Один з найстрашніших спогадів життя Ганни – виїзд із окупації. Її “подорож” з Бердянська до підконтрольної території у Запоріжжя розпочалася о 8 ранку 30 березня 2022 року.
«На момент виїзду вже зник зв’язок, тому повідомити своїм близьким про те, що я тікаю з окупації та не знаю, коли зможу їх побачити, не змогла».
З собою вона взяла мінімум речей, аби не затримуватись на блокпостах, та й виїжджала машиною сусідів. Під’їжджаючи до околиці міста, Ганна побачила велику кількість людей, що з нетерпінням очікували на “чудо”- евакуаційні автобуси, що на сподівання кожного врешті допоможуть дістатись безпечної точки. Були й ті, що планували виїжджати машинами, однак через страх ніяк не наважувалися рушити першими. Тож водій авто, в якому сиділа Ганна, – сусід, взяв весь героїзм у свої руки й зайняв перше місце в колоні.
08:30 – пройшли першу, за яку найбільше переймались, «зону ризику та врешті виїхали з Бердянська. Пройшли через блокпост, де ретельно перевірили всі соцмережі, повідомлення, список дзвінків та галерею на телефоні, документи – паспорт, водійські права та документи на машину, – а також речі в багажнику та в салоні машини. Звичайно, не обійшлося й без питання “Острые, режущие предметы есть?”.
Найбільш сумним моментом було те, що зв’язок з’явився лише після в’їзду в місто. Однак це дало змогу зателефонувати родичам і повідомити їм про виїзд і що попереду ще довга та важка дорога до Запоріжжя.
Під час поїздки Ганна разом з пасажирами рахували блокпости, однак на 15-тому рахунок таки збився. В чергах зазвичай стояли недовго. Було лише 2 пости, на яких затримались на годину через велику кількість людей, які так само, як і пасажири цього авто, не хотіли мати нічого спільного з окупаційною владою.
Під час одного з довгих очікувань люди з автівки позаду вирішили вийти, щоб трохи розім’ятися, на що один з рашистських військових почав погрожувати автоматом, адже в жодному випадку не дозволялося покидати машину, якщо на це не було відповідного наказу.
“Впродовж поїздки ми чули вибухи. За словами росіян, це були бої за Оріхів, тож з тих причин довелось їздити об’їзними дорогами та прямувати до Запоріжжя 11 годин”.
Під час однієї зупинки на блокпості, а саме на під’їзді до Оріхова, Ганна з пасажирами помітила різницю між формою цих військових та тих, яких довелось побачити раніше. Під’їхавши ближче, угледіли нашивку на формі військового – український прапор. У цей момент всі четверо заплакали, а машину зустріли зі словами: “Усе гаразд, вітаємо вдома. Слава Україні!”. Тож, на момент 30 березня місто Оріхів було підконтрольне Україні, хоча окупанти запевняли, що там царює їхня влада.
Вже о 18:00 заїхали колоною в Запоріжжя та повинні були встигнути зареєструватися як ВПО й знайти місце для ночівлі. Їхати вночі було надто небезпечно, на цьому наголошували як наші захисники, так і рашисти: “Вы должны успеть доехать до Запорожья до комендантского часа, иначе высокий шанс того, что по вам прилетит. Не мы, не ваши не думают, это едет гражданская машина или военная, сразу же начинается обстрел”, – сказав один із рашистів.
Першочерговою задачею була реєстрація. Під час того, як Ганну та інших переселенців реєстрували, одна з волонтерок сказала явно не ті слова, на які очікували: “А чого ви вирішили виїхати, якщо у вас не бойові дії у Бердянську?”.
“Це питання ми пропустили повз вуха, а варіанти ночівлі одразу ж почали пропонувати. Зупинилися на гуртожитку. Обіцяли, що ночівля буде безкоштовною та питали, чи не потрібно більше днів на проживання або ж харчі. Ніч ми провели в гуртожитку, а наступного ранку о 7 годині продовжили свій шлях.
О 18:00 врешті без пригод дістались остаточної зупинки й нарешті видихнули – Вінниця”.