм учителем. Я пам’ятаю, як ми щоразу після заходу приходили на кафедру, сідали, вставляли карту пам’яті в ноутбук і дивилися. І по кожній фотографії він мені казав: “тут проблема, тут проблема, тут проблема, це взагалі видалити, це взагалі пекло і так далі”. На щастя, я стресостійка людина, Костянтин Михайлович добра людина – того ми якось так і спрацювалися».
Згодом він купив власну камеру – старенький Canon 550D за 6 тисяч гривень.
«З ним десь півтора року бродив, фоткав, набивав руку. Почав скупляти потім іншу техніку, об’єктиви, і так потрошки процес почав рухатися».
Сьогодні Георгій працює переважно з технікою Canon. На нього вплинув так званий ефект першої камери.
«Є така теорія, що та камера, на яку фотограф розпочав фотографувати, залишається із цим фотографом назавжди. Я почав з Canon, і на 99,9% працюю саме з ним. Інколи бувають моменти, коли мені випадково або терміново потрапляє у руки Nikon, але в основному я працюю на Canon».
У його наборі – кілька об’єктивів для різних задач, і про один із них він розповідає з особливим захопленням.
«Нещодавно я собі купив таку прикольну штучку – майже риб’яче око, є такий об’єктив, хто знає, той знає. Він іде 10-18 мм, суперширокий. На нього досить прикольно фотографувати архітектуру, і ще можна дуже мемні фотографії робити, тому що він при певних кутах робить дуже сильну деформацію».
На думку Георгія, будь-яка спеціальність відкриває можливості для тих, хто їх шукає. Але журналістика дає одну принципову перевагу.
«Якщо людина вміє комунікувати, вона завжди знайде вихід, завжди знайде знайомство, завжди знайде щось корисне індивідуально для себе. Кафедра дає можливість створювати велику кількість цікавих проєктів».
Ми запитали Георгія, як змінилася технічна база з часів його вступу. Виявилося, шлях був непростим.
«Технічна база у нас була, але її було набагато менше. Було більше теорії, ніж практики. У 2014 році наш університет релокували до Вінниці, через зрозумілі події, уся техніка лишилася в Донецьку. Усе довелося відновлювати – це дуже повільний, тернистий, тяжкий шлях. Але зараз, станом на 2026 рік, технічна база кафедри досить непогана. Ми могли б створювати власне медіа».
Досвід, який неможливо отримати без помилок
А головна порада, яку сьогодні Георгій дає студентам – не боятися помилок і ставитися до життя як до процесу.
«Не бійтеся шукати себе, не бійтеся губити себе, не бійтеся робити помилки. Тільки коли ти набиваєш собі під час помилок синці, ти здобуваєш досвід. Ставтеся до цього як до процесу, який має початок і не має кінця. Ми завжди будемо себе знаходити і завжди будемо себе губити»
А якби можна було повернутися в минуле і щось змінити?
«Я б не хотів собі давати якоїсь поради. Якби я дав собі на одну пораду більше, ніж у мене було в житті станом на 17 років, коли я вступив на перший курс, то я став би не тим собою, яким я є сьогодні, а кимось іншим. Тому я б нічого не змінював, нічого б не радив собі»
Можливо, це і є головний урок історії Георгія Лаврича: не шкодувати про шлях, навіть якщо він починався з випадкового фотоапарата на кафедрі. Його принцип «роби, навіть якщо боїшся» – це той досвід, який має пройти кожен студент.
Коли сьогодні кажуть, що у деяких країнах жінки живуть “як у Середньовіччі”, це звучить як образний вислів. Але якщо придивитися до того, яким було життя жінки в середньовічній Європі, стає зрозуміло: йдеться не просто про довгі сукні чи сувору мораль, а про реальну правову, соціальну й економічну залежність. Саме тому ця тема важлива і зараз – вона допомагає зрозуміти, як століттями формувалася нерівність, наслідки якої ми відчуваємо досі.
Середньовічна Європа залишила дуже суперечливу картину. З одного боку, жінок ідеалізували як матерів, святих і “Прекрасних Дам”. З іншого – у повсякденному житті та в законах вони часто залишалися людьми другого сорту. Існувала навіть поширена думка, що народитися жінкою – це вже покарання.
Головне, на чому трималося таке ставлення, – це антична філософія і християнство. Саме вони закріпили думку, що жінка нібито слабша, менш розумна і потребує керівництва з боку чоловіка. Ще з часів Сократа й Арістотеля була популярна ідея, що жінка має обмежені розумові здібності і повинна підкорятися чоловікові. У публічному житті її майже не бачили: поза домом жінці дозволялося хіба що відвідувати релігійні свята або похорони.
Зображення згенероване ШІ
Християнство цю логіку не знищило, а частково посилило. Нерівність часто пояснювали історією про Єву, яка нібито стала причиною гріхопадіння. Через це жінку нерідко сприймали як істоту, схильну до спокуси, гріха і моральної слабкості.
Сім’я в середньовічній Європі була жорстко патріархальною. Чоловік вважався головою дому і мав майже повний контроль над родиною. Він розпоряджався майном, представляв сім’ю назовні і приймав головні рішення. Формально він мав і захищати родину, але на практиці його влада була дуже великою.
Шлюб у Середньовіччі був насамперед не про кохання, а про вигоду, союз родин і збереження майна. Дівчат часто видавали заміж дуже рано. Якщо до 20 років дівчина не виходила заміж, її вже могли вважати “старою дівою”. Вибір чоловіка зазвичай робила не вона сама, а її родина.
Роль дружини була чітко визначена. Вона мала вести домашнє господарство, виховувати дітей, дбати про побут і, якщо родина була заможна, керувати служницями. Селянки, крім усього цього, ще й тяжко працювали в полі. Міщанки могли торгувати або працювати в ремісничих майстернях, але навіть тоді не мали політичних прав.
