Пані Ірина працювала лікарем-терапевтом у Хмельницькому слідчому ізоляторі понад 2 роки.
За цей період вона на власні очі побачила в яких умовах перебувають ув’язнені та наскільки суворе перебування там.
У травні 2021 року вона вперше переступила поріг СІЗО в якості медичного працівника та згадує, що відразу її здивувало.
“Кожного дня перед початком роботи ти проходиш поверхневий огляд металошукачем, здаєш усі ріжучі предмети та телефон. У супроводі військових зі зброєю та відеореєстраторами ти прямуєш в свій кабінет”, –згадує Ірина.
Кожен ув’язнений має право на медичний огляд та медичну допомогу, що зазначено в Конституції України. Ув’язнений може потрапити на прийом до лікаря через написання заяви щодо погіршення свого стану здоров‘я. Кожного дня формується список на прийом до лікаря та почергово ув’язнені отримують допомогу.
Звичайно, що ув’язнений приходить до лікаря в супроводі «виводного» , тобто озброєного військового, який наглядає за процесом задля уникнення неприємностей.
У разі чогось, біля кожного лікаря є тривожна кнопка: це необхідність, адже у слідчому ізоляторі перебувають злочинці різного «калібру» від крадіїв до серійних убивць.
«За один робочий день на прийом могли прийти понад 70 ув’язнених, люди справді потребували допомоги. Незалежно від обставин, більшості з них не вистачає уваги та простого спілкування як зі звичайними людьми», – каже Ірина.
На запитання про найбільш шокуючі випадки під час її роботи у слідчому ізоляторі Ірина згадує історії з наркозалежними пацієнтами.
«Досить часто в СІЗО знаходяться наркозалежні ув’язнені, але які мають доступ до наркотичних засобів, тому неодноразово були випадки передозування серед ув’язнених. Вже в непритомному стані їх необхідно реанімувати.Також серед них були спроби самогубства, коли людей фактично знімали з мотузки», – згадує Ірина.
З одного боку, ця картина виглядає дуже моторошною, але де є темна сторона, там завжди буде і світла.
«Були люди, які намагались хоча б квіточку принести тобі, на прийомі були привітні та незважаючи на обставини залишались людьми. В деяких навіть були котики чи рибки в камерах, за якими вони доглядали. Ось саме це хороше людське ставлення і допомагає їм виправлятися», – каже Ірина.
Зрозуміло, що така специфічна робота не для всіх та вона мало кого приваблює. Наразі пані Ірина не працює у слідчому ізоляторі, але продовжує бути лікарем вже у іншій установі.
«За понад 2 роки роботи там тебе вже важко чимось здивувати. Таку роботу нікому не пораджу, після такого починаєш боятись людей, коли розумієш, шо напроти сидить довічно ув’язнений, який все життя проведе за ґратами. Це дуже важко морально», –згадує Ірина.
Вінниця –місто у центральній частині Правобережної України, на берегах Південного Бугу.
Воно асоціюється із спокоєм та затишком, зокрема завдяки своєму статусу найкомфортнішого міста України. Серед туристів існує стереотип, що це непримітне місто «на один день». А природні та історичні пам’ятки, що знаходяться за межами міста, в області, часто залишаються проігнорованими під час створення туристичного маршруту.
Але цей travel-гайд покаже Вінничину із іншого незвичного боку. Адже насправді тут є багато захоплюючих і містичних місць, які варто відвідати.
Буша
Буша – село у Вінницькій області, на кордоні з Молдовою, сховане у видолинку між трьома пагорбами: Поповою горою, Татаркою та Леськовою.
У цьому селі були знайдені залишки трипільської культури, а також функціонує історико-культурний заповідник – можна ознайомитися із предметами побуту та культури трипільців. Жителям села дуже подобається цей стиль, тому багато будинків оздоблені «під Трипілля» – це роботи сучасних українських майстрів.
Не варто оминати й Скельний храм . В середньовіччі він був прихистком для селян під час нападів татар. Храм славиться загадковими малюнками, які привертають увагу не лише українських, а й світових археологів та істориків. У наш час у цьому таємничому місці шукають натхнення та наповнюються силами прихильники різних езотеричних течій, адже Буша вважається жіночим «місцем сили». Тут, у таємних куточках печери, в якій знаходиться храм, туристи залишаючи записочки з бажаннями та пожертвування у вигляді прикрас і монеток.
