Фіксер з Одеси Дмитро Олешко: найперше питання – це ваша безпека No ratings yet.

Перша робота Дмитра Олешка як фіксера була пов’язана із Миколаєвом. Улітку 2022 року, коли місто потребувало води, оскільки рашисти перебили водогін, Дмитро супроводжував гуманітраний конвой, а також журналістів із Польщі, які хотіли це висвітлити.

Дмитро працював як з великими, так і маленькими медіа-компаніями з різних країн. Із журналістами та документалістами.

Для того, щоб працювати фіксером, потрібно бути готовим організувати інтерв’ю із представниками місцевих військових адміністрацій, оперативних командувань. “Спочатку це може бути стресово. Як, наприклад, мені організувати інтерв’ю із Володимиром Зеленським? Але не треба нервуватися. Це наша буденна робота. Якщо у вас є запит – потрібно його виконувати”, – говорить фіксер.

Також найперше питання – це питання безпеки. “Ніхто окрім вас не буде цим займатися. Праця фіксера – це праця, яка пов’язана із ризиком для життя. На жаль, у нас робота фіксера не страхується”, – розповідає Дмитро Олешко. Треба заздалегідь попіклуватися про власний бронежилет. Тут можуть допомогти найбільші медіа-хаби, медіа-центри. Обов’язково мати із собою аптечку: у ній турнікет міжнародно встановленого зразка, наприклад, CAT або СІЧ – турнікети нашого українського виробництва.

Важливо пройти тренінги з тактичної медицини, тренінги небезпечного середовища, де вас занурюють в атмосферу екстремальних подій.

Необхідною навичкою є журналістське дослідження правових норм (чи можна перебувати на певній території чи ні, до кого звертатися із військових, щоб отримати дозвіл), а також території, де ви будете працювати.

Детальніше – у нашому відео.

Please rate this

Як бути фіксером? Досвід шоумена Євгенія Варєнікова із Вінниці 5/5 (1)

У день військового журналіста студенти групи Б21_д_061 в рамках вивчення журналістики конфлікту зустрілись з Євгенієм Варєніковим. Він фіксер з Вінниці.

До 24 лютого 2022 наш гість був добре відомий у Вінниці. Він шоумен, ведучій ранкових теле та радіошоу. О 4 ранку 24.02.22 Євгеній, як і більшість українців, був шокований.
Згадує, що в перші дні, дивлячись єдині новини почув, що 2000 світових медіа приїхали в Україну. На той час, він знав про існування професії фіксера, але дуже примарно уявляв усі функції таких спеціалістів. Втім, зрозумів, що йому це цікаво. Користуючись величезною кількістю знайомих з різних сфер, Євгеній зробив обзвон і вже в перших числах березня потрапив в Київ з першою групою журналістів. На той час журналістів з-за кордону було значно більше ніж фіксерів в Україні.

Євгеній пояснює, що правильна назва професії Fixer або field producer. Фахівець з України працює з іноземними журналістами. Вони мають завдання редактора: зняти якийсь сюжет для іноЗМІ. Іноземні журналісти, як правило, мови не знають, контактів теж не мають. Задача фіксера організувати сюжет, перекласти і докласти максимум зусиль, щоб всі вижили і не порушили розпоряджень головнокомандуючого.
До речі, про них. Євгеній ділиться досвідом, що ці розпорядження є, але як і більшість законів написані вони досить «розмито». Якщо почитати, то все що журналісти роблять в гарячих точках водночас і заборонено але і не заборонено.. . Тут каже, деталі розповідати можна дуже довго.

Основні вимоги до фіксерів такі:

  • знати мови медіа, з яким співпрацюватимеш або досить високий рівень англійської;
  • комунікабельність;
  • висока стрессостійкість;
  • розуміння принципів роботи газетярів, телебачення, документалістів (в залежності від того з ким планується співпраця).

Також студенти довідались про те, які вихідні дані має фіксер, перш ніж розпочинає роботу. Іноді є завдання редактора. Іноді журналісти знаходять цікавий сюжет, який опублікували медійники іншої країни. Тоді потрібно підготувати все щоб зробити подібний матеріал, адже авдиторії різних країн перетинаються не часто.
Шукають фіксерів у спеціальних чатах, групах, іноді за порадую – через «сарафанне радіо».
У випадку висвітлення повномасштабного російського вторгнення в поважних світових медіа жорстко дотримуються журналістських стандартів. Втім, скаржиться Євгеній, це рідко розуміють наші прес-офіцери. Він наводить приклади коли топові медіа України радо беруть матеріали в прес-офіцера з його коментарем і публікують це як новину. Світові медіа такого в сюжеті не покажуть. Перш ніж щось розповісти в сюжеті, журналіст має бути на місці і чітко розуміти про що він інформує свою авдиторію.
Нам вдалось дізнатись чимало професійних таємниць та деталей співпраці у різних ситуаціях.

Студенти-третьокурсники поділилися своїми враженнями від лекції

Катерина Алілуєва:

Фіксер – це людина на межі між журналістикою та логістикою. Кожен фіксер має свої знання в журналістиці, що допомагає йому збирати інформацію для сюжетів та відповідати за логістичні процеси. Важливим є наявність особистої телефонної книги, треба постійно обмінюватися контактами, оскільки це може допомогти із написанням сюжетів або плануванням наступних завдань. Також фіксер повинен володіти навичками психолога, оскільки спілкування з людьми – це важка праця, особливо коли зустрічаються журналісти з відмінним менталітетом від українського. Або коли ЗМІ потрібен «сильніший» сюжет, де вони хочуть показати все як у фільмі: обстріли, сльози та смерть. Такі журналісти намагаються вивести людину на емоцію, сильніше натиснути на болюче. Завдання фіксера полягає у зниженні точок напруги, аби не виникло непередбачуваних ситуацій або конфліктів. Фіксер також повинен бути відповідальним не лише за матеріал, а й за безпеку виконання завдання. Тож насамперед потрібно зібрати всі необхідні речі та ліки в аптечку й перевірити наявність усього в своїх колег. Також бронежилети та все необхідне приладдя, що допоможе захистити життя. Окрім цього, варто зібрати всі необхідні документи для отримання дозволу на виїзд та зйомку. Це не завжди легко, оскільки потрібно підтвердити свої дані.