У культурі образ жінки теж був подвійним. З одного боку, ідеалом вважали Діву Марію – скромну, покірну, мовчазну. З іншого – жіночу натуру часто описували як небезпечну, “ненаситну” і схильну до спокуси. Тобто жінка мала бути святою, але водночас її постійно підозрювали в моральній слабкості.
Зображення згенероване ШІ
Церква контролювала не тільки поведінку, а й зовнішність жінок. Вона вимагала скромного одягу, засуджувала косметику, змушувала заміжніх жінок покривати волосся. Навіть фарбування волосся могли вважати гріхом. А іноді будь-яка “непристойність” могла привести до ще страшніших наслідків – звинувачення у чаклунстві.
У пізньому Середньовіччі ситуація стала ще жорсткішою. Під час інквізиції тисячі жінок звинувачували у відьомстві. Особливо після появи книги «Молот відьом», яка фактично стала інструкцією для переслідування “відьом”. Найчастіше жертвами ставали знахарки, самотні жінки, вдови або бідні жінки без захисту. Їх катували, утоплювали або спалювали на вогнищі.
У майнових питаннях жінки теж були обмежені. У більшості країн Європи після шлюбу жінка фактично втрачала економічну самостійність. Її придане переходило під контроль чоловіка, і саме він розпоряджався родинним майном. Формально дружина могла вважатися співвласницею, але на практиці головні рішення приймав чоловік.
У багатьох регіонах заміжня жінка навіть не могла самостійно укладати угоди без дозволу чоловіка або опікуна. Вона рідко виступала стороною в майнових судових спорах. Тобто юридично вона існувала, але її реальні можливості були дуже обмежені.
Найбільше майнових прав жінка зазвичай отримувала вже після смерті чоловіка. Вдова могла користуватися частиною майна, керувати господарством, а іноді – управляти маєтком до повноліття сина. Але навіть у цьому випадку часто йшлося не про повне право власності, а лише про право користування. Якщо вдова вдруге виходила заміж, вона могла втратити цей контроль.
У селянському середовищі все було ще важче. Вдова мусила не лише тягнути господарство сама, а ще й сплачувати ренту та борги чоловіка. Це робило її дуже вразливою.
Як і всюди в Середньовіччі, багато залежало від походження. Аристократки іноді могли управляти маєтками, особливо якщо чоловік був відсутній, і впливати на політику через шлюбні союзи. Але навіть вони зазвичай діяли не як повністю незалежні особи, а від імені чоловіка чи сина. Селянки і міщанки мали ще менше можливостей.
Та що думають про це історики? Професорка Надія Темірова висловила свою професійну думку щодо становища жінки в цей період.
«Варто погодитись із твердженням авторки про протирічливий статус жінки у добу Середньовіччя. З одного боку, вона, дійсно, перебувала у підпорядкованому становищі і у шлюбі, і у суспільстві. Водночас не варто ігнорувати її важливість у тогочасному соціумі. У середньовічних містах (Парижі, Лондоні, Кельні) існували суто жіночі цехи, вдови мали законне право продовжувати справу померлого чоловіка, керуючи великими майстернями та купецькими домами. Середньовіччя дало світові інтелектуалок, серед яких німецька ерудитка Гільдегарда Бінгенська, що листувалася з Папами та імператорами, даючи їм поради; французька письменниця Христина Пізанська у XV ст., котра фактично започаткувала фемінізм працею «Книга про Град Жіночий». Як не парадоксально, більше обмежень жінкам приніс початок Нового часу – з відродженням Римського права їхній статус набув жорсткішої регламентації відповідно до принципу «слабкої статі».
ДонНУ імені Василя Стуса пройшов довгий та складний процес релокації з охопленого боями Донецьку у 2014 році. Тоді студенти й викладачі опинилися в різних куточках країни, а майбутнє закладу деякий час залишалося невизначеним. Зрештою університет вистояв та відновив свою роботу у Вінниці, де знаходиться й понині.
Про події 2014 року та університетське життя нам розповість Олексій Чмир – випускник ДонНУ імені Василя Стуса спеціальності “Журналістика”.
Олексію, Ви вступили у ДонНУ ще 2012-го року. Чому тоді обрали саме Донецький?
Кафедра журналістики була досить потужною. Тим, хто обирав цю спеціальність – іншої альтернативи не було.
У Донецьку журналістика розвивалася, здавалося, незалежно від Києва. Були потужні регіональні медіа, які потім і на національний рівень виходили. Наприклад телеканал «Україна», який спочатку лише у Донецькому регіоні мовив, а потім перейшов на національний рівень.
Тому, мабуть, я зупинився саме на цьому університеті. І можу одразу сказати, що жодного дня не пошкодував про свій вибір.
Крім журналістики, я подавався про всяк випадок ще на філологію, політологію. Але хотілося саме журналістику. З роками розумію, що такий вибір в мене був, тому, що була певна романтизація професії в шкільні часи. Журналістика – це ж так цікаво.
Хоча батьки намагалися відмовити. Вони не наполягали, але казали: “Ну, ти добре подумай”. Я вислухав, подумав і вирішив, що хочу. Якщо складеться, то значить моє, якщо ні – не моє.
Олексій Чмир
Пам’ятаєте той день, коли зрозуміли, що треба виїжджати? Взагалі, які були настрої серед одногрупників та викладачів?
Усе розвивалося дуже швидко, протягом кількох тижнів.. В серпні 2014-го всі сподівалися, що Донецьк в найближчі тижні буде звільнено, десь до Дня Незалежності. Адже українські військові були близько.