У Буші знаходиться природнє диво — Гайдамацький яр. За легендою , в цьому місці, серед скель, козаки заховали золото. Манить туристів і система підземних ходів – однак в печери краще не лазити – там небезпечно.
Вартість квитків для входу на територію заповідника: – Для дорослих – 80 грн – Для дітей (6 – 16 років) – 40 грн.
Найзручніше дістатися до Буші від автовокзалу Вінниці рейсовим автобусом, або власним транспортом.
Ставка Гітлера
Ця моторошна і загадкова історична пам’ятка розташована за вісім кілометрів від Вінниці. До сьогодні історія ставки “Вервольф” вважається таємницею. Прихильники різноманітних теорій досі не визначились, що ж насправді тут відбувалось під час Другої світової війни. За останніми дослідженнями, залізобетонні брили, які розкидані по території ставки – це лише залишки стін ліфтових шахт.
Комплекс будували 5 тисяч радянських військовополонених, усі вони були вбиті. За загадкових обставин загинули й німецькі інженери, які будували ставку.
У перекладі з німецької “Вервольф” означає перевертень. За даними вчених, обираючи місце для ставки, Гітлер консультувався з 400 магами, екстрасенсами і астрологами з Інституту окультних наук у Берліні. “Вервольф” мав стати магічним центром. Навколо нього мали об’єднатися розрізнені країни Європи і початися завоювання світу. Про ставку говорила і відома віщунка Ванга.
Існує легенда про підземний бункер у гітлерівській ставці. Вона з’явилася завдяки мемуарам німецького лікаря Фердинанда Зауербруха – він пробув на таємному об’єкті всього одну ніч.
Дослідники паранормальних явищ не радять відвідувати цю територію, оскільки вона випромінює смертельну ауру. І дійсно, перебуваючи в цьому місці відчуваєш неприємні «мурашки» по шкірі та його «важку енергетику».
Вартість відвідування музею, без екскурсії 50 грн.
Як дістатися?
Щоб дістатися з Вінниці до ставки, потрібно проїхати вісім кілометрів в бік Києва житомирською трасою до селища Стрижавка. Якщо немає власного авто, доїхати можна маршруткою від вінницького залізничного вокзалу до зупинки “Кемпінг” і звідти ще пройтися 20 хвилин. Або ж на таксі з центру міста безпосередньо до ставки.
Село Печера
Печера – невеличке мальовниче село на Вінниччині. Його назва походить від печерних ходів, які служили першим жителям притулком під час нападу ворогів.
Польські магнати Потоцькі отримали ці вінницькі землі у подарунок від своїх родичів. Тут, біля свого маєтку, вони створили великий красивий парк. Його територія знаходиться над підвалами. Потоцькі любили таємниці й містику і тому їх будували. Місцеві жителі розповідають, що там зберігалося багато «добра». Останній власник маєтку, Франц Потоцький, приблизно у 17-у році минулого століття, наказав замурувати входи і виходи у підземелля. І від тоді ніхто з людей не наважувався тривожити «пам’ять підземель».
Також Потоцькі залишили по собі церкву Різдва Богородиці, триповерховий млин та костел Потоцьких, який став мавзолеєм.
Млин Потоцьких
Каплиця-мавзолей Потоцьких спроектована київським архітектором В. Городецьким, автором київського Будинку з химерами, Під костелом він спроектував усипальницю у формі латинського хреста в стилі романського модерну.
Мавзолей Потоцьких
Як дістатися?
Дістатися до Печери можна на авто чи громадським транспортом, автобус із Вінниці йде кілька разів на день.
Палац Потоцьких
В двадцяти п’яти кілометрах від Печери, в Тульчині, знаходиться палац Потоцьких, спроектуваний французьким архітектор Лакруа.
До ансамблю входили власне палац, театр (перебудований), манеж, стайні (не збереглися), турецька лазня, оранжереї, службові і житлові приміщення, два бічні флігелі.
Розповідають , що тут до сьогодні заховані золоті скарби.
