У день журналіста у ДонНУ імені Василя Стуса відкриють медіалабораторію для журналістів-початківців, фрілансерів, фіксерів та власкорів. У ній медіафахівці зможуть оперативно змонтувати чи записати матеріал, а початківці (студенти чи школярі) – розпочати роботу над першими проєктами, отримуючи поради від професіоналів.
“Від шкіл Вінницької області ми постійно отримуємо запити – допомогти у створенні новин, відеоматеріалів чи інтерв’ю. Адже професійний контент сьогодні потрібен усім. Наша медіалабораторія готова співпрацювати із навчальними закладами Вінниччини і допомогти школярам, які цікавляться журналістикою, зробити перші кроки у професії”, – розповідає Сергій Сегеда, в. о. декана факультету інформаційних та прикладних технологій.
“Дуже важливо, щоб сучасне цифрове покоління навчалося використовувати нові медійні технлогії у професіоналів. Особливо, за часів повномасштабного вторгнення, коли анонімні телеграм-канали, ШІ-згенерований контент вводять в оману велику кількість людей, призводять до поширення ворожих наративів. Ми б хотіли, щоб наша медіалабораторія стала хабом, в якому регіональні журналісти та медіапрофесіонали зможуть обмінюватися досвідом із початківцями. Адже сучасна журналістська освіта неможлива без практики і постійного удосконалення”, – говорить Наталія Стеблина, в. о. завідувача кафедри журналістики та соціальних комунікацій.
Обладнання для медіалабораторії було отримане завдяки співпраці ДонНУ імені Василя Стуса із чеськими та британськими громадськими організаціями та навчальними закладами на знак підтримки України під час повномасштабного вторгнення.
Зустріч із морським піхотинцем, розвідником та Захисником Маріуполя Іваном Дібровою стала для мене однією з найсильніших і найважливіших подій останнього часу. Під час розмови ми говорили не лише про його 1008 днів у російському полоні, а й про те, як правильно спілкуватися з ветеранами, не завдаючи їм болю необережними словами чи надмірною турботою.
Іван Діброва
Особливо запам’яталися слова Івана про те, що майбутнє нашої держави – це молодь, тому надзвичайно важливо працювати з молодим поколінням не лише в освітньому, а й у просвітницькому напрямку. Ці слова вкотре нагадали, наскільки важливими є такі зустрічі для формування свідомого суспільства.
Під час заходу я поставила запитання: «Що б ви хотіли сказати людям, які бояться спілкуватися з ветеранами через страх сказати щось не те? Адже як сестра загиблого воїна я часто стикаюся з цим». Відповідь Івана була простою, але дуже важливою: не боятися, телефонувати, цікавитися, підтримувати, але водночас бути коректними та розуміти контекст того, що відбувається в країні й світі.
Також мене вразила його думка про те, що ціль – не найважливіше, найважливіший шлях до неї. Ці слова набувають особливого значення, коли їх говорить людина, яка пройшла надзвичайно важкі випробування, але не втратила віри, сили духу та бажання діяти заради інших через благодійний фонд «Дій за свободу».
Ця зустріч стала нагадуванням про ціну нашої свободи, важливість людяності та відповідальність кожного з нас перед тими, хто захищав Україну. Вона залишила глибокий слід у моїх думках і ще раз довела, наскільки важливими є щирі розмови, взаємоповага та підтримка.
Професія фотографа сьогодні – це не лише про красиві кадри, а й про швидкість реакції, технічну підготовку та вміння працювати в умовах невизначеності. Часто вона перетинається з журналістикою, адже обидві сфери вимагають уважності до деталей, роботи з людьми та вміння «зловити момент». Про шлях у професію, страхи під час зйомок та роль журналістської освіти ми поговорили з випускником, а нині вже завідувачем навчальної лабораторії кафедри журналістики та соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса – Георгієм Лавричем.
Шлях у фотографію, який почався з університету
Для Георгія фотографія давно перестала бути просто хобі – вона стала частиною щоденної рутини. Його шлях розпочався саме на кафедрі журналістики.
«Коли я закінчив бакалаврат і вступив на магістратуру, наша кафедра виграла один із перших грантів. На отримані кошти купили Canon 250D. І так потрохи я почав практикуватися на цьому фотоапараті, мені це стало цікаво».
Згодом знімання переросло у звичку бути завжди напоготові.
«Я встаю о 7-8 ранку, в мене йде кілька робіт, окрім фотографа та університету. І буває так часто, що коли я кудись переміщуюсь, у мене камера завжди з собою. Тому що, коли навколо тебе щось відбувається, у тебе є лише одна можливість і менше ніж одна секунда, щоб це встигнути зловити».
Страх, форс-мажори та «одна секунда» для кадру
Втім, навіть за постійної готовності форс-мажори – невід’ємна частина роботи. Іноді вони бувають кумедними, а іноді – справжнім випробуванням.
«Із кумедних ситуацій, точніше навіть не кумедних, а таких життєвих для багатьох фотографів – це коли ти починаєш фотозйомку і бачиш, що у тебе в запасі кадрів 80. Запасної карти з собою немає або вона вмерла».
Одну з найскладніших ситуацій Георгій згадує під час концертної зйомки.
«У мене була нова карта пам’яті на 128 гігабайтів, і раптом вона просто перестала працювати. Інша карта – буквально на кілька десятків кадрів. Довелося видаляти фото прямо під час концерту. Якщо була б ще якась портретна фотосесія – то це пів біди, тому що там можна якось зорієнтуватися . А концерт – ця подія вже відбулася, і більше ніколи не станеться. Було непросто».
Але технічні негаразди – не єдине, з чим доводиться боротися. Набагато частіше Георгія супроводжує інший «ворог», якого він навчився перетворювати на союзника.
«Страх нас рятує, і страх змушує нас краще готуватися, щоб цього страху не відчувати. Але з іншої сторони, якщо страх занадто сильний, з нього створюється паніка, паніка все знищує, і ніякої роботи не вдається. Чи відчуваю я страх? Напевно, щоразу».
Його головний принцип – діяти попри хвилювання, і тут він додає цікаве порівняння.
«Щоразу у мене є такі відчуття, що зараз щось піде не так, що я десь не докрутив налаштування. Тому щоразу, коли у мене є на душі таке відчуття, що все, це кінець, піду, як співав один прекрасний чоловік, втоплюся у річці глибокій, і все. Але з іншої сторони – ну, боїшся, і окей, бери і роби, і все буде добре».
Люди та середовище, які формують професіонала
Свого часу Георгій теж не обирав журналістику – скоріше, вона обрала його сама.
«Я, як і більшість десяти-одинадцятикласників, взагалі не розумів, що мені треба. Я підійшов до батька і спитав, що робити. Він сказав: ось тобі такі варіанти, такі, такі. Один із них була журналістика тут, у ДонНУ. Першим пріоритетом я її обрав. Так і вступив. Це був 2019-й рік. Журналістика просто мене обрала».