Я з батьками поїхав до родичів під Маріуполь. Ми мали надію, що в кінці серпня вже зможемо повернутися у звільнений Донецьк. Але тоді стався Іловайський котел. Українські війська були відкинуті від Донецька. Стало зрозуміло, що це не завершиться так, як усі би хотіли.
Першого вересня я поїхав в Київ ще з двома одногрупницями. Без розуміння, куди їдемо. Нам пропонували варіант навчання “вільним слухачем”. Тобто можна було вибрати будь-який університет в Україні і ходити туди на пари. Це було як тимчасове рішення від Міністерства освіти. Першого вересня ми пішли в університет Шевченка. Спочатку думали: “Це ж прикольно”. Але це був трошки дисонанс. Інститут журналістики та Інститут міжнародних відносин університету Шевченка знаходяться в одному приміщенні. Люди там в костюмах, на дорогих машинах. Ми були в тому, в чому приїхали: в шортах, майках. На нас так подивилися, сказали: “Ну, ми вам гуртожиток точно надати не можемо”. А це було важливо, бо жити десь треба було.
Тож ми пішли в Національний авіаційний університет і саме там провчилися кілька тижнів вільними слухачами. Тоді ми вже знали, що університет в Донецьку було захоплено і навчання не буде.
Що буде далі – ніхто не розумів. Ми тримали контакт з деякими викладачами, яким довіряли. Бо знали, що у Донецьку були й проросійські викладачі. На щастя, одногрупники теж були проукраїнськими здебільшого і майже всі потім виїхали з окупації.
Ситуація для університету на початку осені 2014 була критичною. Рахунки університету були заблоковані. Ми не отримували стипендію, викладачі – зарплати. А жити за щось треба було. Гуртом ухвалили рішення про те, що це потрібно виносити у публічну площину. Шукали й підтримку у Національній спілці журналістів, хоча б інформаційну. З одногрупницею Марією вирішили скликати мітинг на підтримку університету перед Міністерством освіти і науки України. Медіа поширили повідомлення про мітинг з номером телефону Марії, як координаторки. І ввечері, коли ми вже готувались до мітингу, їй зателефонував Сергій Квіт – тодішній Міністр освіти. Сказав, що не треба мітингів, що ситуацію намагаються вирішити. Запросили наступного дня приєднатися до зустрічі, на якій мав бути і наш ректор. Ми тоді поговорили між собою та з огляду на те, що владі не довіряємо, вирішили публічно повідомити не про скасування мітингу, а його перенесення. Ми хотіли подивитись чи все буде добре. Якщо ні, планували шукати якоїсь додаткової підтримки й інших варіантів. Але все досить швидко вирішилося – запропонували Вінницю. Уже 7 жовтня ми з Марією стали першими двома студентами, які релокувалися із вишем.
Які були перші враження від переїзду до Вінниці та як змінилося навчання?
Адаптуватися було важко, бо грошей не було. Марія мені досі згадує, як я забороняв купувати кріп в магазині до супу. Бо суп може бути і без кропу, а грошей в нас немає. Але нас дуже підтримали вінничани. Багатьом студентам дозволяли жити в гуртожитках інших університетів і у перший час ми допомагали розселяти тих, хто приїжджав: викладачів, студентів. В тому числі у готель “Південний Буг”, якого вже немає, когось заселяли.
Важко було в побутовому плані. Адже перші два курси я жив удома з батьками. Це був період, коли ти навчаєшся у своє задоволення, проводиш час із друзями і у тебе немає побутових проблем, бо вони всі закриваються батьками. А потім раптом ти опиняєшся у незнайомому місті, взагалі один, без якоїсь підтримки. Майбутнє – незрозуміле. Було страшно. Але не хотілося собі зізнаватися в цьому страху. Тому у нас була одна думка: «рухаємося прямо, бо іншого шляху немає».
Багато студентів тоді переїхало?
Це залежало від факультетів. Деякі майже повним складом переїжджали. У деяких залишалося у Донецьку багато викладачів. Якщо говорити про кафедру журналістики, то щонайменше 80% викладачів переїхало. Студентів десь 50/50, але з моєї групи переїхала більшість.
У Донецьку залишилася завідувачка кафедри і це було очікувано. Ще у 2012-му році, коли я вступав в університет, про неї ходили різні історії про плагіат з московських дисертацій і тому подібне. Тому я навіть радію, що вона залишилася. Новою завідувачкою кафедри стала Олена Тараненко, вона була неймовірно класною викладачкою.
Але багатьох з нас намагалися залишити у Донецьку ті викладачі, які не захотіли їхати з окупації. Куратор моєї студентської групи, який залишився там, телефонував і казав, що нічого не буде, не переїжджайте нікуди, це все брехня. А я просто мовчки слухав, бо не хотів сперечатися з людиною, якій 70+ років. Він-то не знав, що я вже у Вінниці.
На жаль, фізично прийняти всіх студентів Вінниця не мала можливості. Перший рік багато хто жив у Києві, у Львові, Харкові. Навчалися дистанційно, приїжджали сюди на сесію. Всім було дуже важко через такі умови.
Гадаю, це сильно зблизило студентів і викладачів. Ми і досі періодично зустрічаємося із одногрупниками та викладачами. Це дуже важливо, коли є люди, з якими є про що поговорити, до кого ти тягнешся. У нас була викладачка – Ліна Олексіївна Бахаєва, яка залишилася жити в Донецьку, адже була поважного віку. Вона була проукраїнською до мозку кісток. Кілька разів я їздив після 2015 року у Донецьк і ми з друзями ходили до Ліни Олексіївни в гості, вона нас запрошувала на чай. Але, на жаль, її вже немає.