Дістатись до палацу також можна громадським транспортом. Але щоб побачити усі улюблені місця родини Потоцьких – краще їхати на машині.
Вінницькі підземелля
Місцеві приписують вінницьким підземеллям різні таємниці. Що ж там знаходиться насправді, нікому достеменно невідомо, адже вони досі недостатньо досліджені.
У підземеллях часто знаходять цікаві артефакти – монети XVII-XVIII століть, зброя часів Другої світової війни, залишки авторемонтної бази нацистів.
Туристам під час екскурсії храмом Св. Діви Марії Ангельської розповідають історію про дух монаха – брата Шимона, який звалився у чан з пивним суслом, зазнав страшних опіків і за місяць страждань пішов до кращого світу. З ним пов’язують шелест й незрозумілі звуки, але запевняють, що він добрий й нікому не шкодить. Одного разу він навіть дозволив сфотографувати себе на камеру мобільного телефону.
Існує також легенда про наявність «підводних ходів», прокладених під дном Південного Бугу до острова Кемпа. Начебто вони були прокопані на багато кілометрів у бік міста Тульчин.
Насправді це лише частина загадок Вінниччини. Тут є ще багато цікавих місць, здатних підкорити найвибагливішого туриста та продемонструвати колоритність цього краю.
«Найкомфортніше місто у країні», – невеличкий обласний центр України таким статусом був нагороджений шість разів поспіль. Будучи корінним жителем цього міста, можу з чистою душею сказати, що Вінниця – місто, яке змусить вас повернутись сюди ще не один раз.
Вулиця Соборна
Затишок, комфорт, захоплення – слова, що першим ділом спадають мені на думку, коли згадую мою “Vi”. Вона зачаровує красою та ритмом міста з перших хвилин, коли ви сходите з потягу або прибуваєте на машині. Вдень можна погуляти старим центром та набережною Південного Бугу, а ніч провести у шумному барі або у тихому готелі.
Давайте розглянемо це місто детальніше.
Культурна програма
Щодо культурних пам’яток: вони розкидані по всій Вінниці. Я не буду зосереджувати увагу на абсолютно всіх музеях, театрах та парках. Хочу виділити лише ті, котрі є обличчям мого міста, та які дійсно залишать слід у ваших сердечках.
Основною візитівкою Вінниці неодмінно є світломузичний фонтан Roshen та набережна Південного Бугу. На жаль, через воєнний стан ви не зможете вдосталь насолодитись красою фонтану. До того ж він функціонує лише у теплі пори року. Але усі ці недоліки компенсує краєвид. Справа у тім, що фонтан Roshen розташований просто на річці Південний Буг поряд із островом Кемпа та центральним мостом, що по вулиці Соборній. У вечірній період часу готуйтеся до найкращого заходу сонця у вашому житті, тому що цю гру кольорів словами описати не можна.
Водонапірна вежа
Наступною нашою зупинкою буде Центральний парк. Тут доволі часто проводяться фестивалі, виступи вуличних музикантів та концерти. До речі, інколи у парку збираються літні люди, аби потанцювати. Такі заходи по-особливому гріють мені душу. У Центральному парку можете переглянути макетне містечко «Міні Вінниця». Тут встановлені копії найвідоміших будівель міста. Вони працюють з 10 по 19 годину. Також моєю порадою буде заглянути у «Зоодворик» (вул. Хлібна 1). Це ніби живий куточок у самому центрі міста.
Ще однією візитівкою Вінниці я б назвала Водонапірну вежу на Європейській площі. Наразі у цій будівлі розташовані Музей памʼяті воїнів Вінниччини та Подільський туристично-інформаційний центр. Після відвідування неймовірного музею, ви можете насолодитися атмосферою у самісінькому центрі Вінниці. Вона завжди наповнена вуличною музикою, розмовами людей та смачними запахами, що надходять із різних закладів харчування. Моєю порадою буде відвідати це місце ввечері, адже саме у цей час місто відкривається на повну.
Якщо ви так само як і я ловите неймовірну естетичну ейфорію від архітектури, то наступною моєю рекомендацією буде особняк капітана Четкова. Архітектурна памʼятка у стилі модерн захоплює мою душу з кожним разом, коли проходжу повз неї. Тут переплелися масивні вежі й балкони без входів, круглі вікна та важкі колони. Зараз в будинку Четкова розмістилося управління архітектури та містобудування.