І хоча він зізнається: студентом був не ідеальним, саме середовище кафедри дало йому те, що неможливо отримати з підручників.
«Коли я навчався, я був такий собі талановитий, але трохи ледачий. Я періодично не ходив на пари, дуже багато чого здавав впритик – інколи в день захисту писав роботу і здавав. Але робив це непогано. Журналістика – це творчий напрям, і вона дає можливість творчим людям себе реалізувати та розвинути кращі свої якості або взагалі їх створити з нуля».
А найціннішою навичкою, яку він виніс з університету, стала комунікація.
«Я завжди був людиною комунікативною, але коли я потрапив сюди, у це середовище, то тут з’явилися навколо мене дуже багато і схожих на мене людей, і абсолютно не схожих. Ми працювали над певною ідеєю, і через це я навчився набагато краще знаходити компромісні ситуації».
Серйозніше займатися фотографією Георгій почав під час магістратури. Але справжнім учителем став не фотоапарат, а викладач.
«Якби на кафедрі тоді не було Костянтина Михайловича Родигіна, то нічого б не вдалося. Він фотограф, і він став моїм учителем. Я пам’ятаю, як ми щоразу після заходу приходили на кафедру, сідали, вставляли карту пам’яті в ноутбук і дивилися. І по кожній фотографії він мені казав: “тут проблема, тут проблема, тут проблема, це взагалі видалити, це взагалі пекло і так далі”. На щастя, я стресостійка людина, Костянтин Михайлович добра людина – того ми якось так і спрацювалися».
Згодом він купив власну камеру – старенький Canon 550D за 6 тисяч гривень.
«З ним десь півтора року бродив, фоткав, набивав руку. Почав скупляти потім іншу техніку, об’єктиви, і так потрошки процес почав рухатися».
Сьогодні Георгій працює переважно з технікою Canon. На нього вплинув так званий ефект першої камери.
«Є така теорія, що та камера, на яку фотограф розпочав фотографувати, залишається із цим фотографом назавжди. Я почав з Canon, і на 99,9% працюю саме з ним. Інколи бувають моменти, коли мені випадково або терміново потрапляє у руки Nikon, але в основному я працюю на Canon».
У його наборі – кілька об’єктивів для різних задач, і про один із них він розповідає з особливим захопленням.
«Нещодавно я собі купив таку прикольну штучку – майже риб’яче око, є такий об’єктив, хто знає, той знає. Він іде 10-18 мм, суперширокий. На нього досить прикольно фотографувати архітектуру, і ще можна дуже мемні фотографії робити, тому що він при певних кутах робить дуже сильну деформацію».
На думку Георгія, будь-яка спеціальність відкриває можливості для тих, хто їх шукає. Але журналістика дає одну принципову перевагу.
«Якщо людина вміє комунікувати, вона завжди знайде вихід, завжди знайде знайомство, завжди знайде щось корисне індивідуально для себе. Кафедра дає можливість створювати велику кількість цікавих проєктів».
Ми запитали Георгія, як змінилася технічна база з часів його вступу. Виявилося, шлях був непростим.
«Технічна база у нас була, але її було набагато менше. Було більше теорії, ніж практики. У 2014 році наш університет релокували до Вінниці, через зрозумілі події, уся техніка лишилася в Донецьку. Усе довелося відновлювати – це дуже повільний, тернистий, тяжкий шлях. Але зараз, станом на 2026 рік, технічна база кафедри досить непогана. Ми могли б створювати власне медіа».
Досвід, який неможливо отримати без помилок
А головна порада, яку сьогодні Георгій дає студентам – не боятися помилок і ставитися до життя як до процесу.
«Не бійтеся шукати себе, не бійтеся губити себе, не бійтеся робити помилки. Тільки коли ти набиваєш собі під час помилок синці, ти здобуваєш досвід. Ставтеся до цього як до процесу, який має початок і не має кінця. Ми завжди будемо себе знаходити і завжди будемо себе губити»
А якби можна було повернутися в минуле і щось змінити?
«Я б не хотів собі давати якоїсь поради. Якби я дав собі на одну пораду більше, ніж у мене було в житті станом на 17 років, коли я вступив на перший курс, то я став би не тим собою, яким я є сьогодні, а кимось іншим. Тому я б нічого не змінював, нічого б не радив собі»
Можливо, це і є головний урок історії Георгія Лаврича: не шкодувати про шлях, навіть якщо він починався з випадкового фотоапарата на кафедрі. Його принцип «роби, навіть якщо боїшся» – це той досвід, який має пройти кожен студент.
Нещодавні суперечки навколо нового Цивільного кодексу знову показали, наскільки болючими для суспільства залишаються питання шлюбного віку, репродуктивних прав, розлучення, аліментів і свободи жінки ухвалювати рішення про власне життя. Іронія в тому, що багато з цих тем хвилювали суспільство ще за часів Київської Русі: хто вирішує, коли дівчині виходити заміж, наскільки вільною є жінка у шлюбі, чи має вона право на майно і чи однаково закон оцінює чоловіка й жінку. Саме тому історія про права жінки в Русі – це не лише про минуле, а й про те, як довго в нашому суспільстві живуть старі уявлення про контроль над жіночим життям.
Становище жінки в Русі формувалося під впливом старих язичницьких звичаїв, звичаєвого права, а пізніше – християнства і церковних законів. Саме тому воно було суперечливим. У деяких питаннях руська жінка справді мала більше прав, ніж її сучасниці в середньовічній Європі. Але це зовсім не означає, що вона була рівною чоловікові.
У ранній період слов’яни мали культ жіночих божеств, тому до жінки ставилися з певною повагою. Але повага до жіночого начала – це ще не рівноправ’я. Сім’я була патріархальною, а головною людиною в домі вважався чоловік. Шлюб часто був не романтичним союзом, а домовленістю між родинами. Його могли укладати через приведення нареченої до дому чоловіка, викуп або навіть викрадення. Від цього залежало і становище самої жінки. Якщо вона приходила з приданим, її позиції були сильнішими. Якщо ж шлюб ставав наслідком викрадення, її статус був значно нижчим.
У деяких джерелах згадуються й дуже жорстокі звичаї – наприклад, що жінку могли спалити разом із померлим чоловіком. Але історики зазвичай наголошують: це були не масові правила для всіх, а радше окремі випадки, які не можна переносити на все суспільство.
Після хрещення Русі у 988 році ситуація змінилася. З’явилися писані закони, передусім «Руська Правда» та церковні статути. Вони зробили життя більш урегульованим, але водночас закріпили й нові форми нерівності.
Особливо помітно це у шлюбному праві. Заручини вважалися дуже серйозною справою. Якщо чоловік уже заручився з дівчиною, відмовитися від шлюбу без наслідків було важко. При цьому під особливим контролем була саме жіноча репутація. Для незаміжньої жінки народження дитини поза шлюбом могло обернутися не просто осудом, а дуже серйозними соціальними наслідками.
