Професія церемоніатора поєднує емоційність, комунікацію та чітке дотримання юридичних норм. Це не лише про атмосферу свята, а й про відповідальність, точність і вміння працювати з людьми в один із найважливіших моментів їхнього життя. Про особливості цієї роботи, шлях у професію та роль журналістської освіти ми поговорили з Вікторією Слободянюк – офіційною церемоніаторкою Державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС).
На початку розмови наша випускниця пояснює свою роботу максимально просто, але водночас дуже точно:
«Скажу просто, я одружую людей. Церемоніатор – це професія, яка дотична до найважливіших етапів у житті людини. Вона стоїть десь між священником та юристом, тому що знати, як красиво, лірично та душевно оповісти цей момент – недостатньо. Тут ще дуже важлива юридична освіченість, і надзвичайно велику роль відіграє досвід журналіста, тому що ми також діємо згідно певних стандартів та правил».
Саме цей баланс між емоцією і структурою, за її словами, і формує специфіку професії.
Журналістика як база, що допомагає і поза медіа
Вікторія – випускниця кафедри журналістики і соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса, і цей вибір був не випадковим. Ще у школі їй підказали напрям, який відповідає її навичкам:
«Мені сказали: “Вікторія, у тебе є навички, з якими краще бути з мікрофоном. Якщо ти ще любиш офіційний стиль, то, мабуть, варто вступати на журналіста”. Я дослухалась до цієї поради і зараз дуже вдячна, тому що вважаю, що освіта журналіста – це базовий мінімум, який має знати кожен громадянин».
Вона підкреслює, що журналістика дає значно ширше розуміння світу, ніж просто роботу в медіа:
«Це про стандарти, про те, як перевіряти інформацію, як її доносити, як не потрапити в пастку шахраїв. Це така лінія, яка додає в житті опору. Тому я вважаю, що професія журналіста не є відокремленою від сучасного життя».
Навички, які не з’являються одразу
Попри те, що зараз робота передбачає постійну комунікацію, сама Вікторія визнає: на початку навчання це не було її сильною стороною.
«Я не скажу, що була дуже комунікабельною, коли вступила на журналістику. Це все відбулося в процесі навчання. І тут велика заслуга викладачів і одногрупників, тому що це було живе середовище – ми багато спілкувалися і під час пар, і після них».
Серед ключових речей, які допомогли їй у професії, вона виділяє базові журналістські стандарти:
«Це вміння доносити інформацію, відстоювати себе навіть у правовому полі, комунікувати і бути своїм піар-менеджером. Не кожен сьогодні може поєднувати професію і самопросування, а журналістика цьому вчить».
Шлях у професію
Після університету Вікторія певний час працювала журналісткою, однак згодом почала цікавитися івент-сферою.
«Якби мені кілька років тому сказали, що я буду в цій сфері, я б не повірила. Я працювала журналістом, але з часом моє оточення розширювалося, і я почала більше цікавитися івентами. Мені дуже подобалося дивитися на людей, які створюють події, і я думала, що теж так хочу, але не розуміла, яку саме роль можу там виконувати».
Рішення прийшло поступово – через навчання і практику:
«Я знайшла людину, яка вже працює в цій сфері, запитала про менторство, і мені це погодили. У мене була теорія, практика, і вже десь через два тижні – перша церемонія».
Перший досвід, який запам’ятовується
Перший вихід до пари був емоційно складним:
«Це було дуже хвилююче. Я навіть казала, що не буду її проводити. Але тим не менше все минуло дуже цілісно і гармонійно. В кінці мені подякували, ми зробили фото, і навіть через місяць я зустріла їхніх батьків – вони мене впізнали. Це був дуже приємний, але дуже хвилюючий досвід, тому що ти це робиш вперше, і хочеш максимально якісно надати послугу.
Хвилювання може виникати тому що коли ми не знаємо внутрішній осередок іншої професії, ми можемо мати якісь кліше або певні навіть стереотипи. І в мене були стереотипи, що для того, щоб одружитися, треба лише одне одного кохати. І коли я почала занурюватись у Сімейний кодекс України, у практичні знання, що кохання може бути в різних проявах, воно може бути по-різному, і немає нічого абсолютного, усе відносне, як і цей світ».
При цьому вона підкреслює: усе, що робить, відбувається суворо в межах законодавства і стандартів, які регулюють церемонії.
Робота з людьми і непередбачуваними ситуаціями
Робота церемоніатора – це не лише про сценарій, а й про вміння реагувати на форс-мажори:
«Це професія, яка вчить бути готовою до всього. Пара може запізнитися, а в тебе графік розписаний на десятки церемоній. Може статися ситуація, коли зникають обручки, і ти маєш не просто провести церемонію, а ще й заспокоїти людей і знайти рішення».