Особняк капітана Четкова
Не можу не згадати вулицю Соборну. Це місце, де на кожному кроці розташовані будівлі, котрі зберегли свою архітектуру ще з 19 століття. Вишукані та витончені споруди, які одразу прикують вашу увагу. Раджу прогулятися цією вулицею у вечірній час.
Вулиця Соборна
Якщо вам набридне гуляти містом пішки, то ви можете проїхатись екскурсійним автобусом Bus Pass. Крім оглядових екскурсій, є вечір саксофона. Квиток оглядової екскурсії коштує 350 грн. Дитячий квиток (від 6 до 12 років) коштує 250 грн.
Транспорт
«Ого, у вас такий крутий транспорт», – зазвичай основне, що я чую від своїх друзів, котрі вперше приїжджають у Вінницю. У цьому твердженні я згодна з ними на 100%.
Найкомфортнішим транспортом у Вінниці, на мою думку, є трамваї. Це швидко, зручно та дешево. Але є один мінус – розрахуватися готівкою за проїзд у ньому не вийде (у тролейбусах також). Оплатити проїзд можна за допомогою банківської карти або ж карти вінничанина. До речі, проїзд у трамваях та тролейбусах коштує 8 грн. У маршрутках доведеться розщедритись на 15 грн.
Із розкладом проблем не буде, адже на кожній зупинці у Вінниці встановлено табло, де написано конкретний час прибуття потрібного вам транспорту.
Щодо позаміського транспорту. Я обожнюю потяги, тому скажу, що найкомфортнішим способом дістатися Вінниці є залізниця. Є прямі рейси з Києва, Одеси, Львова та Харкова. А розклад поїздів, що курсують Україною, можна переглянути на сайті Укрзалізниці. До речі, на цьому сайті можна одразу купити квиток.
Міський транспорт у центрі Вінниці
Ресторани/ кав’ярні/бари
Отже, переходимо до найсмачнішого та пʼянкого. Ресторанів у Вінниці вдосталь, аби кожен знайшов щось особливо смачненьке для себе. Але хочу зосередити свою увагу лише на декількох.
Памʼятаєте, я розповідала про набережну фонтану Roshen? Так ось, спостерігати неймовірні краєвиди ви зможете у ресторані «Батискаф» (вул. Кармелюка 2). Це заклад, що спеціалізується на стравах з морепродуктів. Ціни доволі приємні, а смаки – гастрономічна насолода. Хочу дати підказку: у них є комплексні обіди, котрі не перевищують 150 грн вартості. Тобто за цю ціну ви отримуєте бізнес-ланч із доволі великим асортиментом страв.
Ресторан «BIBLIOTEKA Resto bar», що знаходиться у центрі міста (вул. М. Оводова 32) – окрема рекомендація від мене. Усім поціновувачам неаполітанської піци, не за всі гроші світу, раджу відвідати цей заклад. Це місце спеціалізується на європейській кухні. Ціни тут середні, що відповідають якості страв. Доволі затишне місце із своєю історією.
Кав’ярні «Pan Cake»
Мій топ кавʼярень відкриває «Pan Cake». Вона знаходиться у різних куточках Вінниці (вул. Соборна 10а, вул. Пирогова 31, вул. Космонавтів 49, вул. Коцюбинського 70). Атмосферне місце зі смачною кавою та десертами. Щодо цін, то вони середні, я б сказала трішки вище, ніж у інших кав’ярнях. До прикладу, long black коштує 60 грн, лате – 64. У середньому за десерт ви заплатите 90 грн.
Наступною кавʼярнею буде «Квіткова кавʼярня» (вул. 600-річчя 21). Місце моєї душі та гармонії у поєднанні із чудовою кавою. У цьому закладі ви можете не тільки насолодитись запашною та смачною кавою, але й придбати композиції з квітів. Дуже романтичне місце. Щодо вартості: лате коштує 40 грн, long black – 40 грн. Ціни приємні.
Алкогольно-питна культура Вінниці за останні роки набирає обертів. Тому тепер хочу розповісти вам про бари.