Не менш показовими були правила розлучення. Церковне право значно суворіше оцінювало поведінку дружини, ніж поведінку чоловіка. Зрада жінки вважалася поважною причиною для розірвання шлюбу. А от зрада чоловіка далеко не завжди давала дружині таке саме право. Більше того, до “провини” жінки могли відносити навіть її поведінку: спілкування з чужими людьми без відома чоловіка, участь у гуляннях або підозру в нелояльності до нього. Тобто контроль стосувався не лише подружньої вірності, а й усього жіночого життя загалом.
Зображення згенероване ШІ
Варто пам’ятати й про вік. Дівчат часто видавали заміж у 15-16 років, а за законом шлюбний вік міг починатися вже з 13 років. І в більшості випадків рішення про шлюб приймали не самі дівчата, а їхні батьки.
З одного боку, церква справді впорядкувала сімейне життя: заборонила багатоженство, встановила більш чіткі правила шлюбу, надала деякий захист нареченій. Але з іншого – саме вона закріпила ідею, що чоловік є “головою” дружини. Тобто нерівність стала більш офіційною і законною.
Зображення згенероване ШІ
І все ж говорити, що жінка в Київській Русі була зовсім безправною, було б неправильно. Вона могла мати власне майно. Її придане вважалося її власністю. Майно дружини не відповідало за борги чоловіка. Вдова могла керувати господарством і передавати своє майно дітям. На тлі багатьох країн того часу це виглядало досить прогресивно.
Але якщо уважно подивитися на закони, стає очевидно: жінку все одно оцінювали нижче за чоловіка. Найяскравіший приклад – це штрафи за вбивство. За «Руською Правдою» за вбивство жінки платили 20 гривень, тоді як за вбивство чоловіка – 40 гривень, а якщо чоловік мав високий статус, то навіть 80 гривень. Тобто життя жінки за законом коштувало вдвічі, а іноді й учетверо менше.
Зображення згенероване ШІ
Важливо й те, що становище жінки дуже залежало від її соціального статусу. Княгині та боярині могли володіти землями, управляти маєтками і навіть впливати на політику. Найвідоміший приклад – княгиня Ольга, яка фактично керувала державою. Натомість селянки мали набагато менше можливостей і значно сильніше залежали від чоловіка та родини. Найгірше становище було у рабинь. Їхні права були мінімальними, і лише в окремих випадках, наприклад при вагітності від пана, невільниця могла отримати свободу.
«Розмірковуючи про права жінки у Русі, слід мати на увазі станово-корпоративний характер правосуддя того часу. При цьому виразним цивілізаційним здобутком було визначення жінки субʼєктом права у зведенні законів «Руська правда»: за вбивство жінки передбачався штраф (віра), хоча і становив половину «чоловічої» віри. Важливий сам факт включення жінки до системи державного захисту. Жінка в Русі мала вищий рівень правового захисту, ніж у багатьох тогочасних європейських державах. Зокрема, вона могла володіти майном, розпоряджатися посагом, виступати опікуном дітей по смерті чоловіка. В цілому права жінок Русі відповідали тогочасному рівню суспільних відносин.» – професорка історії Надія Темірова.
Отже, жінка в Київській Русі не була ні повністю безправною, ні рівною чоловікові. Вона могла мати майно, керувати домом, впливати на долю родини, а іноді й на політику. Але водночас закон і церковні норми чітко закріплювали її підлегле становище. Саме тому статус жінки в Русі варто називати суперечливим: він поєднував окремі права з цілком реальною нерівністю.
Коли сьогодні кажуть, що у деяких країнах жінки живуть “як у Середньовіччі”, це звучить як образний вислів. Але якщо придивитися до того, яким було життя жінки в середньовічній Європі, стає зрозуміло: йдеться не просто про довгі сукні чи сувору мораль, а про реальну правову, соціальну й економічну залежність. Саме тому ця тема важлива і зараз – вона допомагає зрозуміти, як століттями формувалася нерівність, наслідки якої ми відчуваємо досі.
Середньовічна Європа залишила дуже суперечливу картину. З одного боку, жінок ідеалізували як матерів, святих і “Прекрасних Дам”. З іншого – у повсякденному житті та в законах вони часто залишалися людьми другого сорту. Існувала навіть поширена думка, що народитися жінкою – це вже покарання.
Головне, на чому трималося таке ставлення, – це антична філософія і християнство. Саме вони закріпили думку, що жінка нібито слабша, менш розумна і потребує керівництва з боку чоловіка. Ще з часів Сократа й Арістотеля була популярна ідея, що жінка має обмежені розумові здібності і повинна підкорятися чоловікові. У публічному житті її майже не бачили: поза домом жінці дозволялося хіба що відвідувати релігійні свята або похорони.
Зображення згенероване ШІ
Християнство цю логіку не знищило, а частково посилило. Нерівність часто пояснювали історією про Єву, яка нібито стала причиною гріхопадіння. Через це жінку нерідко сприймали як істоту, схильну до спокуси, гріха і моральної слабкості.
Сім’я в середньовічній Європі була жорстко патріархальною. Чоловік вважався головою дому і мав майже повний контроль над родиною. Він розпоряджався майном, представляв сім’ю назовні і приймав головні рішення. Формально він мав і захищати родину, але на практиці його влада була дуже великою.
Шлюб у Середньовіччі був насамперед не про кохання, а про вигоду, союз родин і збереження майна. Дівчат часто видавали заміж дуже рано. Якщо до 20 років дівчина не виходила заміж, її вже могли вважати “старою дівою”. Вибір чоловіка зазвичай робила не вона сама, а її родина.
Роль дружини була чітко визначена. Вона мала вести домашнє господарство, виховувати дітей, дбати про побут і, якщо родина була заможна, керувати служницями. Селянки, крім усього цього, ще й тяжко працювали в полі. Міщанки могли торгувати або працювати в ремісничих майстернях, але навіть тоді не мали політичних прав.
У культурі образ жінки теж був подвійним. З одного боку, ідеалом вважали Діву Марію – скромну, покірну, мовчазну. З іншого – жіночу натуру часто описували як небезпечну, “ненаситну” і схильну до спокуси. Тобто жінка мала бути святою, але водночас її постійно підозрювали в моральній слабкості.
Зображення згенероване ШІ
Церква контролювала не тільки поведінку, а й зовнішність жінок. Вона вимагала скромного одягу, засуджувала косметику, змушувала заміжніх жінок покривати волосся. Навіть фарбування волосся могли вважати гріхом. А іноді будь-яка “непристойність” могла привести до ще страшніших наслідків – звинувачення у чаклунстві.
У пізньому Середньовіччі ситуація стала ще жорсткішою. Під час інквізиції тисячі жінок звинувачували у відьомстві. Особливо після появи книги «Молот відьом», яка фактично стала інструкцією для переслідування “відьом”. Найчастіше жертвами ставали знахарки, самотні жінки, вдови або бідні жінки без захисту. Їх катували, утоплювали або спалювали на вогнищі.
