Зустріч із морським піхотинцем, розвідником та Захисником Маріуполя Іваном Дібровою стала для мене однією з найсильніших і найважливіших подій останнього часу. Під час розмови ми говорили не лише про його 1008 днів у російському полоні, а й про те, як правильно спілкуватися з ветеранами, не завдаючи їм болю необережними словами чи надмірною турботою.
Іван Діброва
Особливо запам’яталися слова Івана про те, що майбутнє нашої держави – це молодь, тому надзвичайно важливо працювати з молодим поколінням не лише в освітньому, а й у просвітницькому напрямку. Ці слова вкотре нагадали, наскільки важливими є такі зустрічі для формування свідомого суспільства.
Під час заходу я поставила запитання: «Що б ви хотіли сказати людям, які бояться спілкуватися з ветеранами через страх сказати щось не те? Адже як сестра загиблого воїна я часто стикаюся з цим». Відповідь Івана була простою, але дуже важливою: не боятися, телефонувати, цікавитися, підтримувати, але водночас бути коректними та розуміти контекст того, що відбувається в країні й світі.
Також мене вразила його думка про те, що ціль – не найважливіше, найважливіший шлях до неї. Ці слова набувають особливого значення, коли їх говорить людина, яка пройшла надзвичайно важкі випробування, але не втратила віри, сили духу та бажання діяти заради інших через благодійний фонд «Дій за свободу».
Ця зустріч стала нагадуванням про ціну нашої свободи, важливість людяності та відповідальність кожного з нас перед тими, хто захищав Україну. Вона залишила глибокий слід у моїх думках і ще раз довела, наскільки важливими є щирі розмови, взаємоповага та підтримка.
Нещодавні суперечки навколо нового Цивільного кодексу знову показали, наскільки болючими для суспільства залишаються питання шлюбного віку, репродуктивних прав, розлучення, аліментів і свободи жінки ухвалювати рішення про власне життя. Іронія в тому, що багато з цих тем хвилювали суспільство ще за часів Київської Русі: хто вирішує, коли дівчині виходити заміж, наскільки вільною є жінка у шлюбі, чи має вона право на майно і чи однаково закон оцінює чоловіка й жінку. Саме тому історія про права жінки в Русі – це не лише про минуле, а й про те, як довго в нашому суспільстві живуть старі уявлення про контроль над жіночим життям.
Становище жінки в Русі формувалося під впливом старих язичницьких звичаїв, звичаєвого права, а пізніше – християнства і церковних законів. Саме тому воно було суперечливим. У деяких питаннях руська жінка справді мала більше прав, ніж її сучасниці в середньовічній Європі. Але це зовсім не означає, що вона була рівною чоловікові.
У ранній період слов’яни мали культ жіночих божеств, тому до жінки ставилися з певною повагою. Але повага до жіночого начала – це ще не рівноправ’я. Сім’я була патріархальною, а головною людиною в домі вважався чоловік. Шлюб часто був не романтичним союзом, а домовленістю між родинами. Його могли укладати через приведення нареченої до дому чоловіка, викуп або навіть викрадення. Від цього залежало і становище самої жінки. Якщо вона приходила з приданим, її позиції були сильнішими. Якщо ж шлюб ставав наслідком викрадення, її статус був значно нижчим.
У деяких джерелах згадуються й дуже жорстокі звичаї – наприклад, що жінку могли спалити разом із померлим чоловіком. Але історики зазвичай наголошують: це були не масові правила для всіх, а радше окремі випадки, які не можна переносити на все суспільство.
Після хрещення Русі у 988 році ситуація змінилася. З’явилися писані закони, передусім «Руська Правда» та церковні статути. Вони зробили життя більш урегульованим, але водночас закріпили й нові форми нерівності.
Особливо помітно це у шлюбному праві. Заручини вважалися дуже серйозною справою. Якщо чоловік уже заручився з дівчиною, відмовитися від шлюбу без наслідків було важко. При цьому під особливим контролем була саме жіноча репутація. Для незаміжньої жінки народження дитини поза шлюбом могло обернутися не просто осудом, а дуже серйозними соціальними наслідками.