Першим на черзі буде коктейль-бар «Полуночники» (вул. Соборна 66). Це місце класичних коктейлів, вин, джину, настоянок, вермуту, рому, текіли, хересу. Також у меню є різні страви, такі як паста, салати, закуски та десерти. На мою думку, це найстильніший бар у Вінниці. Через те, що заклад використовує найліпші бренди алкоголю – ціни не найнижчі. Класичний Негроні коштує 280 грн за 110 мл.
Бар «Полуночники»
Бар «Білий налив» (вул. Пирогова 96) – місце, що спеціалізується на сидрі та наливках. Також у закладі ви можете замовити закуски у вигляді устриць та хот-догів. Ціни доступні: келих сидру коштує від 39 до 59 грн.
Житло
Найзручніший спосіб знайти житло у Вінниці – за допомогою booking.com. За останні роки місць, де можна переночувати, побільшало. Тому ви з легкістю зможете обрати те, що припало до душі.
Відносно недорогим та комфортним готелем є Smart Apart (вул. Архітектора Артинова 57а). Він розташований майже у самому серці Вінниці. Апартаменти на двох коштуватимуть приблизно 1000-1100 грн (30-33 $) за добу. Також вони мають великі кімнати, розраховані на 5, 6 і 7 осіб.
Готель “Франція”
Отже, я виділила ті місця та закладати, котрі, на мою думку, варто відвідати у Вінниці, аби відчути атмосферу та запал міста. Якщо матимете можливість залишитись у моєму місті хоча б на 1 добу – не втрачайте шанс. Обов’язково пірніть у вайб “Vi” та отримайте нові позитивні враження.
Організатори наймасштабнішого пісенного конкурсу “Євробачення” все ж-таки наважилися на зміни? Так і є. Сталося це після серйозних скандалів у Мальме, де 2024 року відбулися музичні перегони, передає Eurovision Fun.
Що? Політизація шоу?
Щороку ця музична подія викликає багато суперечливих думок. Хтось вважає, що це гарний спосіб проведення вільного часу, а хтось, що «Євробачення» – це суцільне інформаційне сміття. Багато людей кажуть, що конкурс уже давно є політизованим.
Як відомо, цьогоріч на Євробаченні українські співачки Alyona Alyona та Jerry Heil вирішили ризикнути і з’явилися на конкурсі у футболках з написом “Free Azovstal Defenders”. А також чимало інших учасників намагалися демонструвати на сцені через елементи одягу, макіяжу або ж образу свою підтримку Палестині. Тим часом у Мальме відбувалися масштабні протести проти участі Ізраїлю у конкурсі, через що ізраїльській конкурсантці довелося пересуватися з охороною та без нагальної потреби не покидати готель.
Тому перша причина нововведення – аполітичність шоу. Як повідомляє керівник конкурсу Бакель Вальден: «Ми запроваджуємо кодекс поведінки для учасників, який вимагає політичного нейтралітету під час виступу на сцені. І це є вкрай необхідним рішенням, аби всі конкурсанти почувалися в безпеці, а між делегаціями не виникали конфлікти».
Також для учасників-2025 буде відведений окремий простір, де вони зможуть усамітнитися і куди не матимуть жодного доступу журналісти.
Як? Без журналістів? Чому ж так?
Ймовірно, наступне нововведення спричинив гучний скандал з учасником від Нідерландів – Йостом Кляйном. Музикант поскандалив із журналістами, коли прямував до кімнати відпочинку. Він просив, аби його не знімали, але проханням знехтували, через що він замахнувся рукою на журналістку. У результаті за день до гранд-фіналу Кляйна не допустили до генеральної репетиції та дискваліфікували. Тому тепер діяльність журналістів буде мінімізовано, принаймні на час проведення самих ефірів. А ще варто пригадати, що раніше Йост Кляйн заговорив про своє повернення на шоу, натякнувши, що може знову представити свою країну у 2025 році. Тож, чи побачимо артиста цьогоріч? Дізнаємось уже згодом.
Об’єднання??
До слова, наша минулорічна представниця – Jerry Heil потоваришувала з переможцем конкурсу Nemo. Ба більше, співачка разом з ними та іншими учасниками, а відтепер і друзями, презентувала відеокліп на пісню Eurostar. Як говорять Nemo, пісня була натхненна конкурсним періодом. Це ще раз доводить, що пісенний конкурс є наймасштабнішою музичною подією у світі, що об’єднує людей з усього світу.