Катерина Бондарчук:

Фіксери, у своєму істинному розумінні, є невід’ємною частиною міжнародної журналістики, де вони виступають у ролі зв’язкового ланцюга між іноземними журналістами та місцевими джерелами інформації. Вони забезпечують іноземним кореспондентам доступ до необхідної інформації та контактів у країні, де вони працюють, допомагаючи зробити репортажі більш повними та об’єктивними. Нещодавно я мала змогу зустрітися з Євгенієм Варєніковим, досвідченим фіксером, щоб дізнатися більше про його роботу та внесок у журналістику.

Фіксер повинен мати розуміння місцевих реалій, культури, та політичного контексту, де він працює. Крім того, важливі навички охоплюють вміння швидко аналізувати ситуацію, встановлювати контакти з ключовими особами, орієнтуватися в ризиках та забезпечувати безпеку для журналістів.

Іноземні журналісти, вирушаючи на місце подій, часто мають обмежену можливість отримати доступ до необхідних інформаційних джерел чи контактів. Тут на сцену виходять фіксери, які, як правило, мають глибокі зв’язки в місцевій спільноті. Вони отримують від іноземних колег інструкції, завдання та ключові питання, які необхідно вирішити, а також забезпечують переклад та пояснюють культурний контекст.

Зв’язок з фіксером може відбуватися різними способами, зазвичай це або через інтернет-платформи для пошуку фахівців, які працюють в медіа, або через рекомендації колег та знайомих. Після встановлення контакту іноземний журналіст зазвичай зустрічається з фіксером особисто, де вони обговорюють стратегію роботи, обмінюються інформацією та домовляються про подальші кроки. Окрім того, фіксери часто відомі своєю репутацією та досвідом у роботі з іноземними журналістами, що робить їх цінними партнерами у висвітленні конфліктів та подій.

У випадку висвітлення повномасштабного російського вторгнення, провідні світові видання дотримуються найвищих журналістських стандартів. Це включає перевірку фактів, ретельне дослідження подій та багаторазову перевірку інформації перед публікацією. Фіксери, працюючи з такими виданнями, також зобов’язані дотримуватися цих стандартів і забезпечувати об’єктивну та правдиву інформацію. Вони зазвичай співпрацюють з журналістами на місці, надаючи їм доступ до місцевих джерел і експертів, а також допомагаючи в зборі матеріалів для репортажів.

Отже, робота фіксерів, таких як Євгеній Варєніков, важлива не лише для забезпечення доступу ЗМІ до конфліктних зон, але й для збереження об’єктивності та правдивості інформації, що потрапляє до світової громадськості. Стикаючись із викликами та обмеженнями, вони залишаються невід’ємною складовою висвітлення конфліктів, що формують світову думку та реакцію на події.

Please rate this

Кінь, гепард чи інша тварина? У Вінницькій області школярі обирають спортивний талісман No ratings yet.

У Вінницькій області учні шкіл визначають спортивний талісман регіону у змаганнях “Пліч-о-пліч. Всеукраїнські шкільні ліги”. Голосування триватиме до 31 січня.

Долучитися до голосування може кожен охочий на сторінках проєкту у Фейсбуці та Інстаграмі. Вінниччани уже почали пропонувати свої варіанти, зокрема у Фейсбуці знаходимо такі пропозиції: кінь, гепард, білочка, кенгуру, зубр.

“Для підсумкового голосування буде відібрано 5 тварин. Та, яка отримає найбільшу кількість голосів, стане обласним спортивним талісманом. Він підтримуватиме команди на різних етапах змагань”, – йдеться на Фейсбук-сторінці проєкту.

“Пліч-о-пліч” – це спортивні змагання для українських шкіл, кожна школа може зареєструватися у цьому проєкті на загальнодержавному сайті.

Please rate this

Три вінницьких університети зібрали більше 50 тисяч гривень на ЗСУ No ratings yet.

Донецький національний університет імені Василя Стуса, Вінницький національний технічний університет та Вінницький національний медичний університет провели спільний збір коштів на ЗСУ. “Роковий збір” завершився 23 січня, – повідомляє Студентська рада ДоННУ імені Василя Стуса.

У кожного університету була своя банка, куди студенти могли надсилати донати, йдеться у повідомленні.

Окрім зборів, у заходу була й інша мета, це “єднання між студентами університетів на вечорі української рок-музики”, – читаємо на сайті ВНТУ. Під час заходу розігрувалися подарунки за донати, а також лунала жива музика від вінницьких гуртів.

Переможцем “рокового збору” став ВНТУ, студентам якого вдалося зібрати 26 тисяч 697 гривень. На другому місці ДоННУ із 24 тисячами 559 гривень. На третьому ВНМУ – 8 тисяч 420 гривень.

Please rate this

Як насолодитись студенським життям? Розповідають другокурсники No ratings yet.

«Студентське життя — це час відкритих перспектив. Можливість жити мріями про чудове майбутнє. Віра у виконання всіх бажань і надія на відкритість усіх дверей.»

 Сьогодні у нашій газеті ви трішки познайомитесь із нашими старшокурсниками. Дізнаєтесь про їх студентське життя, їхні враження від навчання та цікаві поради, які допоможуть нам в університеті.

Антон Верховий

Антон Верховий (19 років), студент 2 курсу спеціальності «Журналістика» на факультеті інформаційних і прикладних технологій

  • Студентське життя – яке воно для тебе?

Студентське життя химерне. Нові знайомства, цікавинки на парах та ситуації, про які розповідають лиш найближчим друзям. Воно сповнене пригод різного роду. Від одних у тебе виникає дурна посмішка, а від інших хочеться зникнути під землею. І не варто забувати про особливості дорослого життя. Заробіток, житло, податки й інше.

  • Що очікував від навчання?

Від навчання очікував більше профорієнтовних предметів. Тобто, щоб усе навчання було спрямоване на розвиток навичок власне по спеціальності. Мені було дуже важливо саме отримати корисні знання, а не просто диплом.Загалом, навчання в університеті я позиціонував як новий етап в житті, яким воно, цілком, і стало.