Не менш показовими були правила розлучення. Церковне право значно суворіше оцінювало поведінку дружини, ніж поведінку чоловіка. Зрада жінки вважалася поважною причиною для розірвання шлюбу. А от зрада чоловіка далеко не завжди давала дружині таке саме право. Більше того, до “провини” жінки могли відносити навіть її поведінку: спілкування з чужими людьми без відома чоловіка, участь у гуляннях або підозру в нелояльності до нього. Тобто контроль стосувався не лише подружньої вірності, а й усього жіночого життя загалом.
Зображення згенероване ШІ
Варто пам’ятати й про вік. Дівчат часто видавали заміж у 15-16 років, а за законом шлюбний вік міг починатися вже з 13 років. І в більшості випадків рішення про шлюб приймали не самі дівчата, а їхні батьки.
З одного боку, церква справді впорядкувала сімейне життя: заборонила багатоженство, встановила більш чіткі правила шлюбу, надала деякий захист нареченій. Але з іншого – саме вона закріпила ідею, що чоловік є “головою” дружини. Тобто нерівність стала більш офіційною і законною.
Зображення згенероване ШІ
І все ж говорити, що жінка в Київській Русі була зовсім безправною, було б неправильно. Вона могла мати власне майно. Її придане вважалося її власністю. Майно дружини не відповідало за борги чоловіка. Вдова могла керувати господарством і передавати своє майно дітям. На тлі багатьох країн того часу це виглядало досить прогресивно.
Але якщо уважно подивитися на закони, стає очевидно: жінку все одно оцінювали нижче за чоловіка. Найяскравіший приклад – це штрафи за вбивство. За «Руською Правдою» за вбивство жінки платили 20 гривень, тоді як за вбивство чоловіка – 40 гривень, а якщо чоловік мав високий статус, то навіть 80 гривень. Тобто життя жінки за законом коштувало вдвічі, а іноді й учетверо менше.
Зображення згенероване ШІ
Важливо й те, що становище жінки дуже залежало від її соціального статусу. Княгині та боярині могли володіти землями, управляти маєтками і навіть впливати на політику. Найвідоміший приклад – княгиня Ольга, яка фактично керувала державою. Натомість селянки мали набагато менше можливостей і значно сильніше залежали від чоловіка та родини. Найгірше становище було у рабинь. Їхні права були мінімальними, і лише в окремих випадках, наприклад при вагітності від пана, невільниця могла отримати свободу.
«Розмірковуючи про права жінки у Русі, слід мати на увазі станово-корпоративний характер правосуддя того часу. При цьому виразним цивілізаційним здобутком було визначення жінки субʼєктом права у зведенні законів «Руська правда»: за вбивство жінки передбачався штраф (віра), хоча і становив половину «чоловічої» віри. Важливий сам факт включення жінки до системи державного захисту. Жінка в Русі мала вищий рівень правового захисту, ніж у багатьох тогочасних європейських державах. Зокрема, вона могла володіти майном, розпоряджатися посагом, виступати опікуном дітей по смерті чоловіка. В цілому права жінок Русі відповідали тогочасному рівню суспільних відносин.» – професорка історії Надія Темірова.
Отже, жінка в Київській Русі не була ні повністю безправною, ні рівною чоловікові. Вона могла мати майно, керувати домом, впливати на долю родини, а іноді й на політику. Але водночас закон і церковні норми чітко закріплювали її підлегле становище. Саме тому статус жінки в Русі варто називати суперечливим: він поєднував окремі права з цілком реальною нерівністю.
Коли сьогодні кажуть, що у деяких країнах жінки живуть “як у Середньовіччі”, це звучить як образний вислів. Але якщо придивитися до того, яким було життя жінки в середньовічній Європі, стає зрозуміло: йдеться не просто про довгі сукні чи сувору мораль, а про реальну правову, соціальну й економічну залежність. Саме тому ця тема важлива і зараз – вона допомагає зрозуміти, як століттями формувалася нерівність, наслідки якої ми відчуваємо досі.
Середньовічна Європа залишила дуже суперечливу картину. З одного боку, жінок ідеалізували як матерів, святих і “Прекрасних Дам”. З іншого – у повсякденному житті та в законах вони часто залишалися людьми другого сорту. Існувала навіть поширена думка, що народитися жінкою – це вже покарання.