Попри це, вона зазначає, що сучасні події значно більш організовані:
«Зараз будь-який івент – це дуже контрольована подія. У нас є чіткий сценарний план і графік, і ми не маємо права від нього відходити».
Журналістика як інструмент у будь-якій сфері
У роботі церемоніатора журналістська база проявляється насамперед у комунікації та самопрезентації:
«Це про вміння говорити про себе, налагоджувати зв’язки, працювати з людьми. Журналістика навчила мене бути своїм піар-менеджером, і ця навичка точно ніколи не застаріє».
Вона також підкреслює важливість критичного мислення:
«Зараз, коли є штучний інтелект, дезінформація, дуже важливо вміти відрізняти правду. І цьому нас навчали».
Порада тим, хто тільки починає
Говорячи про студентів, Вікторія робить акцент не на теорії, а на можливостях:
«Не втрачайте свої шанси. Спробуйте себе в грантах, спілкуйтеся, будуйте зв’язки, цінуйте викладачів. Це той період, коли ви можете багато експериментувати і отримувати підтримку. Тому моя порада – не втрачати свій шанс, і якщо ви вже вступили на журналістику – я вас вітаю, тому що у вас є вже той базовий мінімум, якого не можуть навчити в школі, не навчають на курсах, це та база, яку може дати тільки університет».
На завершення розмови ми запитали Вікторію, чи змінила б вона щось, якби могла повернутися у свої студентські роки. Вона зізнається: більшість рішень вважає правильними.
«Я думаю, що все-таки правильно зробила все, що робила в університеті. Це про активність, про розвиток соціальних навичок, про дружбу з одногрупниками, про розуміння цінності викладачів і тієї бази, яку вони дають. З часом ми ще більше починаємо це усвідомлювати – хтось одразу, хтось пізніше».
Але додає, що, озираючись назад, все ж має одну думку, яку не відкидає:
«Мабуть, єдине – іноді думаю, що варто було вступити в магістратуру журналістики».
Історія Вікторії Слободянюк демонструє, що журналістика – це не лише про роботу в медіа, а про універсальні навички, які працюють у різних сферах. У її випадку – в івент-індустрії, де поєднуються слово, точність і вміння працювати з людьми.
Її професійний шлях – приклад того, як базова освіта може стати фундаментом для неочікуваної, але цілком логічної реалізації – навіть поза межами класичної професії.
ДонНУ імені Василя Стуса пройшов довгий та складний процес релокації з охопленого боями Донецьку у 2014 році. Тоді студенти й викладачі опинилися в різних куточках країни, а майбутнє закладу деякий час залишалося невизначеним. Зрештою університет вистояв та відновив свою роботу у Вінниці, де знаходиться й понині.
Про події 2014 року та університетське життя нам розповість Олексій Чмир – випускник ДонНУ імені Василя Стуса спеціальності “Журналістика”.
Олексію, Ви вступили у ДонНУ ще 2012-го року. Чому тоді обрали саме Донецький?
Кафедра журналістики була досить потужною. Тим, хто обирав цю спеціальність – іншої альтернативи не було.
У Донецьку журналістика розвивалася, здавалося, незалежно від Києва. Були потужні регіональні медіа, які потім і на національний рівень виходили. Наприклад телеканал «Україна», який спочатку лише у Донецькому регіоні мовив, а потім перейшов на національний рівень.
Тому, мабуть, я зупинився саме на цьому університеті. І можу одразу сказати, що жодного дня не пошкодував про свій вибір.
Крім журналістики, я подавався про всяк випадок ще на філологію, політологію. Але хотілося саме журналістику. З роками розумію, що такий вибір в мене був, тому, що була певна романтизація професії в шкільні часи. Журналістика – це ж так цікаво.
Хоча батьки намагалися відмовити. Вони не наполягали, але казали: “Ну, ти добре подумай”. Я вислухав, подумав і вирішив, що хочу. Якщо складеться, то значить моє, якщо ні – не моє.
Олексій Чмир
Пам’ятаєте той день, коли зрозуміли, що треба виїжджати? Взагалі, які були настрої серед одногрупників та викладачів?
Усе розвивалося дуже швидко, протягом кількох тижнів.. В серпні 2014-го всі сподівалися, що Донецьк в найближчі тижні буде звільнено, десь до Дня Незалежності. Адже українські військові були близько.
Я з батьками поїхав до родичів під Маріуполь. Ми мали надію, що в кінці серпня вже зможемо повернутися у звільнений Донецьк. Але тоді стався Іловайський котел. Українські війська були відкинуті від Донецька. Стало зрозуміло, що це не завершиться так, як усі би хотіли.
