Пані Ірина працювала лікарем-терапевтом у Хмельницькому слідчому ізоляторі понад 2 роки.
За цей період вона на власні очі побачила в яких умовах перебувають ув’язнені та наскільки суворе перебування там.
У травні 2021 року вона вперше переступила поріг СІЗО в якості медичного працівника та згадує, що відразу її здивувало.
“Кожного дня перед початком роботи ти проходиш поверхневий огляд металошукачем, здаєш усі ріжучі предмети та телефон. У супроводі військових зі зброєю та відеореєстраторами ти прямуєш в свій кабінет”, –згадує Ірина.
Кожен ув’язнений має право на медичний огляд та медичну допомогу, що зазначено в Конституції України. Ув’язнений може потрапити на прийом до лікаря через написання заяви щодо погіршення свого стану здоров‘я. Кожного дня формується список на прийом до лікаря та почергово ув’язнені отримують допомогу.
Звичайно, що ув’язнений приходить до лікаря в супроводі «виводного» , тобто озброєного військового, який наглядає за процесом задля уникнення неприємностей.
У разі чогось, біля кожного лікаря є тривожна кнопка: це необхідність, адже у слідчому ізоляторі перебувають злочинці різного «калібру» від крадіїв до серійних убивць.
«За один робочий день на прийом могли прийти понад 70 ув’язнених, люди справді потребували допомоги. Незалежно від обставин, більшості з них не вистачає уваги та простого спілкування як зі звичайними людьми», – каже Ірина.
На запитання про найбільш шокуючі випадки під час її роботи у слідчому ізоляторі Ірина згадує історії з наркозалежними пацієнтами.
«Досить часто в СІЗО знаходяться наркозалежні ув’язнені, але які мають доступ до наркотичних засобів, тому неодноразово були випадки передозування серед ув’язнених. Вже в непритомному стані їх необхідно реанімувати.Також серед них були спроби самогубства, коли людей фактично знімали з мотузки», – згадує Ірина.
З одного боку, ця картина виглядає дуже моторошною, але де є темна сторона, там завжди буде і світла.
«Були люди, які намагались хоча б квіточку принести тобі, на прийомі були привітні та незважаючи на обставини залишались людьми. В деяких навіть були котики чи рибки в камерах, за якими вони доглядали. Ось саме це хороше людське ставлення і допомагає їм виправлятися», – каже Ірина.
Зрозуміло, що така специфічна робота не для всіх та вона мало кого приваблює. Наразі пані Ірина не працює у слідчому ізоляторі, але продовжує бути лікарем вже у іншій установі.
«За понад 2 роки роботи там тебе вже важко чимось здивувати. Таку роботу нікому не пораджу, після такого починаєш боятись людей, коли розумієш, шо напроти сидить довічно ув’язнений, який все життя проведе за ґратами. Це дуже важко морально», –згадує Ірина.
Підготував матеріал Максим Фіщук