Головне, на чому трималося таке ставлення, – це антична філософія і християнство. Саме вони закріпили думку, що жінка нібито слабша, менш розумна і потребує керівництва з боку чоловіка. Ще з часів Сократа й Арістотеля була популярна ідея, що жінка має обмежені розумові здібності і повинна підкорятися чоловікові. У публічному житті її майже не бачили: поза домом жінці дозволялося хіба що відвідувати релігійні свята або похорони.
Зображення згенероване ШІ
Християнство цю логіку не знищило, а частково посилило. Нерівність часто пояснювали історією про Єву, яка нібито стала причиною гріхопадіння. Через це жінку нерідко сприймали як істоту, схильну до спокуси, гріха і моральної слабкості.
Сім’я в середньовічній Європі була жорстко патріархальною. Чоловік вважався головою дому і мав майже повний контроль над родиною. Він розпоряджався майном, представляв сім’ю назовні і приймав головні рішення. Формально він мав і захищати родину, але на практиці його влада була дуже великою.
Шлюб у Середньовіччі був насамперед не про кохання, а про вигоду, союз родин і збереження майна. Дівчат часто видавали заміж дуже рано. Якщо до 20 років дівчина не виходила заміж, її вже могли вважати “старою дівою”. Вибір чоловіка зазвичай робила не вона сама, а її родина.
Роль дружини була чітко визначена. Вона мала вести домашнє господарство, виховувати дітей, дбати про побут і, якщо родина була заможна, керувати служницями. Селянки, крім усього цього, ще й тяжко працювали в полі. Міщанки могли торгувати або працювати в ремісничих майстернях, але навіть тоді не мали політичних прав.
У культурі образ жінки теж був подвійним. З одного боку, ідеалом вважали Діву Марію – скромну, покірну, мовчазну. З іншого – жіночу натуру часто описували як небезпечну, “ненаситну” і схильну до спокуси. Тобто жінка мала бути святою, але водночас її постійно підозрювали в моральній слабкості.
Зображення згенероване ШІ
Церква контролювала не тільки поведінку, а й зовнішність жінок. Вона вимагала скромного одягу, засуджувала косметику, змушувала заміжніх жінок покривати волосся. Навіть фарбування волосся могли вважати гріхом. А іноді будь-яка “непристойність” могла привести до ще страшніших наслідків – звинувачення у чаклунстві.
У пізньому Середньовіччі ситуація стала ще жорсткішою. Під час інквізиції тисячі жінок звинувачували у відьомстві. Особливо після появи книги «Молот відьом», яка фактично стала інструкцією для переслідування “відьом”. Найчастіше жертвами ставали знахарки, самотні жінки, вдови або бідні жінки без захисту. Їх катували, утоплювали або спалювали на вогнищі.
У майнових питаннях жінки теж були обмежені. У більшості країн Європи після шлюбу жінка фактично втрачала економічну самостійність. Її придане переходило під контроль чоловіка, і саме він розпоряджався родинним майном. Формально дружина могла вважатися співвласницею, але на практиці головні рішення приймав чоловік.
У багатьох регіонах заміжня жінка навіть не могла самостійно укладати угоди без дозволу чоловіка або опікуна. Вона рідко виступала стороною в майнових судових спорах. Тобто юридично вона існувала, але її реальні можливості були дуже обмежені.
Найбільше майнових прав жінка зазвичай отримувала вже після смерті чоловіка. Вдова могла користуватися частиною майна, керувати господарством, а іноді – управляти маєтком до повноліття сина. Але навіть у цьому випадку часто йшлося не про повне право власності, а лише про право користування. Якщо вдова вдруге виходила заміж, вона могла втратити цей контроль.
У селянському середовищі все було ще важче. Вдова мусила не лише тягнути господарство сама, а ще й сплачувати ренту та борги чоловіка. Це робило її дуже вразливою.
Як і всюди в Середньовіччі, багато залежало від походження. Аристократки іноді могли управляти маєтками, особливо якщо чоловік був відсутній, і впливати на політику через шлюбні союзи. Але навіть вони зазвичай діяли не як повністю незалежні особи, а від імені чоловіка чи сина. Селянки і міщанки мали ще менше можливостей.