  • Що є цікавого? Заходи?

Заходів багато.

Найголовнішим є Дебют першокурсника. Фактично, це театральна постановка із танцями та живим звуком, у якій усі факультети змагаються між собою. І головна її суть – надати першачкам можливість проявити себе на сцені. З такого є також Міні Дебют (суть випливає з назви) та Донартц – той же Дебют, але для старшокурсників.

Саме на факультеті регулярно діять клуби: кіноклуб та настільні ігри. Частенько проходять “Що? Де? Коли?” та Книжковий Клуб. Бувають й тематичні заходи (як Жовтневі Гармати та квест на Хеллоуїн). Щороку робимо Квест Першокурсника, щоб познайомити студентів 1-го курсу із нашим закладом. І звісно ж День Факультету – що взагалі окрема масштабна історія.

У більшості з них я особисто приймав участь, а половину навіть організовував.

Олег Колеснік

Олег Колеснік (18 років), студент 2 курсу спеціальності «Журналістика» на факультеті інформаційних і прикладних технологій

  • Яким є твоє студентське життя?

Життя, як то кажуть, цікаве. А студентське  життя – ще краще. Нові знайомства, активності, заходи – усі ці штуки варто спробувати, воно дійсно варте того. Можливо, фраза досить заїжджена, але студентські роки – це дійсно найкращий час.

  • Що очікував від навчання?

Особливих очікувань не було. Думав, що буде, як його зображають: о 8 ранку на пари, о 17 вечора до гуртожитку й потім до ранку сидиш, щось вчиш, готуєш.

  • Що є цікавого? Заходи? У яких заходах брав участь?

Університет пропонує купу цікавих активностей: настільні ігри, кіноклуб, ігри типу “Що?Де?Коли?”. Дебют першокурсника чого тільки вартий. Ще влітку стартував проєкт “Стусівська школа медіаграмотності” у рамках якого студенти нашого університету проводитимуть тренінги з медіаграмотності серед школярів Вінницької області.

Загалом, майже в усіх заходах я брав участь. Щочетверга ходжу на настільні ігри у коворкінгу головного корпусу (це не реклама),а найближчим часом разом з командою будемо проводити тренінг в одній з вінницьких шкіл.

Ганна Бєлік

Ганна Бєлік (17 років), студентка 2 курсу спеціальності «Журналістика» на факультеті інформаційних і прикладних технологій

  • Опиши своє студентське життя.

Якщо казати відверто: інколи думаєш, що ж приготувати собі поїсти і на які гроші купувати, бо їсти тільки МакДональдз – дорого.

  • Що очікувала від навчання?

Насправді ніяких очікувань не було. Але хотілося вірити, що все буде не так, як у школі.

  • Що є цікавого? Заходи? У яких заходах брала участь?

Цікаве саме навчання на журналістиці, завдяки великої кількості практики. Щодо заходів: Книжковий Клуб досить цікавий і звідти можна написати непоганий репортаж. «Що? Де? Коли?» посіло в моєму серці особливе місце, а ведучий Антон робить ідеальні презентації.

Гріх не згадати настільні ігри, які проходять щочетверга. Зацікавило завдяки особливій атмосфері та класних людей, які ходять на настолки.

Участь брала у всьому перерахованому.

Анастасія Ракоїд

Анастасія Ракоїд (18 років), студентка 2 курсу спеціальності «Журналістика» на факультеті інформаційних і прикладних технологій

  • Які враження від студентського життя?

Студентське життя не виправдало моїх очікувань. Коли я навчалась у школі, я очікувала, як мінімум, що моє студентське життя пройде не в період війни. І що ми зможемо разом з одногрупниками більш активно проявляти себе.

Проте ранкові пари, горнятко кави і натхнення присутнє, тому я готова продовжувати жити далі.

  • Що очікувала від навчання?

Щодо очікування від навчання… в мене їх не було. Я йшла без мети чи побажань до університету, бо була занадто виснажена в той період.

  • Що є цікавого? Заходи? У яких заходах брала участь?

Постійно є якісь заходи, як в університеті, так і за його межами. Тренінги, інтелектуальні ігри, Книжкові Клуби, відкриті лекції. Приймала участь в «Що? Де? Коли?», у різних тренінгах поза університетом й одного разу відвідала Книжковий Клуб.

Топ 10 порад від старшокурсників :

  1. Плануйте свій час. Розподіліть задачі по пріоритетності і не хапайтесь за все одразу;
  2. Навчіться відпочивати. Неможливо працювати 24/7 і залишатися в розумі;
  3. Ведіть конспекти! Для конспектів можна купити великий зошит і записувати одразу декілька дисциплін;
  4. Не бійтесь просити про допомогу в старших;
  5. Вчасно робіть завдання і набирайте бали спочатку, бо потім навряд чи Ви будете це робити;
  6. Поважайте інтелектуальну працю, як свою, так і інших;
  7. Користуйтеся можливостями, які Вам надають. Ви можете протягом певного часу навчатися за кордоном завдяки програмі Erasmus+;
  8. За бажанням, погоджуйтесь на різні види діяльності в університеті, бо це тільки великий плюс самому собі;
  9. Визначте свої пріоритети в житті та йдіть до них. І будьте готові боротися за них до кінця;
  10. Живіть сьогоденням, але й не забувайте про майбутнє.

Please rate this

Українська патріотична музика чи хайп на війні? No ratings yet.

З початку повномасштабної війни, Українське суспільство зробило акцент на створенні та поширені українського контенту.  Музика, кіно, поезія, історія, блогери, озвучування фільмів українською набирає популярності завдяки патріотам нашої країни, які готові показати світові, що наш контент є вартісним, а ми уміємо насолоджуватись тим, що створюємо.

Але, як на мене, тут може виникнути одна проблема – а саме те, що деякий контент, схоже, генерується лише для того, щоб дати українцям щось вітчизняне та “залетіти у тренди”. Він зазвичай містить патріотичний настрій та ніби надає сил українцям. А насправді це лише одна та сама музика, на яку накладено одні й ті ж слова, змінюється хіба що порядок цих слів. Я маю на увазі пісні, що стають популярними завдяки словам: ЗСУ, війна, орки, перемога, Бандера.