Це був дуже цікавий досвід. Перші два курси, поки вчились в Донецьку, був оцей розрив: є ми, студенти, і є викладачі – наче небожителі, які дуже багато знають, до яких немає легкого доступу. А з переїздом всі настільки зблизилися, що ти вже сприймав викладачів, як своїх друзів, старших партнерів, до яких ти можеш звернутися з будь-якою проблемою, навіть побутовою. Це сильно допомогло в житті.
Після закінчення університету вдалося реалізуватися у журналістиці?
Я працював у журналістиці, ще будучи студентом, зокрема в “Університетських вістях”. Потім – рік на футбольному сайті. Мене завжди цікавила спортивна журналістика і я думав, що буду в цьому розвиватися. Коли випустився, вирішив, що хочу переїхати до Києва. Влаштувався на сайті Obozrevatel, у спортивному відділі. Але зрозумів, що мої цінності не співпадають із політикою сайту. Такі відомі портали начебто платять непогану зарплату своїм журналістам, але вимагають робити клікбейтні матеріали та заголовки. Я відчував, що переступаю через себе, і мені це не подобається. Нас завжди вчили, що так робити не можна, це неправильно. Наприклад, писати про те, як там дружина якогось футболіста оголила ніжки на пляжі для того, щоб отримати багато переглядів. Для мене це не журналістика. Тому вирішив займатися чимось іншим, пов’язаним з комунікаціями, але поза журналістикою. Необхідний досвід уже був – два роки я очолював Студентську раду університету та брав участь у різних проєктах, що допомогло напрацювати багато корисних навичок.
На той час відбувалася реформа держслужби, тож вирішив спробувати свої сили і подав резюме. Чесно кажучи, мав сумнів, що можна потрапити на роботу в якесь Міністерство без зв’язків, без знайомств. Було шість етапів відбору: і стрес-інтерв’ю, і вирішення кейсів, і різні тестування. На щастя, все склалося – через кілька місяців після випуску я пішов працювати в Міністерство культури, яке потім стало Міністерством культури і інформполітики, на посаду комунікаційника в Директорат мовної політики. Ми працювали над реформами, над стратегіями, писали нормативну базу. Це була більше проєктна або юридична десь робота. Тобто доводилося вчити багато нового, цікавого, вивчати закони.
У 2019-му році перейшов у Директорат стратегічного планування. Загалом я п’ять років відпрацював в Міністерстві і у 2023-му звільнився. Шість місяців працював у швейцарському проєкті, який займається реформою у сфері освіти. А зараз вже два роки працюю в Представництві Дитячого фонду ООН в Україні. Здебільшого займаюся проєктним менеджментом у сфері цифровізації соціальної політики. Допомагаємо українському уряду цифровізувати соціальні послуги, соціальну сферу, соціальну підтримку.
Що ви перейняли у свої професії з часів навчання? Зі студентської ради?
Дуже допомогли навички побудови комунікації, навички мислення. Згадую, у нас був такий корисний предмет як психологія журналістської творчості і завдяки йому, хоча я журналістикою зараз не займаюся, десь на підсвідомості маю навички аналізу стилів комунікації. З Оленою Тараненко у нас були пари, де ми читали або журналістські тексти, або навіть художню літературу, аналізували. Тож навіть, якщо я не використовую знання з журналістики напряму, вони все одно сформували якийсь загальний рівень ерудиції, загальні навички для аналізу, самопрезентації.
Усім студентам дуже важливо розуміти, що час вашого навчання в університеті – це найкраща можливість, щоб спробувати різне. Щоб схопитися за можливості певних проєктів. Дуже сильно мені допомогла Студентська рада і ті проєкти, які ми реалізовували, адже це нетворкінг, це – знайомства.
Наприклад, у нас був проєкт з Американськими радами з міжнародної освіти і я їм написав: “О, я там подаюсь в Міністерство, можете мені дати рекомендацію?”. І окрім того, що ти випускник і десь там працював, у тебе ще є рекомендації якоїсь поважної організації. Навіть якщо ти не працював офіційно, все одно можна показати свою проєктну діяльність.
Важливо мати досвід уже під час навчання. Мало роботодавців хочуть витрачати час на навчання студента після університету. А в моєму випадку починати з чогось невеликого не було варіантів, бо треба якось себе забезпечувати, щоб після випуску було як оплачувати житло та інші побутові речі. Тож висновок такий – треба працювати на своє ім’я, щоб після випуску мати кращі можливості працевлаштування.
З кимось зі студентства, викладачами ви досі підтримуєте зв’язок?
З одногрупниками досі спілкуємося, мінімум раз на місяць бачимося, маємо спільний чат. Багато хто вже переїхав до Києва, тому зручно зустрічатися. Це, напевно, мої найкращі друзі. З викладачами теж. Є викладачки, з якими постійно підтримую зв’язок: Олена Тараненко та Олена Самойленко. Ще – Ірина Черніченко. Якщо ми збираємося групою, то запрошуємо викладачів і вони приходять. І мені здається, це теж зокрема наслідок переїзду. Тобі хочеться іноді отримати відчуття дому, побачити близьких людей.
Чи слідкуєте Ви зараз за університетом? Можете оцінити, як він змінився впродовж років?
Я думаю, що важко об’єктивно оцінити. У мене майже немає зараз в університеті знайомих. Змінився і викладацький склад, молодші курси – вже випустилися.
Шкода, що багатьом викладачам довелося залишити університет. За ці роки, на жаль, не вдалося знайти потужної зовнішньої підтримки: побудувати кампус, гуртожитки. Мені трошки прикро від того, що було дуже багато планів і дуже багато було обіцянок від влади про підтримку університету. Були інвестиційний проєкти і дійсно здавалося, що ось-ось все почне зростати. Але, на жаль, це зупинилося. Сподіваюся, що настане момент, коли в університету буде більше можливостей для того, аби не просто не втрачати, але й для того, щоб зростати. На жаль, сфера освіти в Україні зараз не в найкращому стані. Дуже багато молоді, дітей поїхало.