Першого вересня я поїхав в Київ ще з двома одногрупницями. Без розуміння, куди їдемо. Нам пропонували варіант навчання “вільним слухачем”. Тобто можна було вибрати будь-який університет в Україні і ходити туди на пари. Це було як тимчасове рішення від Міністерства освіти. Першого вересня ми пішли в університет Шевченка. Спочатку думали: “Це ж прикольно”. Але це був трошки дисонанс. Інститут журналістики та Інститут міжнародних відносин університету Шевченка знаходяться в одному приміщенні. Люди там в костюмах, на дорогих машинах. Ми були в тому, в чому приїхали: в шортах, майках. На нас так подивилися, сказали: “Ну, ми вам гуртожиток точно надати не можемо”. А це було важливо, бо жити десь треба було.
Тож ми пішли в Національний авіаційний університет і саме там провчилися кілька тижнів вільними слухачами. Тоді ми вже знали, що університет в Донецьку було захоплено і навчання не буде.
Що буде далі – ніхто не розумів. Ми тримали контакт з деякими викладачами, яким довіряли. Бо знали, що у Донецьку були й проросійські викладачі. На щастя, одногрупники теж були проукраїнськими здебільшого і майже всі потім виїхали з окупації.
Ситуація для університету на початку осені 2014 була критичною. Рахунки університету були заблоковані. Ми не отримували стипендію, викладачі – зарплати. А жити за щось треба було. Гуртом ухвалили рішення про те, що це потрібно виносити у публічну площину. Шукали й підтримку у Національній спілці журналістів, хоча б інформаційну. З одногрупницею Марією вирішили скликати мітинг на підтримку університету перед Міністерством освіти і науки України. Медіа поширили повідомлення про мітинг з номером телефону Марії, як координаторки. І ввечері, коли ми вже готувались до мітингу, їй зателефонував Сергій Квіт – тодішній Міністр освіти. Сказав, що не треба мітингів, що ситуацію намагаються вирішити. Запросили наступного дня приєднатися до зустрічі, на якій мав бути і наш ректор. Ми тоді поговорили між собою та з огляду на те, що владі не довіряємо, вирішили публічно повідомити не про скасування мітингу, а його перенесення. Ми хотіли подивитись чи все буде добре. Якщо ні, планували шукати якоїсь додаткової підтримки й інших варіантів. Але все досить швидко вирішилося – запропонували Вінницю. Уже 7 жовтня ми з Марією стали першими двома студентами, які релокувалися із вишем.
Які були перші враження від переїзду до Вінниці та як змінилося навчання?
Адаптуватися було важко, бо грошей не було. Марія мені досі згадує, як я забороняв купувати кріп в магазині до супу. Бо суп може бути і без кропу, а грошей в нас немає. Але нас дуже підтримали вінничани. Багатьом студентам дозволяли жити в гуртожитках інших університетів і у перший час ми допомагали розселяти тих, хто приїжджав: викладачів, студентів. В тому числі у готель “Південний Буг”, якого вже немає, когось заселяли.
Важко було в побутовому плані. Адже перші два курси я жив удома з батьками. Це був період, коли ти навчаєшся у своє задоволення, проводиш час із друзями і у тебе немає побутових проблем, бо вони всі закриваються батьками. А потім раптом ти опиняєшся у незнайомому місті, взагалі один, без якоїсь підтримки. Майбутнє – незрозуміле. Було страшно. Але не хотілося собі зізнаватися в цьому страху. Тому у нас була одна думка: «рухаємося прямо, бо іншого шляху немає».
Багато студентів тоді переїхало?
Це залежало від факультетів. Деякі майже повним складом переїжджали. У деяких залишалося у Донецьку багато викладачів. Якщо говорити про кафедру журналістики, то щонайменше 80% викладачів переїхало. Студентів десь 50/50, але з моєї групи переїхала більшість.
У Донецьку залишилася завідувачка кафедри і це було очікувано. Ще у 2012-му році, коли я вступав в університет, про неї ходили різні історії про плагіат з московських дисертацій і тому подібне. Тому я навіть радію, що вона залишилася. Новою завідувачкою кафедри стала Олена Тараненко, вона була неймовірно класною викладачкою.
Але багатьох з нас намагалися залишити у Донецьку ті викладачі, які не захотіли їхати з окупації. Куратор моєї студентської групи, який залишився там, телефонував і казав, що нічого не буде, не переїжджайте нікуди, це все брехня. А я просто мовчки слухав, бо не хотів сперечатися з людиною, якій 70+ років. Він-то не знав, що я вже у Вінниці.
На жаль, фізично прийняти всіх студентів Вінниця не мала можливості. Перший рік багато хто жив у Києві, у Львові, Харкові. Навчалися дистанційно, приїжджали сюди на сесію. Всім було дуже важко через такі умови.