Такий контент має право на існування, але зараз його стало занадто багато і він часто не несе ніякого смислового навантаження. Візьмемо для прикладу дві пісні Марії Кондратенко.

Фото: telegraf.com.ua

Одна з них – “Ванька-Встанька” – набрала 17 мільйонів переглядів за 4 місяці на YouTube. Одразу хочу процитувати приспів:

“Ванька-Встанька що таке? приготуй собі пакет, Ванька-Встанька не біжи, вже немає куди йти”.

Для людини, яка вдумується у слова, коли слухає патріотичну або непатріотичну музику, текст цієї пісні здаватиметься дитячим і безглуздим. Український медіапростір дійсно має містити і таку музику, для того, щоб не бути однобоким.

Але ж Марія не зупинилася, коли її Ванька-Встанька потрапив у радіо та до телеефіру! Наступна пісня, яку випустила співачка, називається “Ведмеді-балалайки”. Вона за два місяці набрала майже три мільйони переглядів. Процитуємо знов:

“Ведмеді-балалайки Де зникли ваші лайки? А вже в пакетах встаньки Ла-ла-ла-ла-ла-ла Ведмеді-балалайки Тікайте, ваньки-встаньки Від ЗСУ вам гайки Ла-ла-ла-ла-ла-ла”.

Два рядки займають слова ла-ла-ла, два рази посилання на минулу пісню і слово ЗСУ. Ось вам і рецепт популярної пісні. Я раджу послухати ці два музичних продукти хоча б раз, щоб впевнитись у тому що звучання також однакове.

Українська патріотична музика – це добре, хайп на війні – не дуже. Хоча Марія і виступала на благодійних концертах, але це можна було зробити і з однією піснею. Навіщо ж тоді робити більше такого контенту? А таких прикладів чимало. Так було і раніше, але з початком війни ситуація загострилась через потребу людей закрити діру у споживанні музики після того, як ми відмовилися від усього російського. При цьому наша проблема у тому, що ми готові миритися з таким розвитком музичної індустрії. Нею керують саме такі пісні, адже іншого ніхто нам і не покаже по телевізору або у ТОПі різних музикальних додатків. Хоча в Україні існує чимало чудових виконавців, які змушені йти до слави маленькими кроками через тікток або ютуб.  

Якщо ми, українці, не вирішимо цю проблему, то прийдемо до того, що фундамент музичної індустрії, який будується зараз заново, просто стане звалищем. Ми отримаємо безліч однакових артистів, які будуть утворювати так звану скляну стелю для новаторів. Я вважаю, що рано чи пізно така скляна стеля може з’явитися у нашому шоубізнесі, але якщо вона буде, то люди вище хоча б мають заслужено потрапити туди.

Раніше на верхівках музичного простору України майоріли такі зірки як Тіна Кароль, Кузьма Скрябін, Океан Ельзи, Руслана та інші. Таким чином не схожі один на одного артисти могли створити унікальну музику, що прийшлась би кожному з нас до смаку. На сьогоднішній день ми маємо нову еру у розвитку музики, тому необхідно створити потужний фундамент, який стане високою планкою для наступних поколінь. 

Своїм текстом я хочу залучити людей фільтрувати контент який вони споживають, адже не завжди все українське – значить круте і якісне. Ми маємо визнати це, а не сліпо слухати патріотичні пісні тільки тому, що вони висміюють ворога. Наша задача створити таку собі “екосистему” в українській музиці, де будуть мати місце усі створені пісні, але ми зможемо чітко відрізнити для себе хороше та погане, замість нахвалювання усього, що створене українською мовою.  

Війна сильно вплинула на нас у всіх аспектах життя. І на музику теж. Здавалося б, музика – це не найголовніша проблема зараз. Але саме музика непомітно формує у нас в головах ставлення до чогось конкретного, тому спекуляція на темі війни робить ставлення громадян до загрози дуже несерйозним. У багатьох піснях йдеться про те, який дурний та слабкий наш ворог. Мені здається, акцентувати тільки на цьому – це обезцінювати смерті українських героїв, що загинули від рук тих самих “ваньок”. Наш ворог сильний та безпощадний, але ми сильніші, бо ми на стороні правди та мужності.  Можливо потрібно змінити ракурс з якого ми дивимось на цю проблему? І наприклад замість пісні про те, які ми козаки і хижаки Анни Трінчер та Позитива “Який ти козак!?” , послухати пісню “Країна” від Жадана і Собак? Обидві пісні патріотичні, але настрій другої більше налаштований на перемогу.  

Великі гроші, хороший продюсер та популярність роблять дива, заносячи неякісну музику у тренди і скидаючи з артистів обов’язок зробити щось дивовижне, аби здобути перегляди. А ми – прості громадяни України, не встигаємо навіть помітити як на весь автобус грає пісня, яку ми при можливості хотіли б вимкнути. У нас є ця можливість, якщо ми будемо не просто ігнорувати проблему а й хоча б протестувати відпискою або перемиканням каналу. Бойкот – це гарний засіб проти проблеми такого рівня. 

Віра Кривошей

Please rate this

“Надійний” тил? Хто в Україні дозволяє собі цькувати наших захисників? 5/5 (1)

Поки наші військові захищають нас на фронті, деякі українці готові «стріляти їм в спину». А як інакше можна назвати цькування захисників у соцмережах, за те що вони підтримують чинного президента України? Зазвичай ці «герої пера» входять у групу підтримки колишнього президента, який, як на мене, викликає мало симпатій в суспільстві.  

Нещодавно Катерина Поліщук, відома як Пташка, виставила пост у Фейсбук де показала свій орден “За мужність”. Також вона висловила подяку президенту України Володимиру Зеленському за його лідерство, титанічну працю і вірність. 

Фото “20 хвилин”

У коментарях під цим постом з’явились індивіди, які почали звинувачувати Катерину і в зраді, і в продажності, і в тому, що вона не розуміється на політиці. Пані заступниця декана НАУ, Ірина Лесь, висміяла знаходження Пташки в полоні, звинувативши в співпраці з рашистами. «Жахливий полон 🤣 плюсонула кілограм 12 і така щаслива інтерв’ю рашківським каналам давала»,- заявила пані Лесь, потенційно безробітна. 