У майнових питаннях жінки теж були обмежені. У більшості країн Європи після шлюбу жінка фактично втрачала економічну самостійність. Її придане переходило під контроль чоловіка, і саме він розпоряджався родинним майном. Формально дружина могла вважатися співвласницею, але на практиці головні рішення приймав чоловік.
У багатьох регіонах заміжня жінка навіть не могла самостійно укладати угоди без дозволу чоловіка або опікуна. Вона рідко виступала стороною в майнових судових спорах. Тобто юридично вона існувала, але її реальні можливості були дуже обмежені.
Найбільше майнових прав жінка зазвичай отримувала вже після смерті чоловіка. Вдова могла користуватися частиною майна, керувати господарством, а іноді – управляти маєтком до повноліття сина. Але навіть у цьому випадку часто йшлося не про повне право власності, а лише про право користування. Якщо вдова вдруге виходила заміж, вона могла втратити цей контроль.
У селянському середовищі все було ще важче. Вдова мусила не лише тягнути господарство сама, а ще й сплачувати ренту та борги чоловіка. Це робило її дуже вразливою.
Як і всюди в Середньовіччі, багато залежало від походження. Аристократки іноді могли управляти маєтками, особливо якщо чоловік був відсутній, і впливати на політику через шлюбні союзи. Але навіть вони зазвичай діяли не як повністю незалежні особи, а від імені чоловіка чи сина. Селянки і міщанки мали ще менше можливостей.
Та що думають про це історики? Професорка Надія Темірова висловила свою професійну думку щодо становища жінки в цей період.
«Варто погодитись із твердженням авторки про протирічливий статус жінки у добу Середньовіччя. З одного боку, вона, дійсно, перебувала у підпорядкованому становищі і у шлюбі, і у суспільстві. Водночас не варто ігнорувати її важливість у тогочасному соціумі. У середньовічних містах (Парижі, Лондоні, Кельні) існували суто жіночі цехи, вдови мали законне право продовжувати справу померлого чоловіка, керуючи великими майстернями та купецькими домами. Середньовіччя дало світові інтелектуалок, серед яких німецька ерудитка Гільдегарда Бінгенська, що листувалася з Папами та імператорами, даючи їм поради; французька письменниця Христина Пізанська у XV ст., котра фактично започаткувала фемінізм працею «Книга про Град Жіночий». Як не парадоксально, більше обмежень жінкам приніс початок Нового часу – з відродженням Римського права їхній статус набув жорсткішої регламентації відповідно до принципу «слабкої статі».
Професія церемоніатора поєднує емоційність, комунікацію та чітке дотримання юридичних норм. Це не лише про атмосферу свята, а й про відповідальність, точність і вміння працювати з людьми в один із найважливіших моментів їхнього життя. Про особливості цієї роботи, шлях у професію та роль журналістської освіти ми поговорили з Вікторією Слободянюк – офіційною церемоніаторкою Державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС).
На початку розмови наша випускниця пояснює свою роботу максимально просто, але водночас дуже точно:
«Скажу просто, я одружую людей. Церемоніатор – це професія, яка дотична до найважливіших етапів у житті людини. Вона стоїть десь між священником та юристом, тому що знати, як красиво, лірично та душевно оповісти цей момент – недостатньо. Тут ще дуже важлива юридична освіченість, і надзвичайно велику роль відіграє досвід журналіста, тому що ми також діємо згідно певних стандартів та правил».
Саме цей баланс між емоцією і структурою, за її словами, і формує специфіку професії.
Журналістика як база, що допомагає і поза медіа
Вікторія – випускниця кафедри журналістики і соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса, і цей вибір був не випадковим. Ще у школі їй підказали напрям, який відповідає її навичкам:
«Мені сказали: “Вікторія, у тебе є навички, з якими краще бути з мікрофоном. Якщо ти ще любиш офіційний стиль, то, мабуть, варто вступати на журналіста”. Я дослухалась до цієї поради і зараз дуже вдячна, тому що вважаю, що освіта журналіста – це базовий мінімум, який має знати кожен громадянин».
Вона підкреслює, що журналістика дає значно ширше розуміння світу, ніж просто роботу в медіа:
«Це про стандарти, про те, як перевіряти інформацію, як її доносити, як не потрапити в пастку шахраїв. Це така лінія, яка додає в житті опору. Тому я вважаю, що професія журналіста не є відокремленою від сучасного життя».
Навички, які не з’являються одразу
Попри те, що зараз робота передбачає постійну комунікацію, сама Вікторія визнає: на початку навчання це не було її сильною стороною.
«Я не скажу, що була дуже комунікабельною, коли вступила на журналістику. Це все відбулося в процесі навчання. І тут велика заслуга викладачів і одногрупників, тому що це було живе середовище – ми багато спілкувалися і під час пар, і після них».
Серед ключових речей, які допомогли їй у професії, вона виділяє базові журналістські стандарти:
«Це вміння доносити інформацію, відстоювати себе навіть у правовому полі, комунікувати і бути своїм піар-менеджером. Не кожен сьогодні може поєднувати професію і самопросування, а журналістика цьому вчить».
Шлях у професію
Після університету Вікторія певний час працювала журналісткою, однак згодом почала цікавитися івент-сферою.
«Якби мені кілька років тому сказали, що я буду в цій сфері, я б не повірила. Я працювала журналістом, але з часом моє оточення розширювалося, і я почала більше цікавитися івентами. Мені дуже подобалося дивитися на людей, які створюють події, і я думала, що теж так хочу, але не розуміла, яку саме роль можу там виконувати».
Рішення прийшло поступово – через навчання і практику:
«Я знайшла людину, яка вже працює в цій сфері, запитала про менторство, і мені це погодили. У мене була теорія, практика, і вже десь через два тижні – перша церемонія».
Перший досвід, який запам’ятовується
Перший вихід до пари був емоційно складним:
«Це було дуже хвилююче. Я навіть казала, що не буду її проводити. Але тим не менше все минуло дуже цілісно і гармонійно. В кінці мені подякували, ми зробили фото, і навіть через місяць я зустріла їхніх батьків – вони мене впізнали. Це був дуже приємний, але дуже хвилюючий досвід, тому що ти це робиш вперше, і хочеш максимально якісно надати послугу.
Хвилювання може виникати тому що коли ми не знаємо внутрішній осередок іншої професії, ми можемо мати якісь кліше або певні навіть стереотипи. І в мене були стереотипи, що для того, щоб одружитися, треба лише одне одного кохати. І коли я почала занурюватись у Сімейний кодекс України, у практичні знання, що кохання може бути в різних проявах, воно може бути по-різному, і немає нічого абсолютного, усе відносне, як і цей світ».
При цьому вона підкреслює: усе, що робить, відбувається суворо в межах законодавства і стандартів, які регулюють церемонії.