Гадаю, це сильно зблизило студентів і викладачів. Ми і досі періодично зустрічаємося із одногрупниками та викладачами. Це дуже важливо, коли є люди, з якими є про що поговорити, до кого ти тягнешся. У нас була викладачка – Ліна Олексіївна Бахаєва, яка залишилася жити в Донецьку, адже була поважного віку. Вона була проукраїнською до мозку кісток. Кілька разів я їздив після 2015 року у Донецьк і ми з друзями ходили до Ліни Олексіївни в гості, вона нас запрошувала на чай. Але, на жаль, її вже немає.
Це був дуже цікавий досвід. Перші два курси, поки вчились в Донецьку, був оцей розрив: є ми, студенти, і є викладачі – наче небожителі, які дуже багато знають, до яких немає легкого доступу. А з переїздом всі настільки зблизилися, що ти вже сприймав викладачів, як своїх друзів, старших партнерів, до яких ти можеш звернутися з будь-якою проблемою, навіть побутовою. Це сильно допомогло в житті.
Після закінчення університету вдалося реалізуватися у журналістиці?
Я працював у журналістиці, ще будучи студентом, зокрема в “Університетських вістях”. Потім – рік на футбольному сайті. Мене завжди цікавила спортивна журналістика і я думав, що буду в цьому розвиватися. Коли випустився, вирішив, що хочу переїхати до Києва. Влаштувався на сайті Obozrevatel, у спортивному відділі. Але зрозумів, що мої цінності не співпадають із політикою сайту. Такі відомі портали начебто платять непогану зарплату своїм журналістам, але вимагають робити клікбейтні матеріали та заголовки. Я відчував, що переступаю через себе, і мені це не подобається. Нас завжди вчили, що так робити не можна, це неправильно. Наприклад, писати про те, як там дружина якогось футболіста оголила ніжки на пляжі для того, щоб отримати багато переглядів. Для мене це не журналістика. Тому вирішив займатися чимось іншим, пов’язаним з комунікаціями, але поза журналістикою. Необхідний досвід уже був – два роки я очолював Студентську раду університету та брав участь у різних проєктах, що допомогло напрацювати багато корисних навичок.
На той час відбувалася реформа держслужби, тож вирішив спробувати свої сили і подав резюме. Чесно кажучи, мав сумнів, що можна потрапити на роботу в якесь Міністерство без зв’язків, без знайомств. Було шість етапів відбору: і стрес-інтерв’ю, і вирішення кейсів, і різні тестування. На щастя, все склалося – через кілька місяців після випуску я пішов працювати в Міністерство культури, яке потім стало Міністерством культури і інформполітики, на посаду комунікаційника в Директорат мовної політики. Ми працювали над реформами, над стратегіями, писали нормативну базу. Це була більше проєктна або юридична десь робота. Тобто доводилося вчити багато нового, цікавого, вивчати закони.
У 2019-му році перейшов у Директорат стратегічного планування. Загалом я п’ять років відпрацював в Міністерстві і у 2023-му звільнився. Шість місяців працював у швейцарському проєкті, який займається реформою у сфері освіти. А зараз вже два роки працюю в Представництві Дитячого фонду ООН в Україні. Здебільшого займаюся проєктним менеджментом у сфері цифровізації соціальної політики. Допомагаємо українському уряду цифровізувати соціальні послуги, соціальну сферу, соціальну підтримку.
Що ви перейняли у свої професії з часів навчання? Зі студентської ради?
Дуже допомогли навички побудови комунікації, навички мислення. Згадую, у нас був такий корисний предмет як психологія журналістської творчості і завдяки йому, хоча я журналістикою зараз не займаюся, десь на підсвідомості маю навички аналізу стилів комунікації. З Оленою Тараненко у нас були пари, де ми читали або журналістські тексти, або навіть художню літературу, аналізували. Тож навіть, якщо я не використовую знання з журналістики напряму, вони все одно сформували якийсь загальний рівень ерудиції, загальні навички для аналізу, самопрезентації.
Усім студентам дуже важливо розуміти, що час вашого навчання в університеті – це найкраща можливість, щоб спробувати різне. Щоб схопитися за можливості певних проєктів. Дуже сильно мені допомогла Студентська рада і ті проєкти, які ми реалізовували, адже це нетворкінг, це – знайомства.
Наприклад, у нас був проєкт з Американськими радами з міжнародної освіти і я їм написав: “О, я там подаюсь в Міністерство, можете мені дати рекомендацію?”. І окрім того, що ти випускник і десь там працював, у тебе ще є рекомендації якоїсь поважної організації. Навіть якщо ти не працював офіційно, все одно можна показати свою проєктну діяльність.
Важливо мати досвід уже під час навчання. Мало роботодавців хочуть витрачати час на навчання студента після університету. А в моєму випадку починати з чогось невеликого не було варіантів, бо треба якось себе забезпечувати, щоб після випуску було як оплачувати житло та інші побутові речі. Тож висновок такий – треба працювати на своє ім’я, щоб після випуску мати кращі можливості працевлаштування.