Яким ви бачите ДонНУ імені Василя Стуса вже після війни?
Звісно ж, успішним. Університет, школа, твій дім – це такі місця, куди тобі іноді хочеться повернутися. Де хочеться пройтись по цим вулицям, коридорам, де тобі дуже хотілося мати людей, з якими можна поспілкуватися.
Інколи приїжджаю до Вінниці на вихідні. Раніше було бажання прийти до університету та поспілкуватися із викладачами, студентами. Але наразі у мене там майже не залишилося знайомих. І також мені не відомо про сталу політику університету по роботі із випускниками і через це дещо прикро.
Я дуже хочу, щоб університет мав спільноту, яка підтримує зв’язки із тими, хто випустився, із тими, хто колись працював в університеті. Це дійсно важливо, аби потенційні абітурієнти під час вибору вишу відзначали: “Дивіться, в цьому університеті є дуже потужна спільнота, вона мені може допомогти віднайти себе, знайти класні знайомства. І потім навіть допоможе і з кар’єрою, і з усім іншим”.
Мені здається, що така спільнота виховує. Ти отримуєш окрім навчання ще якісь софт-скіли, які зараз у світі, який постійно змінюється, дуже-дуже потрібні. Тому мені би хотілося, щоб університет все-таки був і залишався цією спільнотою.
У сучасному медіапросторі відбувається цікавий парадокс: хоча традиційні новинні медіа – газети, телевізійні новини, великі інтернет-портали – залишаються важливими, проте вони дедалі менше впливають на довіру аудиторії.
Натомість блогери й контент-творці здобувають більше уваги та, що важливо, – більше довіри. Розгляньмо, чому так сталося, із прикладами досліджень, а також результатами мого опитування у Google-формі.
Дослідження офіційних джерел
Згідно з дослідженнямInternews Ukraine86% українців отримують новини через соцмережі, а 37% користуються лише ними. У глобальному звіті Reuters Institute for the Study of Journalism зазначається, що традиційні ЗМІ «борються за зв’язок із значною частиною аудиторії через низький рівень довіри та спад залучення». При цьому відео й соціальні платформи стають головними каналами отримання новин, особливо серед молоді.
На мою думку
Коли велика частина аудиторії переходить до соцмереж і відеоформатів, деякі блогери там фактично стають «новинними каналами», але з іншими механіками – менш формальними, більш персоналізованими, ближчими до спілкування «людина-людині». Деякі люди довіряють блогерам, бо вони здаються їм ближчими. Їхній стиль невимушений, вони діляться власними думками, емоціями, моментами життя. Це не холодний диктор у кадрі – це людина, яку можна спитати в коментарях і від якої часто почуєш чесну реакцію. За даними Reuters Institute, користувачі соцмереж звертають більше уваги саме на особистостей, а не на бренди медіа. Ми обираємо не просто інформацію, а людину, якій довіряємо.
Google-форма
Підкріплюючи це результатами мого опитування, можна побачити, що тенденція зберігається і серед молоді. У моєму дослідженні взяли участь 30 респондентів – мої друзі, родичі та студенти. Я поширила форму в Telegram, у студентські та дружні чати. 53,3% опитаних зазначили, що рівень довіри залежить від теми. Найчастіші причини довіри блогерам – «вони говорять простою мовою» (21), «діляться особистим досвідом» (20) і «виглядають щиро та “по-людськи”» (15). Натомість головні чинники недовіри до традиційних медіа – «маніпуляції або політичний вплив» (25), «нудна подача» (17) і «брак актуальності» (11).
Моє опитування в Google-формі
Такі результати збігаються з аналітикою Internews: українці часто не можуть відрізнити якісні новини від дезінформації, тому шукають тих, хто здається «чесним». А довіра, як показують і світові звіти, тримається на рівні близько 40%. Люди часто відчувають, що ЗМІ мають власну позицію або «працюють на когось». Блогери ж подають інформацію емоційно, щиро, часто від першої особи. І навіть якщо їхні знання не завжди глибокі, вони виглядають ближчими й справжніми.
Також ще одною причиною , на мою думку це – швидкість і формат. Блогери реагують миттєво: коротке відео в TikTok з поясненням новини може зібрати сотні тисяч переглядів за кілька годин. Традиційним медіа потрібен час, щоб підготувати матеріал, узгодити текст, випустити його офіційно. Аудиторія ж звикає до коротких, динамічних форм – саме таких, які блогери створюють найкраще. Не дивно, що за даними Reuters Institute, 72% користувачів щотижня дивляться відео з новинами, і ця цифра постійно зростає.
Моє опитування в Google-формі
Блогери формують довкола себе активні спільноти. Люди не просто споживають інформацію – вони обговорюють її, діляться думками, беруть участь у дискусії. Цей діалог створює відчуття спільності й рівності, якої часто бракує у традиційних медіа.
Але є й інший бік. Висока довіра до блогерів не завжди позитивна. Багато хто з них не перевіряє факти, може ненавмисно поширювати дезінформацію чи маніпулювати емоціями аудиторії. Тому, як наголошується у Digital News Report 2025, журналістика має адаптуватися до нових форматів, але не втрачати головного – достовірності.
Наприклад у дослідженні Internews Ukraine 20 людей проголосувало, що читають та дивлять у соціальних мережах блогера Сергія Стерненка. Проте ,також, 20 людей проголосувало що дивляться новини у Telegram “Труха України” і YouTube “ТСН/1+1”. У висновку можемо зробити , що кожна людина обирає сама кому довіряти.