Та що думають про це історики? Професорка Надія Темірова висловила свою професійну думку щодо становища жінки в цей період.
«Варто погодитись із твердженням авторки про протирічливий статус жінки у добу Середньовіччя. З одного боку, вона, дійсно, перебувала у підпорядкованому становищі і у шлюбі, і у суспільстві. Водночас не варто ігнорувати її важливість у тогочасному соціумі. У середньовічних містах (Парижі, Лондоні, Кельні) існували суто жіночі цехи, вдови мали законне право продовжувати справу померлого чоловіка, керуючи великими майстернями та купецькими домами. Середньовіччя дало світові інтелектуалок, серед яких німецька ерудитка Гільдегарда Бінгенська, що листувалася з Папами та імператорами, даючи їм поради; французька письменниця Христина Пізанська у XV ст., котра фактично започаткувала фемінізм працею «Книга про Град Жіночий». Як не парадоксально, більше обмежень жінкам приніс початок Нового часу – з відродженням Римського права їхній статус набув жорсткішої регламентації відповідно до принципу «слабкої статі».
Одного дня ФІПТ святкував День мого факультету – день, сповнений стараннями тих, хто виступав на сцені; цікавістю і сміхом глядачів; позитивним настроєм за кулісами і водночас страхом щодо виносу декорацій. І саме цього дня, після нашого виступу прозвучало воно: «ФІПТ без гасла як хліб без масла!».
ФІПТ святкує День факультету
На нашому факультеті довго не було гасла, як до прикладу в юридичного чи економічного факультетів, але тепер… у нас є щось особливе. Веселе, тепле й дуже наше. Але саме через те, що у нас довго не було кричалки, це й зробило її появу такою несподівано важливою подією, особливо на ДМФ.
Нам, студентам факультету, було важко придумати кричалку, адже підібрати риму до слова «ФІПТ» ще та задача… На останній репетиції до Дня мого факультету ми з учасниками виступу влаштували сильний брейншторм. Потрібно було придумати щось, що буде кричати ФІПТ на кожній посвяті першокурсника і кринжувати (на це і був розрахунок). Були такі варіанти, як: «Nomen est omen. FIPT Victoria!», «ФІПТець – молодець!», «ФІПТовий самий кльовий!», «Ми на ФІПТі – і це факт!», але… все не те, не звучить, не відображає наш дух в цих словах, – і це за словами інших студентів і деканеси, а особисто я голосувала за «ФІПТець – молодець». Проте доля не склалась, Меркурій став ретроградним і в рукаві шестірки замість тузів…
Я була свідком моменту, коли ФІПТ отримав не просто гасло, а щось більше — символ єдності, дотепності й тепла. І тепер щоразу, коли хтось його вимовляє, я усміхаюся. Бо я знаю: була там, коли воно народилося.
Буша – село, що розташоване у мальовничій місцевості за 20 км від Ямполя на кордоні з Молдовою на березі двох бурхливих річок: Бушанки та Мурафи. Тут знаходяться пам’ятки культури, як-от історико-культурний заповідник, регіональний ландшафтний парк в долині річки Мурафи, геологічна пам’ятка природи «Гайдамацький Яр», давньослов’янський печерний храм та козацький цвинтар. На початку 2000-х років розпочали свій розвиток екопоселення.
Замкова вежа і Церква у БУШІ
ОДНАК НАРАЗІ ДОЛЯ СЕЛА ОПИНИЛАСЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ ЧЕРЕЗ МОЖЛИВЕ РИТТЯ КАР’ЄРУ.
26 березня 2024 р. відбувся аукціон Державної служби геології та надр з продажу дозволу на дослідження та видобування фосфатовмісного вапняку в родовищі «Бушанське», що завершився перемогою нещодавно заснованої компанії ТОВ «СІ-ЕВОЛЮШН», власниками якої є киянка Наталія Гибелинда та громадянин Німеччини Володимир Бубела.
результати аукціону
Під час поїздки студентів-журналістів ДонНУ у Бушу, нам вдалось поспілкуватися з членкинею ініціативної групи Ганною Гронською, яка розповіла про розвиток місцевого екопоселення та бідкалась щодо серпневої пожежі на горі Лисківка, що слугує місцем обрядів, ритуалів тощо.