З кимось зі студентства, викладачами ви досі підтримуєте зв’язок?
З одногрупниками досі спілкуємося, мінімум раз на місяць бачимося, маємо спільний чат. Багато хто вже переїхав до Києва, тому зручно зустрічатися. Це, напевно, мої найкращі друзі. З викладачами теж. Є викладачки, з якими постійно підтримую зв’язок: Олена Тараненко та Олена Самойленко. Ще – Ірина Черніченко. Якщо ми збираємося групою, то запрошуємо викладачів і вони приходять. І мені здається, це теж зокрема наслідок переїзду. Тобі хочеться іноді отримати відчуття дому, побачити близьких людей.
Чи слідкуєте Ви зараз за університетом? Можете оцінити, як він змінився впродовж років?
Я думаю, що важко об’єктивно оцінити. У мене майже немає зараз в університеті знайомих. Змінився і викладацький склад, молодші курси – вже випустилися.
Шкода, що багатьом викладачам довелося залишити університет. За ці роки, на жаль, не вдалося знайти потужної зовнішньої підтримки: побудувати кампус, гуртожитки. Мені трошки прикро від того, що було дуже багато планів і дуже багато було обіцянок від влади про підтримку університету. Були інвестиційний проєкти і дійсно здавалося, що ось-ось все почне зростати. Але, на жаль, це зупинилося. Сподіваюся, що настане момент, коли в університету буде більше можливостей для того, аби не просто не втрачати, але й для того, щоб зростати. На жаль, сфера освіти в Україні зараз не в найкращому стані. Дуже багато молоді, дітей поїхало.
Яким ви бачите ДонНУ імені Василя Стуса вже після війни?
Звісно ж, успішним. Університет, школа, твій дім – це такі місця, куди тобі іноді хочеться повернутися. Де хочеться пройтись по цим вулицям, коридорам, де тобі дуже хотілося мати людей, з якими можна поспілкуватися.
Інколи приїжджаю до Вінниці на вихідні. Раніше було бажання прийти до університету та поспілкуватися із викладачами, студентами. Але наразі у мене там майже не залишилося знайомих. І також мені не відомо про сталу політику університету по роботі із випускниками і через це дещо прикро.
Я дуже хочу, щоб університет мав спільноту, яка підтримує зв’язки із тими, хто випустився, із тими, хто колись працював в університеті. Це дійсно важливо, аби потенційні абітурієнти під час вибору вишу відзначали: “Дивіться, в цьому університеті є дуже потужна спільнота, вона мені може допомогти віднайти себе, знайти класні знайомства. І потім навіть допоможе і з кар’єрою, і з усім іншим”.
Мені здається, що така спільнота виховує. Ти отримуєш окрім навчання ще якісь софт-скіли, які зараз у світі, який постійно змінюється, дуже-дуже потрібні. Тому мені би хотілося, щоб університет все-таки був і залишався цією спільнотою.
Після нещодавніх парламентських виборів у Молдові країна знову опинилася в центрі уваги – не лише через результати, які засвідчили перемогу проєвропейських сил, а й через масштабну спробу зовнішнього втручання у виборчий процес. Про виклики для демократії, російський вплив і майбутнє євроінтеграції розповів у розмові з журналістками ДонНУ молдовський журналіст Дмитро Стоянов.
«Ми довели, що хочемо європейського майбутнього»
Стоянов пояснив, що парламентські вибори в Молдові – це ключові політичні події, адже саме парламент формує уряд і визначає курс розвитку країни.
«Молдова – парламентська держава. Президент має великий вплив, але без підтримки парламенту він фактично безсилий», – наголошує журналіст.
За його словами, попри потужні спроби російського втручання – від дезінформації до фінансування проросійських партій – громадяни показали чітку позицію.
«Росія витратила сотні мільйонів євро на спроби вплинути на вибори. Це приблизно один відсоток ВВП нашої країни. Але навіть за цих умов проросійська партія отримала лише 24%, тоді як проєвропейська – понад 50%. Це доводить, що суспільство зробило свій вибір», – каже Стоянов.
Після виборів, зазначає Дмитро, суспільство отримало чотири роки політичної стабільності.
«Тепер не Росія визначатиме, що відбувається в Молдові. Ми самі відповідаємо за свій курс. Наступні роки покажуть, наскільки ми готові працювати над реформами – судовою, безпековою, антикорупційною», – пояснює журналіст.
Він визнає, що російський вплив у регіоні все ще залишається, особливо у Придністров’ї та Гагаузії, однак підкреслює: зараз Москва має обмежені можливості втручатися.