А чи візьме участь Україна в «Євробаченні-2025»?
Ще у вересні Суспільне мовлення офіційно підтвердили, що Україна буде брати участь у конкурсі. Та вже розпочали приймати заявки для національного відбору, головною продюсеркою, якого стала Народна артистка України – Тіна Кароль. То хто ж представлятиме Україну цьогоріч? Подача заяв триває. Відповідь уже в лютому!
Як побачити все найкраще, відвідавши Умань вперше в житті (і мова тут не тільки про Софіївку).
На заході Черкаської області, під самим центром України, між пагорбами розташоване місто Умань. Перша згадка містечка «Гумань» датується 1616 роком, хоча до цього у 1569-му Уманщина перебувала у складі Речі Посполитої. Здебільшого свою відомість місто отримує як туристичний осередок, тому багато людей долають сотні кілометрів аби його відвідати, проте, чим притягує місто окрім Софіївського парку?
Першим, що зустрічає гостей, є міський автовокзал. Не найкращий початок, тому не варто тут затримуватися. Через «Софіївку» є можливість пройти навстіж до іншого входу. Тепер перед туристом стає вибір, побачити історичну частину міста чи просто оглянути його повсякденність. Часу на роздуми буде достатньо. Від виходу з парку простягається вулиця, якою іде шлях до центральної площі. У минулому широкий, застелений бруківкою майданчик та закільцьована дорога, після реставрації стала місцем для прогулянок. Щодо історичних пам’яток достатньо роззирнутися довкола. Висока біла будівля з колонами – колишній греко-католицький костел (зараз там картинна галерея). Позаду, біля площі знаходиться двоповерхова будівля – стара міська бібліотека.
На сьогоднішній день її стан викликає лише сум. Проминувши споруду вуличкою донизу, зустрічаємо радянський обеліск, біля якого знаходиться ще одна з архітектурних пам’яток міста – будівля Уманського Державного Педагогічного Університету імені Павла Тичини. Споруджену на початку 20 століття, що цікаво кількість студентів перевищує 10 000 тисяч осіб денної та заочної форми навчання. Рухаючись далі, по боках ви побачите історичну забудову міста, разом з Василіанським монастирем, спорудженим графом Потоцьким у 1764-1766-му роках. Також споруда мала оборонне значення, її надійні стіни мають метр завтовшки. Проминувши парк, ви опинитесь перед шляхом до Свято-Михайлівського собору, кінець будівництва якого датується 1853 роком. За ним знаходяться старі міські торгові ряди, які більше нагадують невеличку квадратну фортецю, з внутрішнім двориком.
Щоб дізнатися більше про життя міста, варто прямувати до набережної біля Осташівського ставу, яку ще називають алеєю молодих сердець, через велику любов молоді до цього місця. Щоб туди потрапити, варто пройти крізь центральний парк, звідки спуститись вулицею до сірої будівлі з колонами. Колись це був храм, потім кінотеатр, зараз нічого.
Навіть неуважний турист помітить це місце. В очі вам одразу кинеться невеликий парк, вхід до якого прикрашають 2 молодих сакури. Там знаходиться один із найулюбленіший краєвидів гостей, пам’ятник Тарасу Шевченку, перед яким в западині розкинувся став. Обов’язковою рекомендацією є прогулянка новою набережною, на якій нещодавно розташувалися маленькі сакури. Окрім цього випадає можливість розглянути виставку мініатюрних корабликів і зустріти захід сонця, сидячи в кафе, куштуючи каву, на фоні теплого пейзажу, який поринає разом із відвідувачами у приємні спогади.
З початку повномасштабної війни, Українське суспільство зробило акцент на створенні та поширені українського контенту. Музика, кіно, поезія, історія, блогери, озвучування фільмів українською набирає популярності завдяки патріотам нашої країни, які готові показати світові, що наш контент є вартісним, а ми уміємо насолоджуватись тим, що створюємо.