Пан Масі Наєм з позивним Ганз, сам любить проворкувати подібний контингент на своїй сторінці у Twitter. Це його спосіб висміяти їх в очах адекватного соціуму. 

Чому я не можу причислити цих людей до адекватного соціуму? Бо висміювати захисника України, який втратив в боях око, не відповідає терміну адекватність. Масі запостив твіт з питанням: «Як поживає полковник Порошенко». У відповідь на нього полилась купа бруду:« А як поживає твоє праве око? Я забув – його в тебе нема», «Краще б ти за себе турбувався, може б міну в око не спіймав», « Тобі наче одне око вибило, а не обидва…Можеш сам подивитись…»

Отже так, у нас є люди, які прикриваючись патріотизмом дозволяють собі принижувати і ображати військових, які пережили полон, поранення і просто жах війни. Ця ситуація сама по собі дуже неприємна. Плюс до цього, вона сприяє міжусобицям і розхитуванню ситуації в країні. Звичайно, свобода слова – це невід’ємне право кожного громадянина, але під час війни мають діяти певні обмеження. Якщо ці обмеження не можуть бути в повній мірі впровадженні державою, то у населення мають діяти самообмеження. Адже обов’язок кожного громадянина – робити все можливе для захисту своєї держави, а не створювати додаткові проблеми. 

Наразі розхитування ситуації в країні і цькування деяких військових в соціальних мережах – це відкрита проблема. Проблема, яка регулюється лише небайдужими громадянами, відповідь яких обмежена кількістю слів в повідомленні. 

Олександра Мамроцька

Please rate this

Що Україні робити із травматичним досвідом своїх громадян? No ratings yet.

Брати участь або бути свідком воєнних дій – травматична подія, яка може залишити відбиток на психологічному стані людини. Протягом 8 років війни в Україні з’явилося 400 тисяч учасників бойових дій. За даними Міністерства ветеранів 7-10% з них мають порушення психіки – ПТСР. Cеред біженців із симптомами ПТСР зіткнулося близько 30,6%. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну ця проблема лише збільшилася. Тепер наслідки війни на собі може відчути ледь не кожен українець. Як можна врегулювати  проблему психологічної підтримки на державному рівні? Спробуємо із цим розібратися. З окремими питаннями допомогли: Ксенія Бутова – спеціалізований психолог по роботі із ПТСР та практичний психолог Світлана Карпенко.

зображення update.com.ua

Що таке ПТСР та наскільки люди схильні до нього?

Війна спричиняє сильний стрес на організм людини і впливає на нервову систему. Тому людина яка переживає схильна отримати ПТСР.

Посттравматичний стресовий розлад – це крайня реакція на сильний стресор, що загрожує життю людини – UNICEF.

До розвитку ПТСР може спричинити:

  • Шокуюча подія чи інформація
  • Небезпечне середовище
  • Важкі тілесні ушкодження чи насилля

Навіть люди які зараз проживають в більш спокійних регіонах України можуть страждати від ПТСР.

Про це одразу наголосили двоє експерток. «Мені здається що відсоток українців, які зіштовхнуться з ПТСР буде коливатися від 70 до 80%», – розповідає Світлана Карпенко. А за словами Ксенії Бутової зі всіх тих, хто зіштовхнеться з психологічними розладами більше 50% зможе впоратися із цим станом самостійно.

Світлана Карпенко

«Розвиток ПТСР залежить від стану психіки людини,  – розповідає Ксенія Бутова. Розлади психіки більше розвиватимуться у людей з високою тривожністю чи, наприклад, якщо попередньо була травмуюча подія. Не обов’язково бути під обстрілами чи жити в підвалах, щоб у людини почалися розлади». За даними Міністерства охорони здоров’я, жінки більш схильні до посттравматичного синдрому. 20% жінок і 8% чоловіків, які пережили травмуючі події мають психічні порушення.

Ксенія Бутова

Чи є програми по боротьбі із ПТСР зараз?

Незважаючи на те, що ПТСР розвивається протягом декількох місяців, у багатьох постраждалих українців симптоми з’являються набагато раніше. Кваліфікована допомога одразу після отримання травми, чи протягом травмуючого процесу може знизити ризики гострого посттравматичного розладу.

Зараз для постраждалих є багато сервісів та ботів, де можна отримати консультації від психологів-волонтерів:

  • https://t.me/odukraine_bot  – бот для реєстраці на консультацію до центру психологічного консультування і травмотерапії «Open Doors».
  • https://t.me/polltavasupportbot  – бот для звʼязку із спеціалістом від поліцейських психологів.
  • https://t.me/psy_support – канал із порадами та рекомендаціями від поліцейських психологів.
  • https://t.me/+U83C2OkswW5mYzky – канал психологічної підтримки з порадами для молоді від 8 до 22 років.
  • 5522 – номер кол-центру #ВАРТОЖИТИ.
  • 0800307305 – номер соціальної служби із цілодобовою підтримкою «Між нами».

Але більшою мірою уся державна програма розрахована саме на військових, а не на простих громадян. «На разі, для тимчасово переміщених осіб в центрах соціального забезпечення жодної психологічної підтримки не надається. Це я зараз кажу як тимчасово переміщена особа», – розповідає психологиня Світлана Карпенко, – тобто якоюсь мірою державна допомога існує, але чомусь її не надають на місцевому рівні».

До повномасштабного вторгнення в Україні працювало багато центрів психологічної підтримки. Із довідкою ветерана АТО чи ООС можна отримати безкоштовну психологічну підтримку по усій країні. Ось деякі із них:

  • «Центр ментального здоров’я та реабілітації» – у ньому лікують розлади психіки. Пацієнтами закладу є військовослужбовці, добровольці і ті, хто пережив полон та тортури.
  • «Ветеранська гаряча лінія» (15-45) – створена для ветеранів, членів їх сімей і родин загиблих
  • «ЯРМІЗ» – центр заснований волонтерами, допомагає із психологічною підтримкою для військово службовців та членів родини.
  • «Країна вільних людей» – центр психологічної підтримки внутрішньо переміщених осіб, центр був створений волонтерами зі сходу.