«Придністров’я нині фактично ізольоване: Україна закрила кордон, а Молдова контролює решту території. Тож говорити про можливу військову ескалацію немає підстав», – зазначає Стоянов.
«Доки стоїть Україна – війни в Молдові не буде»
Журналіст упевнений: безпека Молдови тісно пов’язана з Україною.
«Якщо Україна вистоїть, у Молдові не буде війни. Ми не маємо спільного кордону з Росією, немає морського доступу. Єдиний ризик – ракети, але навіть це малоймовірно. Сценарій прямої війни просто нереальний», – вважає він.
Стоянов наголошує, що сьогодні Молдова та Україна рухаються до Євросоюзу спільним шляхом:
«Європейський Союз бачить нас як дві країни, що йдуть поруч. Ми маємо схожі проблеми – корупцію, реформу судів, питання безпеки. Але водночас можемо навчатися один в одного».
На його думку, важливо, аби міжнародні медіа не втрачали інтересу до України, адже війна досі триває.
«Не можна переставати говорити про війну лише тому, що люди втомилися. Кожен день там гинуть люди, і світ має це пам’ятати», – наголошує Стоянов.
Молдова, як і Україна, стоїть на роздоріжжі – між минулим радянського впливу і майбутнім у європейській спільноті. Вибори у Молдові стали знаком того, що суспільство готове обрати шлях реформ і демократії.
Леонід Францескевич – відомий спортивний журналіст з Одеси, а також футболіст, співак та найголовніше – захисник України. Наразі журналіст служить у НГУ в 11-й бригаді імені Михайла Грушевського. Леонід погодився поділитися своїм безцінним досвідом з нашим проєктом та відповів на низку питань.
Розкажіть, будь ласка, про свій досвід на Х-факторі. Як спортивний журналіст почав співати?
Я в впринципі дуже люблю співати. Я з самісінького дитинства цим займаюсь, і сестра в мене співає. Спочатку брав участь в університетських змаганнях, потім у міських. Згодом потрапив на проби від Х-фактору. Мені перетелефонували і я поїхав заспівав у Києві, дуже люблю Френка Сінатру та джаз, тому і заспівав цю пісню (“Strangers In The Night”).
Леонід Францескевич на Х-факторі
Як ви обрали професію спортивного журналіста, що вас до цього спонукало?
Я займався спортом ще з дитинства, карате – це взагалі вид спорту мого серця. Потім я подивився з друзями футбол – “Динамо” грало проти “Баварії” в ЛЧ. Після цього я почав захоплюватись цим видом спорту. В 11 класі, пам’ятаю, завжди писав про спорт твори, тому вирішив вступати на філфак ОНУ ім. Мечникова. Вийшло потрапити на бюджет і фактично відразу я почав писати про спорт, перші публікації були про університетські змагання.
Розкажіть про найкурзйозніший випадок у ролі коментатора. Можливо, не так назвали прізвище гравця?
Ну, взагалі трапляється таке, що під час напруженої боротьби у матчі коментатори можуть щось не так сказати. Але взагалі факапів сейрозних не було. Але був курйозний випадок, коли на Х-факторі я Настю Каменських покликав коментувати матч футбольний, – це викликало бурю емоції в залі, прикро лише, що цей момент в етер не потрапив.
Як змінилось ваще життя після приєднання до сил Оборони України?
Ще у перші дні вторгнення РФ я з’явився у військоматі за місцем прописки. Я через свій стан здоров’я фізично не можу бігати, в мене проблеми з опорно-руховим апаратом. Проте я принципово вирішив не оформлювати інвалідність. Тому повідомив, що можу бути корисним у своїй сфері. Через певний час з’явилась вакансія в НГУ в 11-й бригаді імені Грушевського і мене із задоволенням взяли служити.
Леонід Францескевич під час служби
Життя змінилось кардинально, я був цивільною людиною, абсолютно. Тут я одразу розумію, що маю витрачати свій час на службу. Якщо раніше я був максимально у спортивній сфері, то за час служби (1 рік) я відійшов від цього.
Опишіть ситуацію з одеським футболом. Чому, на вашу думку, найбільша область в Україні не може збудувати сильну команду?
Ну, одеський “Чорноморець” – це приватний клуб. І в цьому є проблема. Мерія не може витрачити гроші на забазпечення клубу. Ще проблема, що в нас є чимало мільйонерів в області, проте виділяти кошти на спорт вони особливо не хочуть. І це стосується не тільки футболу.
Крім того, у нас погана футбольна інфраструктура в регіоні. Проте є позитивні моменти, останнім часом на кращий рівень виходить дитячий, аматорський та жіночий футбол. Сподіваємось на гарне майбутнє та на те, що війна закінчиться якомога швидше.