Робота з людьми і непередбачуваними ситуаціями
Робота церемоніатора – це не лише про сценарій, а й про вміння реагувати на форс-мажори:
«Це професія, яка вчить бути готовою до всього. Пара може запізнитися, а в тебе графік розписаний на десятки церемоній. Може статися ситуація, коли зникають обручки, і ти маєш не просто провести церемонію, а ще й заспокоїти людей і знайти рішення».
Попри це, вона зазначає, що сучасні події значно більш організовані:
«Зараз будь-який івент – це дуже контрольована подія. У нас є чіткий сценарний план і графік, і ми не маємо права від нього відходити».
Журналістика як інструмент у будь-якій сфері
У роботі церемоніатора журналістська база проявляється насамперед у комунікації та самопрезентації:
«Це про вміння говорити про себе, налагоджувати зв’язки, працювати з людьми. Журналістика навчила мене бути своїм піар-менеджером, і ця навичка точно ніколи не застаріє».
Вона також підкреслює важливість критичного мислення:
«Зараз, коли є штучний інтелект, дезінформація, дуже важливо вміти відрізняти правду. І цьому нас навчали».
Порада тим, хто тільки починає
Говорячи про студентів, Вікторія робить акцент не на теорії, а на можливостях:
«Не втрачайте свої шанси. Спробуйте себе в грантах, спілкуйтеся, будуйте зв’язки, цінуйте викладачів. Це той період, коли ви можете багато експериментувати і отримувати підтримку. Тому моя порада – не втрачати свій шанс, і якщо ви вже вступили на журналістику – я вас вітаю, тому що у вас є вже той базовий мінімум, якого не можуть навчити в школі, не навчають на курсах, це та база, яку може дати тільки університет».
На завершення розмови ми запитали Вікторію, чи змінила б вона щось, якби могла повернутися у свої студентські роки. Вона зізнається: більшість рішень вважає правильними.
«Я думаю, що все-таки правильно зробила все, що робила в університеті. Це про активність, про розвиток соціальних навичок, про дружбу з одногрупниками, про розуміння цінності викладачів і тієї бази, яку вони дають. З часом ми ще більше починаємо це усвідомлювати – хтось одразу, хтось пізніше».
Але додає, що, озираючись назад, все ж має одну думку, яку не відкидає:
«Мабуть, єдине – іноді думаю, що варто було вступити в магістратуру журналістики».
Історія Вікторії Слободянюк демонструє, що журналістика – це не лише про роботу в медіа, а про універсальні навички, які працюють у різних сферах. У її випадку – в івент-індустрії, де поєднуються слово, точність і вміння працювати з людьми.
Її професійний шлях – приклад того, як базова освіта може стати фундаментом для неочікуваної, але цілком логічної реалізації – навіть поза межами класичної професії.
ДонНУ імені Василя Стуса пройшов довгий та складний процес релокації з охопленого боями Донецьку у 2014 році. Тоді студенти й викладачі опинилися в різних куточках країни, а майбутнє закладу деякий час залишалося невизначеним. Зрештою університет вистояв та відновив свою роботу у Вінниці, де знаходиться й понині.
Про події 2014 року та університетське життя нам розповість Олексій Чмир – випускник ДонНУ імені Василя Стуса спеціальності “Журналістика”.
Олексію, Ви вступили у ДонНУ ще 2012-го року. Чому тоді обрали саме Донецький?
Кафедра журналістики була досить потужною. Тим, хто обирав цю спеціальність – іншої альтернативи не було.
У Донецьку журналістика розвивалася, здавалося, незалежно від Києва. Були потужні регіональні медіа, які потім і на національний рівень виходили. Наприклад телеканал «Україна», який спочатку лише у Донецькому регіоні мовив, а потім перейшов на національний рівень.
Тому, мабуть, я зупинився саме на цьому університеті. І можу одразу сказати, що жодного дня не пошкодував про свій вибір.
Крім журналістики, я подавався про всяк випадок ще на філологію, політологію. Але хотілося саме журналістику. З роками розумію, що такий вибір в мене був, тому, що була певна романтизація професії в шкільні часи. Журналістика – це ж так цікаво.
Хоча батьки намагалися відмовити. Вони не наполягали, але казали: “Ну, ти добре подумай”. Я вислухав, подумав і вирішив, що хочу. Якщо складеться, то значить моє, якщо ні – не моє.
Олексій Чмир
Пам’ятаєте той день, коли зрозуміли, що треба виїжджати? Взагалі, які були настрої серед одногрупників та викладачів?
Усе розвивалося дуже швидко, протягом кількох тижнів.. В серпні 2014-го всі сподівалися, що Донецьк в найближчі тижні буде звільнено, десь до Дня Незалежності. Адже українські військові були близько.
Я з батьками поїхав до родичів під Маріуполь. Ми мали надію, що в кінці серпня вже зможемо повернутися у звільнений Донецьк. Але тоді стався Іловайський котел. Українські війська були відкинуті від Донецька. Стало зрозуміло, що це не завершиться так, як усі би хотіли.
Першого вересня я поїхав в Київ ще з двома одногрупницями. Без розуміння, куди їдемо. Нам пропонували варіант навчання “вільним слухачем”. Тобто можна було вибрати будь-який університет в Україні і ходити туди на пари. Це було як тимчасове рішення від Міністерства освіти. Першого вересня ми пішли в університет Шевченка. Спочатку думали: “Це ж прикольно”. Але це був трошки дисонанс. Інститут журналістики та Інститут міжнародних відносин університету Шевченка знаходяться в одному приміщенні. Люди там в костюмах, на дорогих машинах. Ми були в тому, в чому приїхали: в шортах, майках. На нас так подивилися, сказали: “Ну, ми вам гуртожиток точно надати не можемо”. А це було важливо, бо жити десь треба було.
Тож ми пішли в Національний авіаційний університет і саме там провчилися кілька тижнів вільними слухачами. Тоді ми вже знали, що університет в Донецьку було захоплено і навчання не буде.
Що буде далі – ніхто не розумів. Ми тримали контакт з деякими викладачами, яким довіряли. Бо знали, що у Донецьку були й проросійські викладачі. На щастя, одногрупники теж були проукраїнськими здебільшого і майже всі потім виїхали з окупації.
Ситуація для університету на початку осені 2014 була критичною. Рахунки університету були заблоковані. Ми не отримували стипендію, викладачі – зарплати. А жити за щось треба було. Гуртом ухвалили рішення про те, що це потрібно виносити у публічну площину. Шукали й підтримку у Національній спілці журналістів, хоча б інформаційну. З одногрупницею Марією вирішили скликати мітинг на підтримку університету перед Міністерством освіти і науки України. Медіа поширили повідомлення про мітинг з номером телефону Марії, як координаторки. І ввечері, коли ми вже готувались до мітингу, їй зателефонував Сергій Квіт – тодішній Міністр освіти. Сказав, що не треба мітингів, що ситуацію намагаються вирішити. Запросили наступного дня приєднатися до зустрічі, на якій мав бути і наш ректор. Ми тоді поговорили між собою та з огляду на те, що владі не довіряємо, вирішили публічно повідомити не про скасування мітингу, а його перенесення. Ми хотіли подивитись чи все буде добре. Якщо ні, планували шукати якоїсь додаткової підтримки й інших варіантів. Але все досить швидко вирішилося – запропонували Вінницю. Уже 7 жовтня ми з Марією стали першими двома студентами, які релокувалися із вишем.