Окрім центрів підтримки ветеранів для військових державна політика зорієнтована й на те, щоб мінімізувати прояви травматичного досвіду. Тому допомога надається як і під час стресових ситуацій, так і одразу після. За словами Світлани Карпенко, у ЗСУ по військовим частинам було запроваджено пункти психологічної допомоги. Основне завдання таких пунктів це декомпресія – первинна психологічна реабілітація, метою якої є поступове переключення механізмів реакції до мирного життя. Ксенія Бутова розповіла про те, що є державні психологи навіть по фронтовій зоні. 

Проте, як би там не було, більшість центрів створено саме для військових і ветеранів, а не для простих українців. Якби сфера психологічної підтримки громадян була б розвинена краще, можна було створити спеціалізовані групи, надавати консультації психологів, у разі критичної ситуації, безкоштовно та анонімно. Та зробити, щоб такі номери чи адреси роздавалися брошурами на місцях отримання гуманітарної допомоги, наприклад. Але це найелементарніша річ яка не виконується.

Яка повинна бути державна політика?

Разом із експертками мені вдалося вивести ідеальний макет державний план по відновленню людей, що отримали травматичний досвід під час війни. Ми розділили державну політику на дві частини: під час війни та після воєнних дій. Розпочнемо із заходів під час війни:

  • Соціальні ролики – один із різновидів психологічної освіти. Його ідея полягає у тому щоб  пояснити людям, що із ними може відбуватися. Окрім пояснення процесів необхідно одразу додавати правила саморегуляції, щоб людина змогла допомогти собі у разі необхідності. Цей формат легко реалізується, його можна демонструвати до чи після новинних випусків, щоб бути доступною для більшості людей, адже наразі вона є у тих, хто її шукає. Соціальні відео можна розділити за аудиторіями: для дорослих та для дітей, адже симптоми і допомога відрізняється.
  • Зняття барʼєру – масове висвітлення інформації про психологічні проблеми під час війни допоможуть зняти табу з цієї теми у суспільстві. Лаконічна подача, орієнтація на різний вік аудиторії, гарячі лінії допомоги – це все може повипливати на те, що люди різних вікових категорій перестануть боятися звертатися за допомогою до спеціалістів.
  • Уроки для батьків – короткі відео, можливо створення соціальної реклами і програм для батьків, щоб вони навчилися помічати ПТСР у своїх дітей і правильно допомагати їм виходити із цього стану.
  • Курси для вчителів та виховательок – багато закладів починають відкриватися, деякі працюють онлайн і важливо навчити розпізнавати у дітей психологічні порушення дуже важливо. Це допоможе змінити підхід у вихованні дітей у цих закладах та запобігти розвитку ПТСР ще на його ранніх етапах.
  • Психологи у центрах для біженців – спеціалісти будуть відслідковувати поведінку в людей і самі пропонуватимуть допомогу для них, якщо це буде необхідно. Тому що в стресовій ситуації, особливо в воєнний період психолог повинен сам іти до людини, якщо бачить у неї в поведінці якісь відхилення від норми.

Після завершення воєнних дій необхідно й надалі розвивати сферу психологічної підтримки громадян. Для цього державі необхідно виділити чимале фінансування.

  • Необхідно зробити самостійні  центри психологічної допомоги, не при лікарнях. Щоб стереотип про, те що якщо людина звертається до психолога, то вона хвора – зник. Тому психологічні заклади необхідно робити і розвивати як окрему галузь. «Я хочу щоб люди йшли до центрів психологічної допомоги так само легко як вони йдуть в перукарню», – ділиться Світлана Карпенко.
  • Важливо піднімати рівень державної психології до того, яку планку підняли приватні спеціалісти, адже коли людина звертається за допомогою, знає, що отримає результат.
  • Варто додати ще інформаційну стратегію розвитку і побудову іміджу сфери психологічної підтримки громадян. Щоб працювати психологом, і відвідувати центри підтримки було престижно і доступно. Таким чином спеціалісти залюбки будуть ходити на курси підвищення кваліфікації та проходити навчання.
  •  Розділення державної політики за двома категоріями: для звичайних громадян які зіштовхуються із психологічними проблемами, в наш час, особливо з ПТСР і для військовослужбовців та їх сімей, щоб приборкати наслідки війни.  
  • Використання нових та якісних методик, створення унікального підходу до людини, спираючись саме на її травму, особистісні якості та характер. Державі необхідно запозичувати досвід інших країн і втілювати їх в реальність.

«Мені хочеться щоб це були найперспективніші сценарії втілення допомоги для громадян України», – розповідає Світлана.  Саме для цього необхідно створити якісну та кваліфіковану підтримку незважаючи на те що на це необхідне залучення ресурсів. Але так організована державна політика допоможе вирішувати загальну проблему із психологічними розладами, які з’являються під час та після війни.

Але не зважаючи на те, що це довгі кроки, ми вже бачимо зрушення у цьому процесі, як мінімум брифінги Олексія Арестовича. Ксенія Бутова розповідає про те, що його вистпи якраз один із методів масової психологічної підтримки. Все через манеру подачі матеріалу, подібну до гіпнозу. Такий стиль мовлення, де початок речення його найгучніша частина, а далі йде на спад, зменшує напругу і допомагає позитивніше сприймати новини.

Дар’я Науменко

Please rate this

Мовне питання в церкві: як перекласти молитви на українську і чому це проблематично? No ratings yet.

Уже не перше десятиліття з більшою чи меншою гостротою в Україні точаться дискусії щодо можливості перекладу богослужбових текстів із церковнослов’янської на українську мову. З початком повномасштабної війни росії проти України це питання набуло особливої актуальності. Тож у чому проблема?  

Зображення “Укрінформ”

Історична довідка

До 2018 року українське православ’я ділилось на декілька течій. Найчисельнішими серед них були Українська православна церква московського патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква київського патріархату (УПЦ КП) та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).  В грудні 2018 року останні дві церкви об’єднались та утворили помісну Православну церкву України (ПЦУ), яка отримала томос про автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія.