«…Тут були такі прекрасні рослинки, які занесені до Червоної книги України, як-от Ефіопська шавлія, ковила, леопольдія… Того дня, на жаль, вогонь їх знищив. Ми не могли допустити, аби полум’я дісталося села, тому з відрами та сапами кинулися гасити пожежу. Щира подяка пожежникам та хлопцям з ферми, які зорали палаючу ділянку» – прокоментувала пані Ганна.
наслідки пожежі
Окрім цього, нам вдалося поспілкуватися з продавчинею місцевого магазину “Світлана” та дізнатись її особисту думку:
«До нас в село навідуються представники різних національностей: французи, німці, бельгійці… Діти теж полюбляють нашу місцину. Кар’єр просто “поховає” усі наші столітні надбання. На жаль, Ямпільська громада не на нашому боці».
Ми намагалися поспілкуватись із директоркою компанії, однак вона на зв’язок не вийшла.
Голова Державної служби геології та надр Роман Опімах у коментарі Суспільному зазначив, що «…Державне управління охорони навколишнього природного середовища Вінницької області розробило екологічну картку цієї ділянки, де зазначалось, що родовище не знаходиться на землях природоохоронного призначення; дозвіл не заходить на межі Гайдамацького Яру. Тобто жодна сторона нічого не порушила».
Для вирішення цієї ситуації, 29 жовтня відбулась 58 сесія Ямпільської міської ради, де було погоджено створення природного заказника «Гора Лисківка», тобто заборона проведення будь-яких робіт на цій ділянці.
Один з найстрашніших спогадів життя Ганни – виїзд із окупації. Її “подорож” з Бердянська до підконтрольної території у Запоріжжя розпочалася о 8 ранку 30 березня 2022 року.
«На момент виїзду вже зник зв’язок, тому повідомити своїм близьким про те, що я тікаю з окупації та не знаю, коли зможу їх побачити, не змогла».
З собою вона взяла мінімум речей, аби не затримуватись на блокпостах, та й виїжджала машиною сусідів. Під’їжджаючи до околиці міста, Ганна побачила велику кількість людей, що з нетерпінням очікували на “чудо”- евакуаційні автобуси, що на сподівання кожного врешті допоможуть дістатись безпечної точки. Були й ті, що планували виїжджати машинами, однак через страх ніяк не наважувалися рушити першими. Тож водій авто, в якому сиділа Ганна, – сусід, взяв весь героїзм у свої руки й зайняв перше місце в колоні.
08:30 – пройшли першу, за яку найбільше переймались, «зону ризику та врешті виїхали з Бердянська. Пройшли через блокпост, де ретельно перевірили всі соцмережі, повідомлення, список дзвінків та галерею на телефоні, документи – паспорт, водійські права та документи на машину, – а також речі в багажнику та в салоні машини. Звичайно, не обійшлося й без питання “Острые, режущие предметы есть?”.
Найбільш сумним моментом було те, що зв’язок з’явився лише після в’їзду в місто. Однак це дало змогу зателефонувати родичам і повідомити їм про виїзд і що попереду ще довга та важка дорога до Запоріжжя.
Під час поїздки Ганна разом з пасажирами рахували блокпости, однак на 15-тому рахунок таки збився. В чергах зазвичай стояли недовго. Було лише 2 пости, на яких затримались на годину через велику кількість людей, які так само, як і пасажири цього авто, не хотіли мати нічого спільного з окупаційною владою.
Під час одного з довгих очікувань люди з автівки позаду вирішили вийти, щоб трохи розім’ятися, на що один з рашистських військових почав погрожувати автоматом, адже в жодному випадку не дозволялося покидати машину, якщо на це не було відповідного наказу.
“Впродовж поїздки ми чули вибухи. За словами росіян, це були бої за Оріхів, тож з тих причин довелось їздити об’їзними дорогами та прямувати до Запоріжжя 11 годин”.