Які були перші враження від переїзду до Вінниці та як змінилося навчання?
Адаптуватися було важко, бо грошей не було. Марія мені досі згадує, як я забороняв купувати кріп в магазині до супу. Бо суп може бути і без кропу, а грошей в нас немає. Але нас дуже підтримали вінничани. Багатьом студентам дозволяли жити в гуртожитках інших університетів і у перший час ми допомагали розселяти тих, хто приїжджав: викладачів, студентів. В тому числі у готель “Південний Буг”, якого вже немає, когось заселяли.
Важко було в побутовому плані. Адже перші два курси я жив удома з батьками. Це був період, коли ти навчаєшся у своє задоволення, проводиш час із друзями і у тебе немає побутових проблем, бо вони всі закриваються батьками. А потім раптом ти опиняєшся у незнайомому місті, взагалі один, без якоїсь підтримки. Майбутнє – незрозуміле. Було страшно. Але не хотілося собі зізнаватися в цьому страху. Тому у нас була одна думка: «рухаємося прямо, бо іншого шляху немає».
Багато студентів тоді переїхало?
Це залежало від факультетів. Деякі майже повним складом переїжджали. У деяких залишалося у Донецьку багато викладачів. Якщо говорити про кафедру журналістики, то щонайменше 80% викладачів переїхало. Студентів десь 50/50, але з моєї групи переїхала більшість.
У Донецьку залишилася завідувачка кафедри і це було очікувано. Ще у 2012-му році, коли я вступав в університет, про неї ходили різні історії про плагіат з московських дисертацій і тому подібне. Тому я навіть радію, що вона залишилася. Новою завідувачкою кафедри стала Олена Тараненко, вона була неймовірно класною викладачкою.
Але багатьох з нас намагалися залишити у Донецьку ті викладачі, які не захотіли їхати з окупації. Куратор моєї студентської групи, який залишився там, телефонував і казав, що нічого не буде, не переїжджайте нікуди, це все брехня. А я просто мовчки слухав, бо не хотів сперечатися з людиною, якій 70+ років. Він-то не знав, що я вже у Вінниці.
На жаль, фізично прийняти всіх студентів Вінниця не мала можливості. Перший рік багато хто жив у Києві, у Львові, Харкові. Навчалися дистанційно, приїжджали сюди на сесію. Всім було дуже важко через такі умови.
Гадаю, це сильно зблизило студентів і викладачів. Ми і досі періодично зустрічаємося із одногрупниками та викладачами. Це дуже важливо, коли є люди, з якими є про що поговорити, до кого ти тягнешся. У нас була викладачка – Ліна Олексіївна Бахаєва, яка залишилася жити в Донецьку, адже була поважного віку. Вона була проукраїнською до мозку кісток. Кілька разів я їздив після 2015 року у Донецьк і ми з друзями ходили до Ліни Олексіївни в гості, вона нас запрошувала на чай. Але, на жаль, її вже немає.
Це був дуже цікавий досвід. Перші два курси, поки вчились в Донецьку, був оцей розрив: є ми, студенти, і є викладачі – наче небожителі, які дуже багато знають, до яких немає легкого доступу. А з переїздом всі настільки зблизилися, що ти вже сприймав викладачів, як своїх друзів, старших партнерів, до яких ти можеш звернутися з будь-якою проблемою, навіть побутовою. Це сильно допомогло в житті.
Після закінчення університету вдалося реалізуватися у журналістиці?
Я працював у журналістиці, ще будучи студентом, зокрема в “Університетських вістях”. Потім – рік на футбольному сайті. Мене завжди цікавила спортивна журналістика і я думав, що буду в цьому розвиватися. Коли випустився, вирішив, що хочу переїхати до Києва. Влаштувався на сайті Obozrevatel, у спортивному відділі. Але зрозумів, що мої цінності не співпадають із політикою сайту. Такі відомі портали начебто платять непогану зарплату своїм журналістам, але вимагають робити клікбейтні матеріали та заголовки. Я відчував, що переступаю через себе, і мені це не подобається. Нас завжди вчили, що так робити не можна, це неправильно. Наприклад, писати про те, як там дружина якогось футболіста оголила ніжки на пляжі для того, щоб отримати багато переглядів. Для мене це не журналістика. Тому вирішив займатися чимось іншим, пов’язаним з комунікаціями, але поза журналістикою. Необхідний досвід уже був – два роки я очолював Студентську раду університету та брав участь у різних проєктах, що допомогло напрацювати багато корисних навичок.
На той час відбувалася реформа держслужби, тож вирішив спробувати свої сили і подав резюме. Чесно кажучи, мав сумнів, що можна потрапити на роботу в якесь Міністерство без зв’язків, без знайомств. Було шість етапів відбору: і стрес-інтерв’ю, і вирішення кейсів, і різні тестування. На щастя, все склалося – через кілька місяців після випуску я пішов працювати в Міністерство культури, яке потім стало Міністерством культури і інформполітики, на посаду комунікаційника в Директорат мовної політики. Ми працювали над реформами, над стратегіями, писали нормативну базу. Це була більше проєктна або юридична десь робота. Тобто доводилося вчити багато нового, цікавого, вивчати закони.
У 2019-му році перейшов у Директорат стратегічного планування. Загалом я п’ять років відпрацював в Міністерстві і у 2023-му звільнився. Шість місяців працював у швейцарському проєкті, який займається реформою у сфері освіти. А зараз вже два роки працюю в Представництві Дитячого фонду ООН в Україні. Здебільшого займаюся проєктним менеджментом у сфері цифровізації соціальної політики. Допомагаємо українському уряду цифровізувати соціальні послуги, соціальну сферу, соціальну підтримку.
Що ви перейняли у свої професії з часів навчання? Зі студентської ради?
Дуже допомогли навички побудови комунікації, навички мислення. Згадую, у нас був такий корисний предмет як психологія журналістської творчості і завдяки йому, хоча я журналістикою зараз не займаюся, десь на підсвідомості маю навички аналізу стилів комунікації. З Оленою Тараненко у нас були пари, де ми читали або журналістські тексти, або навіть художню літературу, аналізували. Тож навіть, якщо я не використовую знання з журналістики напряму, вони все одно сформували якийсь загальний рівень ерудиції, загальні навички для аналізу, самопрезентації.
Усім студентам дуже важливо розуміти, що час вашого навчання в університеті – це найкраща можливість, щоб спробувати різне. Щоб схопитися за можливості певних проєктів. Дуже сильно мені допомогла Студентська рада і ті проєкти, які ми реалізовували, адже це нетворкінг, це – знайомства.