Наразі в храмах ПЦУ богослужіння відбуваються переважно українською мовою. Про це йдеться у дописі на офіційній сторінці ПЦУ у фейсбук. «Слава Богу, сьогодні ми маємо можливість вільно молитися рідною мовою у незалежній помісній Православній Церкві України. Ми довго йшли до цього, долаючи страшні утиски та несучи величезні жертви і втрати».

Офіційна мова УПЦ МП – церковнослов’янська. Щоправда, в УПЦ також є люди, що симпатизують ідеї перекладу богослужіння українською мовою. Вони проводять богослужіння, або частково використовують перекладені на українську мову тексти в Літургії. Ця практика з’явилась в УПЦ завдяки митрополиту Володимиру (Сабодану), який підтримував ідею правити служби на національній мові за бажанням більшості прихожан.

У чому полягає проблема?

Виходячи з постулату «в незалежній державі повинна бути незалежна церква», в ПЦУ стверджують, що й мова богослужіння повинна бути національна, тобто, доступна для сприйняття кожним громадянином держави.
Противники ж перекладу – переважно представники УПЦ МП, говорять, що в Церкві є своя, встановлена святими Кирилом і Мефодієм мова, яка повинна бути недоторканою, тому що запечатана авторитетом святих. Питання перекладу українською мовою ставиться тут принципово – цього робити не можна, тому що є священна літургічна мова молитви, а є «профанна», буденна українська мова, якою не можна молитись в церкві, тому що вона не є благодатною.

На фоні збройної агресії росії мовні протиріччя звучать з особливим акцентом – якщо молишся українською – отже, «уніат і розкольник», якщо церковно-слов’янською – отже, «зрадник Батьківщини і підтримуєш вбивства українських хлопців».

Граматична (не)можливість перекласти молитви

Найперше, розглянемо проблему граматично правильної й логічної інтерпретації текстів церковних молитов. Через певні особливості граматики старослов’янської мови та її загальну синтаксичну неспорідненість з українською, деякі уривки чи навіть окремі слова просто не піддаються логічній й граматично правильній інтерпретації. Якщо ви хоч трохи знайомі з граматикою англійської мови, то знаєте, що побудова речень там принципово відрізняється від української. Це пов’язано з орієнтацією на 9 основних часових форм, не рахуючи пасивний час та інші особливі конструкції. Але в українській ми маємо лише 3 часові виміри: теперішній, майбутній та минулий час. Все це суттєво ускладнює завдання перекладу. Те саме й відбувається під час перекладу текстів старослов’янською.

Наприклад, у оригінальному грецькому варіанті Старого й Нового Заповітів, для означення слова «любов» використовується декілька іменників. «Любов до коханої людини» позначає одне слово, «до батьків» – інше, «до речей» – ще інше. У нас все це перекладається єдиним словом «любов», хоч любов ця різна і по-різному проявляється. Саме тому ми часто не можемо зрозуміти, як це «возлюбити й ворога свого». Але йдеться тут про зовсім інше почуття, відмінне від традиційно уявленої нам любові – щось ближче до прощення чи людського розуміння й симпатії.

 «Навіть перекладені українською молитви не завжди будуть зрозумілі кожному пересічному слухачеві. Не дарма, ми не кажемо в молитві «Батьку наш», а «Отче наш» і якось не знаходимо синонім слову «насущний».
В Церкви є своя сакральна лінгвістика. Людина, що молиться, підшуковує в своїй освіченій чи простій душі слова, які б могли виразити невимовне, але реальне її почуття. Для того, щоб вмістити цю глибину в слово, необхідна неабияка майстерність.
Зустрічаються просто абсурдні переклади. Наприклад, у одній з найпоширеніших християнських молитов «Агні Парфене», стрічку «Радуйся, Невесто Неневестная» пропонувалось перекласти як «Радій, Дівко Незаймана». Так не можна. Це спотворює сенс молитви. Але люди хочуть молитись українською, хочуть мати свою незалежну Церкву в своїй незалежній державі. І їх прагнення зрозумілі»
, – говорить настоятель Свято-Михайлівського храму (ПЦУ) отець Олександр.

До всього цього додається ще й релігійна традиція: церква сама створила тексти богослужінь, і тому має виключне право на їх переклад. Якщо ж перекладом займається відірвана від традиції організація чи окрема особа, то переклад – це створення іншого тексту, навіть якщо він досконалий і виконаний з строго науковим підходом. Але поки досконалого й затвердженого тексту українською ми не маємо, а додавати кожному свої правки просто заборонено.

Please rate this

Чому російськомовним українцям важливо заговорити українською? No ratings yet.

Війна росії проти України змусила нас змінити ставлення до мови країни-окупанта. Російська все рідше звучить з телеекранів та радіоетерів, зникає з поличок книговидавництв, однак продовжує лунати з уст багатьох українців. Пропонуємо розібратися, чому важливо припинити розмовляти російською та як російськомовним громадянам швидко й безболісно перейти на державну?

Зображення Radiolemberg

Чому російська мова в Україні втрачає свою легітимність

Російська лишалася другою за вживаністю в Україні навіть за часів Незалежності. Однак, більшість з нас навіть не обирали її знати, ми просто не мали альтернативи. Російська домінувала в українському інформаційному просторі, побуті, соціумі, культурі, насаджуючи нам цінності та світогляд «руського міра». Ми перечитували «великих» класиків російською, дивилися мультики, серіали та розважальні ток-шоу. Натомість український контент сприймався нами відсторонено, без особливої зацікавленості, бо не пропонував такого широкого вибору розваг.

Однак, від початку збройної агресії росії у 2014 році ситуація почала суттєво змінюватися. На українських телеканалах запрацювали мовні квоти, що обмежили кількість російськомовного продукту та зобов’язали мовити державною. Згодом квотування торкнулося радіо, друкованих та інтернет-ЗМІ, книг і рекламних оголошень. Збільшення кількості української мови в інформаційному просторі сприяло українізації людей і в повсякденному житті.