Під час однієї зупинки на блокпості, а саме на під’їзді до Оріхова, Ганна з пасажирами помітила різницю між формою цих військових та тих, яких довелось побачити раніше. Під’їхавши ближче, угледіли нашивку на формі військового – український прапор. У цей момент всі четверо заплакали, а машину зустріли зі словами: “Усе гаразд, вітаємо вдома. Слава Україні!”. Тож, на момент 30 березня місто Оріхів було підконтрольне Україні, хоча окупанти запевняли, що там царює їхня влада.
Вже о 18:00 заїхали колоною в Запоріжжя та повинні були встигнути зареєструватися як ВПО й знайти місце для ночівлі. Їхати вночі було надто небезпечно, на цьому наголошували як наші захисники, так і рашисти: “Вы должны успеть доехать до Запорожья до комендантского часа, иначе высокий шанс того, что по вам прилетит. Не мы, не ваши не думают, это едет гражданская машина или военная, сразу же начинается обстрел”, – сказав один із рашистів.
Першочерговою задачею була реєстрація. Під час того, як Ганну та інших переселенців реєстрували, одна з волонтерок сказала явно не ті слова, на які очікували: “А чого ви вирішили виїхати, якщо у вас не бойові дії у Бердянську?”.
“Це питання ми пропустили повз вуха, а варіанти ночівлі одразу ж почали пропонувати. Зупинилися на гуртожитку. Обіцяли, що ночівля буде безкоштовною та питали, чи не потрібно більше днів на проживання або ж харчі. Ніч ми провели в гуртожитку, а наступного ранку о 7 годині продовжили свій шлях.
О 18:00 врешті без пригод дістались остаточної зупинки й нарешті видихнули – Вінниця”.
Сучасне місто – це не лише бетонні джунглі та стальні конструкції. Воно стає полотном для вуличних художників, які залишають свій слід у вигляді кольорових експресій та графіті. Великі та малі міста всього світу стають платформою для творчості, де стіни перетворюються на полотна, а фарби – на слова та ідеї.
Графіті, це не лише смуги фарби на стіні, це мова, яка розмовляє з перехожими, розповідає історії та виражає емоції. У нашому місті, кожна вулична алея, кожна стіна – це креативний вираз графіті-митців, які перетворюють сіре буденне середовище в калейдоскоп барв та форм.
Задня стіна одного з приватних будинків на розі вулиць Гоголя та Хлібної – це чудовий приклад витонченого графіті, яке втілює у собі ідеї шукання та відкриття. Яскраві кольори та природні форми створюють враження руху та динаміки. Автора цього шедевра не знаю, але вважаю, що його робота спрямована на те, щоб надихати та викликати роздуми про нескінченний процес пошуку в нашому житті.
Центр краси «Beauty’s» на вулиці Оводова – з першу нічим не примітний салон краси, але ворота цього салону говорять про інше. На них зображені голови Ернесто Че Гевари та Муаммара Каддафі. Невже це натяк, що після відвідування салону на вас чекає героїчна смерть?
Проте, не усі експресії графіті легко сприймаються суспільством. Закінчений мурал може розглядатися як шедевр або навпаки, як порушення громадського порядку. І все ж, чи може художній вираз бути вищим, ніж його оточення?
У світі, де індустріалізація замінює природу, а рутинність викликає втому, графіті стає своєрідним відгомоном креативності та індивідуальності. Воно розмовляє з нами, захоплює нас та залишає свій слід у серці міста. І хоча графіті може розцінюватися по-різному, воно завжди залишається мовою, що об’єднує нас у світі барв та ідей.
Також, є інші частинки Вінниці, які я не згадала, де розташовані класні графіті міста.
Страх – це те, що ми відчуваємо, коли постаємо перед вибором, який однозначно вплине на наше життя, тільки незрозуміло, в погану чи хорошу сторону. Ось перед таким вибором постала журналістка Анжела Слободян, яка обрала залишитися в окупованому Херсоні, аби задокументувати усе, що там відбувається й щоб бути прямим доповідачем з місця подій.
Ця відважна жінка виконувала свою основну роботу, наражаючи себе на велику небезпеку, аби люди знали правду.
“Ми знімали приховано, мій чоловік високий і я за нього ховалася. Він у мене був, як стіна” – поділилася пані Анжела.
Ситуація загострювалася, але журналістка, усіма силами, переступаючи через свій страх, намагалася допомагати іншим. Довіряти не можна було нікому, тільки чоловік й вона і страх, який потрібно було бороти, аби залишитися в живих.