Але, як на мене, тут може виникнути одна проблема – а саме те, що деякий контент, схоже, генерується лише для того, щоб дати українцям щось вітчизняне та “залетіти у тренди”. Він зазвичай містить патріотичний настрій та ніби надає сил українцям. А насправді це лише одна та сама музика, на яку накладено одні й ті ж слова, змінюється хіба що порядок цих слів. Я маю на увазі пісні, що стають популярними завдяки словам: ЗСУ, війна, орки, перемога, Бандера.
Такий контент має право на існування, але зараз його стало занадто багато і він часто не несе ніякого смислового навантаження. Візьмемо для прикладу дві пісні Марії Кондратенко.
Фото: telegraf.com.ua
Одна з них – “Ванька-Встанька” – набрала 17 мільйонів переглядів за 4 місяці на YouTube. Одразу хочу процитувати приспів:
“Ванька-Встанька що таке? приготуй собі пакет, Ванька-Встанька не біжи, вже немає куди йти”.
Для людини, яка вдумується у слова, коли слухає патріотичну або непатріотичну музику, текст цієї пісні здаватиметься дитячим і безглуздим. Український медіапростір дійсно має містити і таку музику, для того, щоб не бути однобоким.
Але ж Марія не зупинилася, коли її Ванька-Встанька потрапив у радіо та до телеефіру! Наступна пісня, яку випустила співачка, називається “Ведмеді-балалайки”. Вона за два місяці набрала майже три мільйони переглядів. Процитуємо знов:
“Ведмеді-балалайки Де зникли ваші лайки? А вже в пакетах встаньки Ла-ла-ла-ла-ла-ла Ведмеді-балалайки Тікайте, ваньки-встаньки Від ЗСУ вам гайки Ла-ла-ла-ла-ла-ла”.
Два рядки займають слова ла-ла-ла, два рази посилання на минулу пісню і слово ЗСУ. Ось вам і рецепт популярної пісні. Я раджу послухати ці два музичних продукти хоча б раз, щоб впевнитись у тому що звучання також однакове.
Українська патріотична музика – це добре, хайп на війні – не дуже. Хоча Марія і виступала на благодійних концертах, але це можна було зробити і з однією піснею. Навіщо ж тоді робити більше такого контенту? А таких прикладів чимало. Так було і раніше, але з початком війни ситуація загострилась через потребу людей закрити діру у споживанні музики після того, як ми відмовилися від усього російського. При цьому наша проблема у тому, що ми готові миритися з таким розвитком музичної індустрії. Нею керують саме такі пісні, адже іншого ніхто нам і не покаже по телевізору або у ТОПі різних музикальних додатків. Хоча в Україні існує чимало чудових виконавців, які змушені йти до слави маленькими кроками через тікток або ютуб.
Якщо ми, українці, не вирішимо цю проблему, то прийдемо до того, що фундамент музичної індустрії, який будується зараз заново, просто стане звалищем. Ми отримаємо безліч однакових артистів, які будуть утворювати так звану скляну стелю для новаторів. Я вважаю, що рано чи пізно така скляна стеля може з’явитися у нашому шоубізнесі, але якщо вона буде, то люди вище хоча б мають заслужено потрапити туди.
Раніше на верхівках музичного простору України майоріли такі зірки як Тіна Кароль, Кузьма Скрябін, Океан Ельзи, Руслана та інші. Таким чином не схожі один на одного артисти могли створити унікальну музику, що прийшлась би кожному з нас до смаку. На сьогоднішній день ми маємо нову еру у розвитку музики, тому необхідно створити потужний фундамент, який стане високою планкою для наступних поколінь.
Своїм текстом я хочу залучити людей фільтрувати контент який вони споживають, адже не завжди все українське – значить круте і якісне. Ми маємо визнати це, а не сліпо слухати патріотичні пісні тільки тому, що вони висміюють ворога. Наша задача створити таку собі “екосистему” в українській музиці, де будуть мати місце усі створені пісні, але ми зможемо чітко відрізнити для себе хороше та погане, замість нахвалювання усього, що створене українською мовою.