Наприклад, у нас був проєкт з Американськими радами з міжнародної освіти і я їм написав: “О, я там подаюсь в Міністерство, можете мені дати рекомендацію?”. І окрім того, що ти випускник і десь там працював, у тебе ще є рекомендації якоїсь поважної організації. Навіть якщо ти не працював офіційно, все одно можна показати свою проєктну діяльність.
Важливо мати досвід уже під час навчання. Мало роботодавців хочуть витрачати час на навчання студента після університету. А в моєму випадку починати з чогось невеликого не було варіантів, бо треба якось себе забезпечувати, щоб після випуску було як оплачувати житло та інші побутові речі. Тож висновок такий – треба працювати на своє ім’я, щоб після випуску мати кращі можливості працевлаштування.
З кимось зі студентства, викладачами ви досі підтримуєте зв’язок?
З одногрупниками досі спілкуємося, мінімум раз на місяць бачимося, маємо спільний чат. Багато хто вже переїхав до Києва, тому зручно зустрічатися. Це, напевно, мої найкращі друзі. З викладачами теж. Є викладачки, з якими постійно підтримую зв’язок: Олена Тараненко та Олена Самойленко. Ще – Ірина Черніченко. Якщо ми збираємося групою, то запрошуємо викладачів і вони приходять. І мені здається, це теж зокрема наслідок переїзду. Тобі хочеться іноді отримати відчуття дому, побачити близьких людей.
Чи слідкуєте Ви зараз за університетом? Можете оцінити, як він змінився впродовж років?
Я думаю, що важко об’єктивно оцінити. У мене майже немає зараз в університеті знайомих. Змінився і викладацький склад, молодші курси – вже випустилися.
Шкода, що багатьом викладачам довелося залишити університет. За ці роки, на жаль, не вдалося знайти потужної зовнішньої підтримки: побудувати кампус, гуртожитки. Мені трошки прикро від того, що було дуже багато планів і дуже багато було обіцянок від влади про підтримку університету. Були інвестиційний проєкти і дійсно здавалося, що ось-ось все почне зростати. Але, на жаль, це зупинилося. Сподіваюся, що настане момент, коли в університету буде більше можливостей для того, аби не просто не втрачати, але й для того, щоб зростати. На жаль, сфера освіти в Україні зараз не в найкращому стані. Дуже багато молоді, дітей поїхало.
Яким ви бачите ДонНУ імені Василя Стуса вже після війни?
Звісно ж, успішним. Університет, школа, твій дім – це такі місця, куди тобі іноді хочеться повернутися. Де хочеться пройтись по цим вулицям, коридорам, де тобі дуже хотілося мати людей, з якими можна поспілкуватися.
Інколи приїжджаю до Вінниці на вихідні. Раніше було бажання прийти до університету та поспілкуватися із викладачами, студентами. Але наразі у мене там майже не залишилося знайомих. І також мені не відомо про сталу політику університету по роботі із випускниками і через це дещо прикро.
Я дуже хочу, щоб університет мав спільноту, яка підтримує зв’язки із тими, хто випустився, із тими, хто колись працював в університеті. Це дійсно важливо, аби потенційні абітурієнти під час вибору вишу відзначали: “Дивіться, в цьому університеті є дуже потужна спільнота, вона мені може допомогти віднайти себе, знайти класні знайомства. І потім навіть допоможе і з кар’єрою, і з усім іншим”.
Мені здається, що така спільнота виховує. Ти отримуєш окрім навчання ще якісь софт-скіли, які зараз у світі, який постійно змінюється, дуже-дуже потрібні. Тому мені би хотілося, щоб університет все-таки був і залишався цією спільнотою.
Після нещодавніх парламентських виборів у Молдові країна знову опинилася в центрі уваги – не лише через результати, які засвідчили перемогу проєвропейських сил, а й через масштабну спробу зовнішнього втручання у виборчий процес. Про виклики для демократії, російський вплив і майбутнє євроінтеграції розповів у розмові з журналістками ДонНУ молдовський журналіст Дмитро Стоянов.
«Ми довели, що хочемо європейського майбутнього»
Стоянов пояснив, що парламентські вибори в Молдові – це ключові політичні події, адже саме парламент формує уряд і визначає курс розвитку країни.
«Молдова – парламентська держава. Президент має великий вплив, але без підтримки парламенту він фактично безсилий», – наголошує журналіст.
За його словами, попри потужні спроби російського втручання – від дезінформації до фінансування проросійських партій – громадяни показали чітку позицію.
«Росія витратила сотні мільйонів євро на спроби вплинути на вибори. Це приблизно один відсоток ВВП нашої країни. Але навіть за цих умов проросійська партія отримала лише 24%, тоді як проєвропейська – понад 50%. Це доводить, що суспільство зробило свій вибір», – каже Стоянов.
Після виборів, зазначає Дмитро, суспільство отримало чотири роки політичної стабільності.
«Тепер не Росія визначатиме, що відбувається в Молдові. Ми самі відповідаємо за свій курс. Наступні роки покажуть, наскільки ми готові працювати над реформами – судовою, безпековою, антикорупційною», – пояснює журналіст.
Він визнає, що російський вплив у регіоні все ще залишається, особливо у Придністров’ї та Гагаузії, однак підкреслює: зараз Москва має обмежені можливості втручатися.
«Придністров’я нині фактично ізольоване: Україна закрила кордон, а Молдова контролює решту території. Тож говорити про можливу військову ескалацію немає підстав», – зазначає Стоянов.
«Доки стоїть Україна – війни в Молдові не буде»
Журналіст упевнений: безпека Молдови тісно пов’язана з Україною.
«Якщо Україна вистоїть, у Молдові не буде війни. Ми не маємо спільного кордону з Росією, немає морського доступу. Єдиний ризик – ракети, але навіть це малоймовірно. Сценарій прямої війни просто нереальний», – вважає він.
Стоянов наголошує, що сьогодні Молдова та Україна рухаються до Євросоюзу спільним шляхом:
«Європейський Союз бачить нас як дві країни, що йдуть поруч. Ми маємо схожі проблеми – корупцію, реформу судів, питання безпеки. Але водночас можемо навчатися один в одного».
На його думку, важливо, аби міжнародні медіа не втрачали інтересу до України, адже війна досі триває.
«Не можна переставати говорити про війну лише тому, що люди втомилися. Кожен день там гинуть люди, і світ має це пам’ятати», – наголошує Стоянов.
Молдова, як і Україна, стоїть на роздоріжжі – між минулим радянського впливу і майбутнім у європейській спільноті. Вибори у Молдові стали знаком того, що суспільство готове обрати шлях реформ і демократії.
Британські видання мають дуже різні політичні уподобання. Хтось підтримує консерваторів, хтось – лейбористів, ставлення до міжнародної політики теж у всіх різне. Проте Україна тут є винятком – щодо підтримки України та засудження повномасштабного російського вторгнення усі британські медіа були абсолютно єдині, що відображалося як у висвітленні новин, а також у редакційних колонках. Цю думку висловив Джеймс Роджерс, доцент міжнародної журналістики в City St George’s, University of London, під час гостьової лекції, яку він прочитав для студентів нашої кафедри.