Впевнений, що ви знаєте одеську кухню футболу із середини. Як вважаєте, чи є проблема ще на рівні дитячо-юнацьких шкіл? Адже, окрім Бущана, який не грає в старті, нема кого і згадати у складі збірної
Тут є велика проблема в тому, що через негаразди у “Чорноморці” одеські гравці йдуть в інші клуби, часто посередні, і затримуються там надовго.
Ну, і взагалі важко пробитись в основний склад збірної. До прикладу, в нападі у нас – Яремчук, Довбик та ще й Ванат, який добре себе почуває. З ними важко конкурувати.
Я вважаю, що проблема не в дитячо-юнацькому футболі, а в переході з цього етапу у дорослий футбол.
Леонід Францескевич з головою УАФ Андрієм Шевченком
Статистика Францескевича у Лізі співдружності (футзал)
Чи повернеться колись легендарний Чорноморець, який наводив шороху в Європі?
Ну це питання, дійсно, біль, бо я на “Чорноморець” з 2000-х ходжу. Думаю, повернути сильний “Чорноморець” дуже легко. Потрібні люди, які вкладуть гроші і душу. Бажаючі були і є. Я сподіваюсь і дуже вірю, що одеський клуб зараз не вилетить (з УПЛ) і збудує сильну команду в найближчому майбутньому.
З ваших соціальних мереж можна припустити, що ви доволі часто граєте у футбол. То ж, яка ваша позиція улюблена?
Я дуже рідко граю футбол через свою травму. Але це дуже важливо для мене, для фізичного та морально-психологічного стану. Я починав грати в університеті, то ж школи такої, як треба у мене немає, але скільки себе пам’ятаю – граю у нападі. Дуже багато забиваю, там де навіть, здається що не маю на це змоги. Якщо говорити за велике поле, то моя позиція центральний або лівий нападник.
На вашу думку, чи доцільно грати під час війни футбол взагалі? На всіх рівнях – від УПЛ до чемпіонатів району
Я вам скажу відверто, футбол не те, що доцільно грати, а треба. Ми зобов’язанні це роботи. Це показує те, що ми продовжуємо жити. А живемо ми, бо мої побратими на лінії фронту роблять для цього все можливе.
Якщо зараз все зупиниться, то відновити буде вкрай важко. Але багато, хто цього не розуміє.
Що плануєте зробити після закінчення війни, коли у вас з’явиться більше вільного часу?
Після завершення війни, точніше перемоги України я за першої можливості повернусь до цивільного життя та продовжуватиму займатись улюбленою справою. Також хотілося б відпочити у Карпатах та на березі Чорного моря в Криму.
Насправді дуже хочеться, щоб не було обстрілів, ракет, шахедів, коменданстької години. Просто прогулятися від моря додому і думати про щось хороше.
І ще дуже хочу побудувати свою сім’ю офіційно, з дітьми, з собакою і я думаю, що це не за горами.
Світлана Ступницька все життя проживала в Ізюмському районі Харківської області до початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. Харківську область українка разом із сім’єю залишили через 2 місяці від початку окупації. Надалі вони переїхали у Вінницю.
В інтерв’ю жінка розповіла про те, як вони переживали початок війни, що насправді відбувається на окупованих територіях Ізюмського району, як росіяни знищують докази своїх звірств та про непереможний український народ.
Світлана Ступницька
“Ми просто сиділи у домі і думали чи уб’є, чи не уб’є”
Світлано, яким для Вас було 24 лютого, як саме дізнались, що розпочалось повномасштабне вторгнення РФ?
О 5:30 подзвонила дочка, вона у Харкові жила, і сказала, що розпочалась війна. У них поруч з роботою впав снаряд. Вони почали збиратися і тікати, а ми в Ізюмській області сиділи 2 місяці в окупації. Бомбити нас росіяни почали десь 4 березня. Відразу перебили світло, газ. Вода ще була 2 тижні, а потім і її не стало.
Коли тільки почались масштабні обстріли вашого містечка, що Ви робили, бачили?
У нас навіть повітряної тривоги не існувало. Нас просто бомбили. Ми сиділи в підвалі спочатку, днів так 10, а потім із знайомими знайшли дім, де була пічка, бо було холодно. І вже й батьків забрали туди, але там ховатись не було де. Ні підвалу, ні якогось гаража. Просто сиділи у домі і думали чи уб’є, чи не уб’є. І вже згодом повернулись додому.
Страшно?
Навіть словами не передати. Ми просто жили у в’язниці. То реально був полон. Ми навіть до родичів в інше містечко не могли сходити котів погодувати, бо російські окупанти на постах вертали нас назад. Але ми все рівно умудрялись партизанськими тропами, лісами, лугами. Ось лісом було страшно, але котиків також шкода, погодувати ж треба. В нашому містечку люди сиділи голі і босі. Кожен виживав як міг.