Сім’я, яка потребувала знань та майстерності Анжели, звернулася по допомогу, аби дізнатися правду. Чоловік, який потрапив у жахливий обстріл швидкої медичної допомоги, рятуючи свою дитину, не зміг вижити. Його кохана дружина не могла повірити, що її “сенс життя” зникнув назавжди.
“Лікарня вже була під контролем окупантів і зайти мені туди, як журналісту, було просто не можливо. Ми розробили спецоперацію зі швидкою допомогою, аби я переодягнулася фельдшером. У мене була маска, окуляри й посвідчення фельдшера і так я змогла зайти в палату, аби дізнатися правду від лікаря” – розповіла журналістка.
Страх був постійно з нею, окутував мурашками по всьому тілу. Змушував обирати між тим, аби здатися та сховатися і тим, аби йти далі й долати страшні перешкоди. Анжела боялася. Але завдяки коханню та підтримці свого чоловіка, який, долаючи страх, був її “стіною”, який захистить не дивлячись ні на що, змогла виконати свою роботу бездоганно.
Посилання на фільм, який змусить відчути тоненьку лінію між страхом, горем та великим коханням, яке залишиться з нами назавжди .
За офіційною статистикою президента Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, від рук окупаційної агресії з початком повномасштабного вторгнення постраждало понад 70 працівників ЗМІ.
За його словами, журналісти на окупованих територіях є одними з головних цілей росіян, оскільки у професійній журналістиці вони вбачають загрозу окупаційному режиму та російській пропаганді.
Нам чимало відомо про роботу медіа та журналістів на підконтрольних територіях. Однак про життя та діяльність тих, хто залишився на окупованих частинах країни та продовжує свою роботу, ми знаємо зовсім небагато.
Про медійну діяльність в окупації розповість відома журналістка, секретар спілки журналістів України Валентина Манжура.
“Усі місцеві видання з початком окупації оголосили про свої закриття. У Мелітополі та Бердянську для пропагандистської роботи росіяни привласнили тамтешні студії з усім необхідним обладнанням. Важливо, що українські журналісти там не працюють. Тому називати цю діяльність українським медіа на окупованій території я б не стала”, – наголосила Валентина.
Переважна частина журналістів виїхала на підконтрольну територію, а ті, хто все ж залишились, не працюють через брак можливостей, адже постійно перебувають під так званим російським «ковпаком».
“На початку окупації були ситуації, коли росіяни приходили до редакторів та пропонували їм співпрацю. Декому таки вдалося відмовитись, когось арештували або били. Одному арештованому журналісту з Бердянська мені навіть вдалось допомогти”, – розповіла Валентина.
Журналіста з районного центру Михайлівка жорстоко побили та тримали у підвалі. На щастя, йому вдалось утекти. Журналістку з села Розівка Мелітопольського району арештували, коли вона поверталась додому. На початку вторгнення ще була можливість викупу, тож таким чином її вдалось звільнити.
Ще до однієї з мелітопольських редакторок, що має проблеми зі здоров’ям, росіяни кілька разів приходили та змушували змінити паспорт на російський. Через незгоду вона та її сім’я досі змушені переховуватись та перебувати у постійному страху, оскільки розуміють, що окрім репресій та арештів найперше, що їм загрожує, – це голод через відсутність заробітної плати та пенсії.
Відновлюється газетна робота на прифронтових територіях, що перебувають під постійними обстрілами. Саме у друці вийшла газета «Трудова слава» за допомогою одержаного гранту. Допоміг інститут масової інформації та міжнародні партнери.
Однак, якщо ж таки допомагають виданням, то лише з одним або двома випусками. На все інше варто шукати гранти, а не усі редактори можуть це робити.
Щодо популярних медіа з української території, у місті працює лише один муніципальний телеканал «МТМ» та грантове радіо «На дотик». Також виходять газети на грантах «Міг» та «Гаражанін інформ».
Має невеликий обсяг мовлення й представництво «Суспільне». Два місцеві телеканали зачинились. Один із них належав Ринату Ахметову, інший арештованому за зраду В’ячеславу Богуслаєву.