Висновок
На мою думку, і блогери, і традиційні медіа мають свій вплив і важливість у сучасному інформаційному просторі. Блогери приваблюють щирістю, швидкістю реакції та близькістю до аудиторії – вони говорять просто, створюють відчуття довіри та спільності. Проте саме професійні журналісти забезпечують глибину, перевіреність і відповідальність за подану інформацію. Тому найкращим рішенням для сучасного суспільства є поєднання цих двох підходів: відкритості й доступності блогерів з достовірністю та етичними стандартами журналістики. Лише така взаємодія допоможе зберегти довіру аудиторії та зробити медіапростір чесним і зрозумілим для кожного.
«AI не замінює мислення, він лише допомагає його розвивати.»
— Валерія Василенко
Валерія Юріївна Василенко – кандидат наук з соціальних комунікацій, старший викладач кафедри журналістики та соціальних комунікацій
Колись ми шукали відповіді в книжках. Потім – у Google.
А тепер достатньо написати кілька слів у чаті, й штучний інтелект видасть усе – від ідей для курсової до пояснення квантової фізики «на пальцях».
Технології спростили навчання, але разом із тим змусили нас поставити нове запитання: чи не спрощуємо ми себе?
Щоб зрозуміти, де проходить межа між “допомогою” і “залежністю” від алгоритмів, я поспілкувалася з Валерією Юріївною Василенко, викладачкою, яка впевнена: штучний інтелект може бути союзником у навчанні – якщо з ним дружити з розумом.
– Як Ви вважаєте, штучний інтелект – це більше підтримка для студентів чи спокуса нічого не робити самостійно?
«Штучний інтелект – це, насамперед, інструмент, і все залежить від того, як ним користуватись.
Для свідомого студента це чудова підтримка – можливість швидше шукати джерела, структурувати думки, створювати ідеї.
Я завжди наголошую: AI не замінює мислення, він лише допомагає його розвивати».
– Чи доречно студентам користуватися ШІ для написання робіт?
«Повністю покладатися на штучний інтелект у підготовці академічних робіт недоречно. Його можна використовувати на етапі ідей і пошуку джерел, але не замість власних думок. Освіта – це не копіювання, а розуміння».
– Ви помічали, коли студенти користуються ШІ? Як реагуєте?
«Так, буває, це видно одразу – по стилю. Але я не караю. Мені цікавіше поговорити: чи студент справді розібрався, чи просто вставив текст із програми. І часто після такої розмови він починає працювати глибше».
– Як, на Вашу думку, ШІ змінить університетську освіту у найближчі роки?
«Університет майбутнього – це не просто передача знань, а розвиток мислення. ШІ зніме рутину, допоможе персоналізувати навчання, але натомість вимагатиме критичного мислення, цифрової етики й уміння відрізняти правду від красивого фейку».
– Що ШІ ніколи не зможе замінити у викладачеві?
«Живий контакт, щиру підтримку й натхнення. Алгоритм не побачить блиску в очах, коли студент щось зрозумів. Викладач має серце, інтуїцію й людяність – те, що не можна закодувати».
– Як Ви ставитеся до того, що студенти часто звертаються до ШІ за порадами?
«Спокійно. Головне – робити це з розумінням. Якщо студент користується ШІ усвідомлено, це тільки розширює його світогляд. Я теж використовую ШІ – але критично. Бо це інструмент, а не заміна творчості».
– І наостанок: якою Ви бачите ідеальну освітню систему з використанням ШІ?
«Я уявляю університет, де ШІ допомагає зробити навчання людяним. Система, що враховує стан студента, його настрій, навіть радить зробити паузу й випити кави.
ШІ може бути партнером у навчанні, але без людяності, гумору й натхнення він нічого не вартий».
Трохи фактів і контексту
За даними ЮНЕСКО, понад 60% студентів у світі вже користуються ШІ для навчання, але лише половина розуміє принципи його роботи.
Українські університети теж поступово інтегрують нові технології: наприклад, у Києво-Могилянській академії вже тестують внутрішнього AI-асистента для допомоги студентам з навчальними планами.
Та попри це, викладачі наголошують: головне не втратити здатність мислити самостійно.
Штучний інтелект швидкий, але поверхневий.
Людина – повільна, але глибока.
Висновок: штучний інтелект має мозок, але не має серця
ШІ може знайти відповідь за секунду, але не відчує моменту, коли ця відповідь стає зрозумілою. Він може написати текст, але не здатен надихнути на нього. І саме в цьому – сила людини.
Можливо, майбутнє освіти дійсно за штучним інтелектом. Але сьогодення – усе ще за тими, хто вміє мислити, сумніватися і ставити питання. Бо саме з цього, а не з коду, починається справжній розум.
Донецький національний університет імені Василя Стуса вже протягом багатьох років долучається до міжнародних освітніх ініціатив, зокрема програми Erasmus+, що надає студентам змогу брати участь у семестрових обмінах з університетами Європи. Така мобільність відкриває нові академічні горизонти, формує професійні навички та сприяє розвитку культурної комунікації.
У січні 2025 року від ДонНУ були обрані стати учасниками мобільності Erasmus+ двоє студентів 3 курсу кафедри журналістики та соціальних комунікацій: у Польщу на навчальний семестр поїхала Анастасія Ракоід (Варшавський університет), а в Литву – Олег Колеснік (Університет Вітовта Великого). Кожен із них окремо поділився власною історією про цей досвід, розповів про свої очікування від програми, труднощі та виклики, що довелося пережити за час навчання в іншій країні.