У лютому 2022 року усіх британців об’єднував шок від того, що сталося, але також медіа висловлювали симпатію і підтримку Україні.
Видання The Independent навіть вибачилося за те, що заперечувало можливість вторгнення.
Видання публікували карикатури, натякаючи на зв’язок між Путіним та керманичами СРСР.
Тобто автори намагалися показати, що війна проти України – це наслідок російської імперської агресії, намагання Російської Федерації, Кремля – тягнути Україну назад, в московську орбіту.
Також у висвітленні британських видань відображувалося те, що Україна б’ється не тільки за власну незалежність, але за європейську цивілізацію загалом.Російська пропаганда
Російська пропаганда
Окрім цього було багато дискусій щодо пропагандистського каналу RT. Він зараз заборонений в ЄС та у Сполученому Королівстві. Серед британських політиків не так багато тих, хто погоджувався з’являтися в їхньому ефірі, проте такі, на жаль, теж були. В основному, представники крайніх лівих і крайніх правих. Врешті багато хто з них опинилися в незручному становищі та зіткнулися з втратою грошей, оскільки, як повідомлялося, RT дуже щедро платив деяким учасникам.
Ще одна тема – це аналіз того, як російські медіа подавали повномасштабне вторгнення своїй аудиторії. Цитували найбільш абсурдні твердження пропаганди, яка походила із російських офіційних джерел. Такі медіа, як «Бі-Бі-Сі» та «Рейтерз» пояснювали аудиторії, як працює пропаганда.
Або візьмем у лютому 2022 році в колонці для the Guardian автор прокоментував заяви Путіна щодо «спеціальної воєнної операції», демілітаризації, так: «чистий Орвел».
2023 рік: Путін в ізоляції та професійна комунікація Зеленського
Перейдемо до 2023 року. У виданні the Financial Times, через рік після повномасштабного вторгнення, розбирали те, що Путін, ухвалюючи рішення, орієнтувався на дуже вузьке коло радників: Івана Грозного, Пєтра Першого та Катєріну Другу. Навіть міністр закордонних справ Лавров не має впливу на свого президента, писали журналісти. Тому зараз мало хто здогадується, хто ж насправді входить до внутрішнього кола, що саме там відбувається. Але найімовірніше, що Путін прислухається тільки до самого себе.
У травні 2023, коли медіа писали про висвітлення Дня перемоги, порівнювали ці два зображення
На першому – монумент в Москві радянським та американським військам, які зустрілися на Ельбі. А на другому – дерево, що символізує дружбу між Росією та США. Як видно, воно не у найкращому стані.
Також порівнювали звернення Володимира Зеленського та Владіміра Путіна. Щодо українського президента згадували його професійний бекграунд, зазначали, що він дуже ефективний комунікатор. Натомість Путін виглядав, як радянський лідер ХХ століття. Хочеться згадати, що у 2022 році, що Володимир Зеленський спілкувався із президентом університету Сіті та студентами. Для університету це була велика честь.
Британські кореспонденти у Москві
Великою проблемою для британських медіа стало і те, як серйозно в Росії почали придушувати свободу слова: там за «фейкові» новини про війну можна отримати 15 років в’язниці. Тобто для тих журналістів, які працювали з Москви, був тільки один вибір – цитувати виключно російські офіційні джерела із абсурдною інформацією. Або виїжджати з країни.
Наприклад, кореспондент “Таймс” Марк Беннеттс, який працював у Росії більше 15 років, виїхав. Згадував, що відразу після повномасштабного вторгнення, коли чув кроки на сходах або роботу ліфта опівночі, думав, що це за ним. Тож врешті він зрозумів, що займатися незалежною журналістикою в Росії не можна, і зараз висвітлює Україну та Росію з Лондона чи з Києва.
І якщо переходити до останніх публікацій, то зараз британські медіа пишуть про російські диверсії та спроби шпигування. Ось, наприклад, публікація про банду, яка причетна до підпалу складу у Східному Лондоні. Це сталося рік тому, але поліції знадобився час, щоб піймати цих людей. З’ясувалося, що це російський Вагнер, який зв’язався із наркодилером в Лондоні через соцмережі і допоміг знайти підпалювачів.
У висновках можна сказати, що усі спроби Кремля заборонити незалежну журналістику або ж зробити все, щоб журналістам було важко працювати, говорить про те, наскільки важливою сьогодні є журналістика. Це визнання її сили.
Після лекції студенти мали змогу поставити запитання лектору.
3 листопада для студентів першого курсу кафедри журналістики ДонНУ імені Василя Стуса провели практикум, присвячений використанню штучного інтелекту в роботі журналіста.
Старша викладачка кафедри Наталія Болховська поділилася досвідом чеських колег, зокрема представила дослідження та презентацію доктора філософії Ярослава Чуржика з кафедри медіадосліджень та журналістики факультету соціальних наук Університету імені Т. Ґ. Масарика (м. Брно, Чеська Республіка), яку він презентував для викладачів спеціальності «Журналістика» у рамках програми Association for International Affairs .
Під час заняття студенти ознайомилися з прикладами використання інструментів штучного інтелекту в редакційній роботі. Окрему увагу приділили практиці транскрибування аудіозаписів — перетворення звуку на текст.
За думку репортерки видання MF Dnes Домініки Гейл Громкової, думка якої була представлена у чеському дослідженні, повна автоматизація цього процесу поки що залишається проблематичною: «Це не надто надійний спосіб: редагування займає багато часу. У більшості випадків я все одно прослуховую інтерв’ю, щоб перевірити, чи правильно його записала програма. Це займає приблизно стільки ж часу, якби я розшифрувала інтерв’ю сама».
У практичній частині заняття студентам запропонували текст подкасту про використання ШІ. Спершу вони мали протягом п’яти хвилин самостійно розшифрувати уривок аудіо, а потім скористатися однією з моделей штучного інтелекту для автоматичного транскрибування та порівняти результати.
Студент першого курсу Андрій Бурлака поділився враженнями від роботи:
«25 хвилин у мене зайняло розшифрування двох хвилин аудіо. Потім скористався ШІ — справа пішла швидше. Ще близько 30 хвилин знадобилося на звірку та редагування аудіоверсії, уточнення прізвищ і імен. ШІ допомагає, але потрібно бути уважним».
Його одногрупниця Софія Глуханюк додала:
«Не думала, що “ручна праця” забирає так багато часу. Але потрібно відповідально ставитися до звірки текстів. ШІ полегшує роботу, це однозначно».
Практикум став нагодою для студентів не лише випробувати інструменти ШІ на практиці, а й оцінити, наскільки важливими залишаються журналістські навички уважності та перевірки фактів у роботі з новими технологіями.