І навіть ні слова не було про «зелені коридори» чи про поставки їжі до вашого містечка?
Я не чула про «зелені коридори» до Ізюму. Можливо, вони й пробували їх організувати, але наш район частково під окупацією. Магазинів немає. Хліб самі випікали, їжею і водою ділились. Якщо б мені хтось сказав, що я в печі буду хліб випікати, то я біля скроні покрутила б.
Ви розповідаєте, і у мене мурашки по шкірі. Я навіть на секунду уявити чи відчути це не можу…
Ми за певний час до цього звикли. Ще коли вперше почали бомбити літаками, то ми ховались, де тільки могли. У мене в залі була скляна рама від шафи і вона починала дзижчати, коли ще далеко летів літак. А вже десь за два тижні, ми не боялись. Поки зав’язували шнурки, то вже все пролітало. Поки прийшли в підвал, то вже всі з підвалу виходять, а ми тільки спустились.
Ви сказали, що до останнього перебували у своєму рідному Червоному Оскілі. Як вибирались з окупованого містечка? Чи було складно?
Назустріч їхали колони техніки, якої я в житті не бачила. Ми добирались до Вінниці майже 3 дні своєю машиною. Блокпостів було дуже багато. Буквально на 2-ох кілометрах, можливо, російських постів було більше дванадцяти.
Зображення міста Ізюм після обстрілу російських військ (фото взято зі сторінки “Город Х”)
“Вони 7 кілометрів йдуть, щоб сказати, що живі. Я впевнена, що наш народ непереможний. Мої батьки під обстрілами садять картоплю”
Ваші батьки, родичі залишились в Червоному Оскілі? Підтримуєте з ними зв’язок?
Так, залишились вдома. Раз на тиждень вони йдуть 7 кілометрів в певне місце, з якого можна подзвонити. Просто так їм не подзвониш. Долають таку відстань, щоб сказати, що живі. Але, я впевнена, що наш народ непереможний, бо мої батьки під обстрілами садять картоплю.
Війна війною, але саджання картоплі за розпорядком?
Мої батьки – бойові люди. Навіть коли снаряди над головою гудуть, вони садять город. Якраз навпроти нашої садиби стоїть цілий арсенал бойової техніки, там окупанти зробили собі щось типу гаража. І мої батьки шуткують, що якщо наші ЗСУ їх бомбити почнуть по тому гаражу, то картоплю зберуть зарання.
“Власники будинків пробують їх вигнати, але росіяни наставляють дуло автомата і просто стріляють”
Сьогодні весь світ говорить про російських солдат-мародерів й їхні злочини. Що росіяни забирали у вашому містечку?
І машини повідбирали і навпроти будинок весь обчистили. Навіть дитячі речі позабирали. Якщо дома нікого немає – вони взламують і вигрібають все. Одежу забирають всю, кросівки, футболки. Уяви, голі шкафи. Про техніку і мови не може бути. А те, що не можуть забрати, то псують так, що не відновиш.
Ще й приходять ці окупанти конвеєром. Інші не встигли вийти з хати, яку обнесли, як тут уже інші ідуть в цю ж хату. Власники будинків пробують їх вигнати, але росіяни наставляють дуло автомата і просто стріляють.
Деяких жителів нашого міста повиганяли з хат. Просто заходять і говорять: «Ми тут будемо жити, збирайте речі і на вихід».
За той короткий проміжок часу, від початку наступу РФ, чи встигла сформуватися тероборона у Червоному Оскілі?
Наш сусід пішов в теороборону разом з моїм зятем. Але у нас майже всі з тероборони загинули у місті. Там на 10 людей один автомат був, чим їм було стріляти і відбиватись? Коли було багато вбито людей, то окупанти просто збирали населення, вивозили за місто, заставляли копати братські могили і хоронили усіх, не розбираючись.
Сусід загинув відразу, застрелили снайпери. І залишились у нього жінка з дітьми. А іншому відірвало ногу, і його завезли у Вінницю в шпиталь. Зараз переводять і скоро будуть робити протез.
Ця війна внесла свої корективи у життя кожного українця. Як особисто Вас змінила війна? Сприяла, можливо, переосмисленню цінностей в житті?
Я зараз на кожному кроці переосмислюю все своє життя. Зрозуміла, що потрібно було більше подорожувати з родиною і, взагалі, відпочивати. А я все життя працювала, скуповувала квартири і робила в них ремонти.
Світлано, і останнє запитання, як Вас зустріла Вінниця? Хотілося б Вам відвідали її не за таких умов?
Я у Вінниці вперше. Насправді, ще не вдалося розгледіти місто, як потрібно, бо нещодавно тільки приїхали до вас. Вдома, звичайно, краще, але місто чисте і притягує погляд, мені комфортно тут знаходитись.