Анастасія РакоїдОлег Колеснік
Підготовка до обміну
Учасники розповідають, що про цю можливість їм стало відомо від викладачів кафедри та зі спільного чату журналістів. «Стабільно в групу надсилають якісь тренінги, якісь обміни по навчанню за кордоном, тому дізнатися про таке дуже легко», – пояснює Анастасія Ракоід.
У той час, як тривала реєстрація на участь в обміні від Erasmus+, Олег Колеснік не планував висувати свою кандидатуру, тому що уже намагався доєднатися до інших мобільностей раніше: «На мої заявки або ніяк не реагували, або мені відмовляли. Тому спочатку подумав, що не дуже хочу цим займатись». Та трохи згодом Олег все ж вирішив пройти реєстрацію, дізнавшись про велику ймовірність того, що ця спроба стане успішною. Далі він згадує про питання з документацією, на вирішення яких знадобилося майже три місяці, описуючи це як виснажливу справу, але варту того, адже «Так я опинився в Литві!»
Перераховуючи причини, що спонукали долучитися до програми обміну, обидва учасники наголошують на прагненні здобуття досвіду – абсолютно нового і невідомого. Раніше вони ніколи не були дотичні до подібних експериментів, тому спробувати це було дуже цікаво. Студенти зізнаються, що на початку сильно хвилювалися, відчували страх, невпевненість, але з допомогою працівників кафедри журналістики та соціальних комунікацій змогли з усім впоратися. «Без цієї підтримки я б посипалася ще на подачі документів», – говорить Анастасія, пригадуючи процес підготовки до семестру навчання в Європі.
До чого готуватися учасникам студентського обміну
Приймаючі країни зустріли студентів черговими труднощами. Маючи достатньо розвинений рівень володіння англійською мовою, жоден із них не очікував стикнутися з проблемою мовних бар’єрів. Олег Колеснік висловив своє невдоволення тим, що у Литві значна частина населення спілкується російською і вимагає того ж від гостей країни. Анастасія Ракоід, яка у свою чергу навчалася у Польщі, розповідає, що важко було у справах з гуртожитком, адже там розмовляли польською мовою, яку дівчина ніколи не вивчала. Були й інші виклики: побутові дрібниці, пристосування до нового ритму життя, нових людей, що представляли різні національності, а також отримання банківської картки. «У нас в Україні процес створення картки в банку займає декілька хвилин, у Литві я робив картку чотири рази, чотири рази я приходив у банк, – ділиться Олег, – я подав усі документи і чекав… Минуло 5 днів, 7 днів, 10, 15… Банківська система і загалом бюрократія – це найжахливіше, що у них є».
Також студенти отримували стипендію, якої їм цілком вистачало на життя, задоволення особистих примх і навіть на заощадження. «Так… Як змінилось моє життя з поверненням… – розмірковує Олег, – ну, покращився фінансовий стан, оскільки стипендію усю я не витратив».
Навчання і розваги
Навчання у Європейських країнах виявилося дещо відмінним від освітньої програми в Україні. Студенти відзначають практичну спрямованість занять, наявність зазвичай одного домашнього завдання на семестр і більшу свободу у виборі дисциплін. Олег Колеснік розповідає:
«Основна відмінність це те, що у нас є певний перелік дисциплін, на які ти маєш ходити, а тут ти обираєш все, що захочеш. Одна обов’язкова умова: потрібно, щоб 75% дисциплін були пов’язані з твоєю спеціальністю. Тобто мені треба було, щоб 75% стосувалося журналістики, а інші 25% ти можеш обирати хоч гру на гітарі, хоч комп’ютерну математику. І от це найбільше, що мені сподобалося».
Зі слів учасників ми можемо зробити висновки, що пів року перебування за кордоном по програмі обміну – це не лише про навчання, а і про розваги, подорожі, які вони мають змогу організувати собі самі, не на основі освітньої програми.
«У чому прикол Erasmus – він об’єднує студентів з майже усіх країн, і вони всі в одному університеті спілкуються і набувають новий досвід, – мовить Олег. – Як таких вимог, що ти мусиш ходити на усі пари, все відвідувати – немає. Єдине, якщо ти не закриваєш якийсь один предмет (що максимально важко не зробити, оскільки викладачі майже завжди йдуть на поступки) частину стипендії маєш повернути… Але, як показує досвід, навіть люди, які не ходили на пари, люди, які жили своє найкраще життя, подорожували, ходили тусувались, гуляли, так само добре поскладали предмети».
Анастасія Ракоід завершує розмову словами: «Я дуже жалкую про те, що подалася лише в другому семестрі третього курсу, бо на даний момент, на четвертому, я вже не можу подаватися саме на обмін навчання». Тому радить студентам, які мають можливість доєднатися до мобільності, діяти вже зараз: – Не вдалося перший раз – пробуйте другий, не вдалося вдруге – пробуйте втретє».
Одного дня ФІПТ святкував День мого факультету – день, сповнений стараннями тих, хто виступав на сцені; цікавістю і сміхом глядачів; позитивним настроєм за кулісами і водночас страхом щодо виносу декорацій. І саме цього дня, після нашого виступу прозвучало воно: «ФІПТ без гасла як хліб без масла!».
ФІПТ святкує День факультету
На нашому факультеті довго не було гасла, як до прикладу в юридичного чи економічного факультетів, але тепер… у нас є щось особливе. Веселе, тепле й дуже наше. Але саме через те, що у нас довго не було кричалки, це й зробило її появу такою несподівано важливою подією, особливо на ДМФ.
