Війни були, є, і будуть.
Війна страшна своїми подіями та трагедіями, але найстрашніше – це її слід. Слід може бути не тільки на будинку, землі, предметах, він залишається на душі людей, які це пережили. З кожним днем в нашій країні цих душ стає більше, вони повертаються з війни, де своя реальність, там ти людина війни.
Однак, вони зіштовхуються зі світом, що в тилу. Тут людина війни перетинається з людиною, яка не бачила фронту, і старі рани знову кровоточать. Біль цих душевних ран переростає в агресію, розчарування та образу.
Я почав про це говорити, зіштовхнувшись з цією проблемою не через історії, а вже в реальності. Це був прохолодний осінній вечір у центрі Вінниці, я зустрівся зі своєю дівчиною та її друзями біля бару. Одна з дівчат розповідала історію, виражаючись лайкою, а ми пили і сміялись разом з нею.
Внизу вулиці я побачив, як кремезний чоловік виходить з авто і йде в нашу сторону. Я помітив його дивну поведінку, але вирішив не звертати увагу, проте він зробив зауваження дівчині за лайку, на що та грубо відповіла. Між ними розпочалась перепалка, але коли за дівчину вступився мій знайомий, інший чоловік почав вести себе більш агресивно:
«Пішли зі мною в 3-тю штурмову!… Що, страшно?», – сказав незнайомий військовий.
Мій друг намагався не відповідати і згладити ситуацію, але військовий був налаштований на бійку.
«Вітя, не треба! Заспокойся!» – сказала дівчина військового, вибігаючи з бару.
Дівчина відвела військового чим подалі, а в мене виникали питання:
“Як так вийшло?”
“Як потрібно спілкуватись з такими людьми?”
Згодом я почув реакцію моїх знайомих:
“Чому він взагалі причепився?”
“Що я не можу спокійно випити пива ввечері?”
Після їх слів я зрозумів, що ми не вміємо розмовляти з людьми, які повернулись з фронту, адже не бачили всіх тих жахів. Масштаб цієї проблеми величезний, адже в Україні майже мільйон учасників бойових дій, а ми не знаємо як з ними говорити та поводитися, щоб уникнути негараздів.
Після того дня почались мої пошуки відповіді на запитання, як розмовляти та поводитись з військовими з фронту. Завжди краще дізнатись про почуття людини від неї самої, тому я вирішив розпитати своїх клієнтів, що воюють, про їх ставлення до цієї проблеми.
Тарас – водій БТР та БМП: «Військові, які отримали психічні травми, під впливом алкоголю можуть бути дуже агресивними. Вони різко сприймають, що ти їм говориш. На його думку, ти живеш в іншому світі».
Артем – боєць ТРО : «Люди з контузією або з психічними проблемами не сприймають контраргументів, краще погоджуйся з ним, кажи: так, страшно! Так, не правий!».
Після розмови з хлопцями я зрозумів, у чому суть проблеми, але ще є багато питань на тему:
Як це вирішити та навчитись жити з цим ?
В довгих пошуках я знайшов відповідь в статті суспільного, де військовий психолог Павло Славинський дав пораду, як спілкуватись з військовими, які можна вмістити у декілька тез:
Павло Славинський
- Замість слів вдячності, посміхніться воїну.
- Не питайте про полон, коли закінчиться війна, і так далі. Все це дається великими втратами. Цим ви чіпаєте ті самі душевні рани. Ви повинні бути опорою для військових, уважно слухати їх та підтримувати.
- В конфліктних ситуаціях не кажіть: «Вибач, якщо щось не так сказав», адже вони люблять конкретику, як в армії. Краще скажіть: «Вибач мене, я хочу тебе зрозуміти і підтримати, але я можу не знати деяких речей, адже ти військовий, а я цивільний».
- Спілкуйтесь з ними, як з простими людьми, адже вони такі як ми.
Якщо це така поширена проблема, чому про методи вирішення не говорять в школі, університеті, держустановах? Кожен з нас вирішує для себе, чи це проблема, чи ні, але одне залишається фактом, що це наслідок війни, яка зачепила кожного.
Для того, щоб закінчити війну, потрібно стати підтримкою для наших захисників, навчитись розуміти їх та стати їхнім другом та психологом.