Війна страшна своїми подіями та трагедіями, але найстрашніше – це її слід. Слід може бути не тільки на будинку, землі, предметах, він залишається на душі людей, які це пережили. З кожним днем в нашій країні цих душ стає більше, вони повертаються з війни, де своя реальність, там ти людина війни.
Однак, вони зіштовхуються зі світом, що в тилу. Тут людина війни перетинається з людиною, яка не бачила фронту, і старі рани знову кровоточать. Біль цих душевних ран переростає в агресію, розчарування та образу.
Я почав про це говорити, зіштовхнувшись з цією проблемою не через історії, а вже в реальності. Це був прохолодний осінній вечір у центрі Вінниці, я зустрівся зі своєю дівчиною та її друзями біля бару. Одна з дівчат розповідала історію, виражаючись лайкою, а ми пили і сміялись разом з нею.
Внизу вулиці я побачив, як кремезний чоловік виходить з авто і йде в нашу сторону. Я помітив його дивну поведінку, але вирішив не звертати увагу, проте він зробив зауваження дівчині за лайку, на що та грубо відповіла. Між ними розпочалась перепалка, але коли за дівчину вступився мій знайомий, інший чоловік почав вести себе більш агресивно:
«Пішли зі мною в 3-тю штурмову!… Що, страшно?», – сказав незнайомий військовий.
Мій друг намагався не відповідати і згладити ситуацію, але військовий був налаштований на бійку.
«Вітя, не треба! Заспокойся!» – сказала дівчина військового, вибігаючи з бару.
Дівчина відвела військового чим подалі, а в мене виникали питання:
“Як так вийшло?”
“Як потрібно спілкуватись з такими людьми?”
Згодом я почув реакцію моїх знайомих:
“Чому він взагалі причепився?”
“Що я не можу спокійно випити пива ввечері?”
Після їх слів я зрозумів, що ми не вміємо розмовляти з людьми, які повернулись з фронту, адже не бачили всіх тих жахів. Масштаб цієї проблеми величезний, адже в Україні майже мільйон учасників бойових дій, а ми не знаємо як з ними говорити та поводитися, щоб уникнути негараздів.
Після того дня почались мої пошуки відповіді на запитання, як розмовляти та поводитись з військовими з фронту. Завжди краще дізнатись про почуття людини від неї самої, тому я вирішив розпитати своїх клієнтів, що воюють, про їх ставлення до цієї проблеми.
Тарас – водій БТР та БМП: «Військові, які отримали психічні травми, під впливом алкоголю можуть бути дуже агресивними. Вони різко сприймають, що ти їм говориш. На його думку, ти живеш в іншому світі».
Артем – боєць ТРО : «Люди з контузією або з психічними проблемами не сприймають контраргументів, краще погоджуйся з ним, кажи: так, страшно! Так, не правий!».
Після розмови з хлопцями я зрозумів, у чому суть проблеми, але ще є багато питань на тему:
Як це вирішити та навчитись жити з цим ?
В довгих пошуках я знайшов відповідь в статті суспільного, де військовий психолог Павло Славинський дав пораду, як спілкуватись з військовими, які можна вмістити у декілька тез:
Павло Славинський
Замість слів вдячності, посміхніться воїну.
Не питайте про полон, коли закінчиться війна, і так далі. Все це дається великими втратами. Цим ви чіпаєте ті самі душевні рани. Ви повинні бути опорою для військових, уважно слухати їх та підтримувати.
В конфліктних ситуаціях не кажіть: «Вибач, якщо щось не так сказав», адже вони люблять конкретику, як в армії. Краще скажіть: «Вибач мене, я хочу тебе зрозуміти і підтримати, але я можу не знати деяких речей, адже ти військовий, а я цивільний».
Спілкуйтесь з ними, як з простими людьми, адже вони такі як ми.
Якщо це така поширена проблема, чому про методи вирішення не говорять в школі, університеті, держустановах? Кожен з нас вирішує для себе, чи це проблема, чи ні, але одне залишається фактом, що це наслідок війни, яка зачепила кожного.
Для того, щоб закінчити війну, потрібно стати підтримкою для наших захисників, навчитись розуміти їх та стати їхнім другом та психологом.