Нам, студентам факультету, було важко придумати кричалку, адже підібрати риму до слова «ФІПТ» ще та задача… На останній репетиції до Дня мого факультету ми з учасниками виступу влаштували сильний брейншторм. Потрібно було придумати щось, що буде кричати ФІПТ на кожній посвяті першокурсника і кринжувати (на це і був розрахунок). Були такі варіанти, як: «Nomen est omen. FIPT Victoria!», «ФІПТець – молодець!», «ФІПТовий самий кльовий!», «Ми на ФІПТі – і це факт!», але… все не те, не звучить, не відображає наш дух в цих словах, – і це за словами інших студентів і деканеси, а особисто я голосувала за «ФІПТець – молодець». Проте доля не склалась, Меркурій став ретроградним і в рукаві шестірки замість тузів…
Я була свідком моменту, коли ФІПТ отримав не просто гасло, а щось більше — символ єдності, дотепності й тепла. І тепер щоразу, коли хтось його вимовляє, я усміхаюся. Бо я знаю: була там, коли воно народилося.
Десятеро студентів кафедри журналістики та соціальних комунікацій протягом трьох місяців стажувалися у редакціях провідних українських медіа, відточуючи свою майстерніть у написанні текстів різних жанрів, роботі із соцмережами та відео. Вони поділилися своїми враженнями про це.
Ганна Бєлік на стажуванні на Суспільному Вінниця
Анастасія Ракоїд
«Стажування дало розуміння, наскільки журналістика різностороння, що це не тільки написання новин абощо. Спочатку у нас був підготовчий тренінг – три дні ми навчались новому та пригадували вже відоме. Не було відчуття, що нас кинули у «вільне плавання». А в редакції мені дуже сподобалися люди, які мене оточували, зокрема редакція «Східний Варіант». Це молода й сильна команда, яка підтримувала мене протягом усього стажування».
Ганна Бєлік
«Стажування показало мені справжню «кухню» журналістики — від появи ідеї до виходу сюжету. Я отримала нові знання, зокрема щодо адаптації новин з телебачення для сайту та написання рерайтів. Загалом, цей досвід допоміг зрозуміти, на чому варто зосередитися, і дав ідеї для майбутніх матеріалів.З найбільшого, що мені сподобалось — можливість проходити стажування офлайн: побувати в редакції, побачити, хто за що відповідає, поспілкуватися з професійними журналістами та перейняти їхній досвід. Було дуже цінно поїхати з ними на зйомки та інтерв’ю, а також особисто долучитися до створення сюжетів».
Фото Ганни Бєлік
Олег Самохвал
«Я зрозумів, як працює журналістика зсередини та отримав можливість постажуватися в медіа групі яка базується в Харкові. Отримав розуміння того, що це дуже стресова робота – ти маєш бути на зв’язку 24/7.Сподобалось менторство від TRF та особливо наставництво Катерини Малофєєвої, а також навчання перед стажування. За цей період нас серйозно підготували, дали багато знань. Сподобалось що всі дуже відкриті, готові допомогти, пояснюють «по-простому», без офіціозу».
Олег Остапець
«Стажування дало розуміння того, як проходить робота журналіста і дозволила зрозуміти, чи моє це взагалі. Також мені сподобалося працювати зі справжніми журналістами з «Накипіло».
У десяти найпопулярніших за трафіком медіа Вінниччини не використовується журналістика рішень (або конструктивна журналістика). Натомість вони більше зосереджені на новинах. У багатьох з них на сайтах відсутня колонка з матеріалами. Про це йдеться у дослідженні Олега Остапця. Публікуємо основні тези роботи.
На сьогоднішній день перегляди новин на сайтах поступово падають. Причиною тому є зростання популярності соціальних мереж, які поширюють новини значно швидше, доступніше та коротше. Тому можемо зробити висновок, що формату сайтів варто було б зосередитися на розлогих матеріалах, зокрема і конструктивній журналістиці, яка несе користь для читача. Проте такої тенденції у обраних виданнях не помічено.
Під час дослідження було знайдено лише один матеріал, який підходив під критерії журналістики рішень. Усі інші по тим чи іншим пунктах не підходили. При цьому є матеріали з ознаками журналістики рішень. Такі публікації наводять рішення, але роблять це не надто професійно відносно даного жанру. Часто коли рішення наводилося, то в нього не було джерела чи підтвердження того, що дана порада журналістом читачеві працює.
Можемо зробити висновок, що журналістам місцевих ЗМІ бракує знань стосовно конструктивної журналістики. Вони показують цікавість до даного жанру, проте не пишуть тексти, орієнтуючись на стандарти. До того ж, журналістика рішень потребує більших ресурсів, ніж звичайні матеріали. Особливо коли мова йде про збір статистики. Тому місцевим виданням, особливо в малих містах, не вистачає на те ресурсу.
Рішенням для редакцій тут могло б стати перефокусування уваги з кількості новин на розлогі матеріали, які відповідатимуть усім стандартам. Це може бути поступовий ввід матеріалів серед новин. Зокрема, журналісти можуть перевести увагу на проблеми в місті і шукати для них рішення, що приверне увагу жителів до сайту.
Проблему невідповідності матеріалів з рішенням до жанру журналістики рішень можна вирішити лише просвітою. Журналісти можуть самі дослідити цей молодий в Україні жанр, щоб надавати своїм читачам якісніші матеріали. До того ж, журналістам необхідно перед написанням матеріалу ставити собі питання: в якому жанрі я пишу? І тоді писати відповідно до правил того жанру.
Можна брати участь і в освітніх програмах. Нині в Україні навчають писати конструктивну журналістику. Зокрема, періодично проводяться курси від Асоціації з міжнародних питань чеської республіки, вони безоплатні. До того ж, в навчальній програмі університетів нині є предмет журналістики рішень, тому здобування вищої освіти відкриє шлях до вивчення конструктивної журналістики і підвищення кваліфікації.