соціологічне опитування групи “Рейтинг”

Згідно з соціологічним опитуванням   групи «Рейтинг» у 2012 році близько 40 відсотків українців спілкувалися виключно російською мовою, а на початку війни росії проти України – лише 18 відсотків. Водночас частка громадян, які вважають українську рідною мовою збільшилася з 57% у 2012 році до 76% — у 2022.

Сьогодні загальновідома модель поведінки «какаяразніца» втрачає свою легітимність та поступається іншій моделі – «мені не байдуже, якою мовою розмовляти». Тим паче росія сама робить усе можливе, аби збільшити рівень ненависті та нетерпимості до своєї нації, мови й культури.

28 березня до Держдуми РФ внесли законопроєкт, згідно з яким співвітчизниками вважаються всі люди за кордоном (і будуть вважатися їхні нащадки), які говорять російською, зокрема й в Україні. Дослівно цитуючи «усі, хто зробив вільний вибір на користь духовного, культурного і правового зв’язку з РФ». Такий крок може навпаки зіграти на користь Україні, заохочуючи частку російськомовних українців зрештою перейти на українську, аби не відчувати, хоч і віддалену, приналежність до країни-ворога.

Спілкуватися російською – бути ворогом для України?

Звісно, мова не поділяє людей на хороших та поганих. Спілкування російською не є ознакою негативного ставлення до власної держави. Тим паче зараз українці незалежно від мови спілкування об’єднані спільною метою – подолати ворога. Російськомовні та українськомовні солдати воюють пліч-о-пліч у лавах Збройних Сил України та в територіальній обороні, а російськомовні волонтери розвозять гуманітарну допомогу та шукають прихисток для постраждалих.

«У жодному разі не можна знецінювати те, що зараз для України робить кожен російськомовний, але разом з тим найкраще, що він може зробити, – перейти на українську. Бо нині заговорити українською ще й означає воювати проти росії, – зазначає Юлія Сливка, мовознавиця  та докторка філософії. – Багатьом російськомовним здається, що заговорити українською – це воювати проти себе, але я певна – якщо ви зануритеся в історію свого роду, то побачите: ваші предки були україномовними. Заговорити українською – означає повернутися до себе. Якщо ж ваша родина є етнічними росіянами й усі ваші пращури володіли лише російською, зараз саме час прийняти правила гри держави, що стала вашим домом. Бо це нормальна практика: жити в окремій країні, спілкуватися окремою від усіх мовою, а не мовою сусідньої держави, окупанта й поготів. Перейти на українську сьогодні означає перейти до своїх, порвати з ворогом. Ти просто відрізаєш нитку, що завжди, упродовж багатьох років тебе з ним пов’язувала».

Юлія Сливка, мовознавиця, докторка філософії

Як перейти на українську: практичні поради

Варто розуміти, що для людини, яка все життя розмовляла російською, перехід на українську не може трапитися в один момент. Цей процес вимагає часу, терпіння та підтримки. Комусь вдасться зробити це одразу, а хтось йтиме до цього поступово, спостерігаючи всередині себе руйнування старих істин та звільняючи місце для зародження нових.

Однією з причин, що зупиняє перехід на українську – страх, що не вдасться одразу заговорити граматично правильно, і, як наслідок, – побоювання здатися смішними, незграбними. Тож, аби заохотити якомога більшу кількість українців розмовляти рідною мовою – ні в якому разі не потрібно насміхатися з їхньої вимови, наголосу, неточного перекладу тих чи інакших слів. Краще спонукати їх заговорити солов’їною на власному прикладі, демонструючи її багатство й чарівність, розповідаючи історію її утисків на рідних землях.

Першим та дієвим кроком для переходу на українську може стати цілковита відмова від російського контенту:

  • Відпишіться від усіх російських блогерів у соціальних мережах, якщо ви були на них підписані. Натомість оточіть себе корисним та пізнавальним українськомовним контентом;

Сьогодні можна прокачувати українську навіть гортаючи стрічку інстаграму чи ТікТок. Наприклад, підписавшись на блогерів та інфлюенсерів, що популяризують мову та важливість її вивчення. Серед них актор театру і кіно Андрій Шимановський, мовознавиця Юлія Сливка. Збагатити лексикон та знайти замінники русизмам допоможуть спільноти «Чиста мова» та «Слова, що нас збагачують».

  • Видаліть пісні російських виконавців у своєму плейлисті, якщо не зробили цього раніше. Сформуйте перелік українських пісень, що вам до вподоби. Слухайте українське!
  • Дивіться фільми та серіали лише в українському дубляжі. Якщо серед запропонованих немає українського перекладу – не піддавайтеся спокусі та не вмикайте російський, дивіться в оригіналі з субтитрами;
  • Змініть мову в інтерфейсі ваших гаджетів на українську;
  • Слухайте українське радіо, дивіться українськомовне телебачення та ютуб;
  • Читайте книги українських авторів, аби збільшувати словниковий запас та красиво формулювати думки;
  • Розкажіть друзям та знайомим, що відтепер ви спілкуєтеся українською, та попросіть підтримки;
  • Удосконалюйте свою українську:    

Для того, аби прокачати мовні навички можуть стати в нагоді безкоштовні курси, додатки та ресурси. До прикладу, мобільний додаток «Р.І.Д», що допомагає вивчати нові цікаві українські слова та розповідає історію їх походження, та  «Слова зі слова» — інтерактивна гра, де потрібно із певного слова скласти інші слова.

Платформа Prometheus пропонує безкоштовний онлайн-курс «Українська за 27 уроків», а портал Edera – лекції у формі корисних порад для вивчення теорії мови. Корисними можуть бути також сайти для вивчення української як іноземної. Наприклад, Ukrainian lessons — cайт з безкоштовними подкастами та текстами, де окрім вивчення мови, можна отримати ще й знання в сфері культури.

Відмова від будь-якого російського продукту, включно з мовою, – свідома громадянська позиція. Обираючи українську, ви робите крок на зустріч своїй державі та позбуваєтеся будь-якої причетності до «руського міра». Розуміти мову ворога – не наш вибір, однак зараз саме ми в праві обирати, чи буде ворог розуміти нас.

Анна Гамора

Please rate this