Війна сильно вплинула на нас у всіх аспектах життя. І на музику теж. Здавалося б, музика – це не найголовніша проблема зараз. Але саме музика непомітно формує у нас в головах ставлення до чогось конкретного, тому спекуляція на темі війни робить ставлення громадян до загрози дуже несерйозним. У багатьох піснях йдеться про те, який дурний та слабкий наш ворог. Мені здається, акцентувати тільки на цьому – це обезцінювати смерті українських героїв, що загинули від рук тих самих “ваньок”. Наш ворог сильний та безпощадний, але ми сильніші, бо ми на стороні правди та мужності. Можливо потрібно змінити ракурс з якого ми дивимось на цю проблему? І наприклад замість пісні про те, які ми козаки і хижаки Анни Трінчер та Позитива “Який ти козак!?” , послухати пісню “Країна” від Жадана і Собак? Обидві пісні патріотичні, але настрій другої більше налаштований на перемогу.
Великі гроші, хороший продюсер та популярність роблять дива, заносячи неякісну музику у тренди і скидаючи з артистів обов’язок зробити щось дивовижне, аби здобути перегляди. А ми – прості громадяни України, не встигаємо навіть помітити як на весь автобус грає пісня, яку ми при можливості хотіли б вимкнути. У нас є ця можливість, якщо ми будемо не просто ігнорувати проблему а й хоча б протестувати відпискою або перемиканням каналу. Бойкот – це гарний засіб проти проблеми такого рівня.
22 листопада 2022 року за годину до стартового матчу ЧС-2022 на стадіоні “Аль-Байт” розпочалася церемонія відкриття. На церемонії виступив учасник k-pop гурту BTS Чонгук. Він заспівав пісню Dreamers разом із катарським співаком Фахадом Аль-Кубаїсі. Один з українських коментаторів матчу з Megogo Sport – Віталій Кравченко у прямому етері назвав Чонгука китайцем. Також вже у прямій трансляції національного телемарафону України Роберто Моралес зазначив, що капітан Збірної Південної Кореї з футболу Сон Хин Мін грає краще, аніж співає Чон Чонгук.
Фото: Фокус
Українські ARMY – фан-база південнокорейського співака, обурилась на ці висловлювання та почала оприлюднювати фрагменти з коментарями Кравченко та Моралес у соцмережах. Вони буквально «закидали» розгніваними коментарями пости Віталія та телеканалу Megogo Sport в Інстраграмі. ARMY звинувачують коментаторів в расизмі та непрофесійному ставленні до роботи. Моменти з етеру доволі швидко розлетілись в інтернеті та все більше учасників фан-бази почали підтримувати Чон Чонгука.
Щодо моєї думки стосовно побаченого. Доволі круто, що все більше людей дізнається про талановитих співаків з усього світу. Не винятком є і Чон Чонгук. Він доволі амбіційний та здатний чоловік. До того ж я розумію, чому його фан-база доволі різко відреагувала на висловлювання коментаторів. У своїх піснях Чонгук закликає людей толерантно ставитись один до одного та, безпосередньо, не виділяти людей за нацією, вподобаннями і т.д. Мова навіть не про те, що Чонгук є популярною особистістю, через гарну зовнішність та талант. Це про ідею та сенс, що він вкладає у свої пісні. Саме тому ARMY стоять стіною за Чонгука і прагнуть справедливості.
Все ж коментатори вчинили неправильно щодо до співака. Насамперед, мені, як майбутньому журналістові, прикро за те, що Віталій Кравченко та Роберто Моралес не ознайомились із особистістю співака і у прямому етері дезінформували аудиторію. Я розумію, що коментатори знаються більше на футболі і не вдаються у галузь музики. Також на офіційній сторінці у Інстаграм керуючий спортом на Megogo Sport зазначив, що організатори заздалегідь не надали мовникам інформацію про виступ зірки і коментатори змушені були підлаштовуватись у прямому етері. Але, по-перше, близько тижня перед матчем було офіційно заявлено про виступ Чон Чонгука на відкритті, тому, я вважаю, що коментатори все ж мали змогу продивитися інформацію про співака і могли б уникнути слова «китаєць». По-друге, якщо мовники професійно знаються лише на футболі, можна було б пропустити коментування виступу співака, або одразу зазначити, що не знають, хто виступатиме.
Також стосовно етичних складових у висловлюванні Роберто Моралеса. Як можна порівнювати гру у футбол та музику? Я досі не розумію, до чого було висловлювання Роберто стосовно гри Сон Хин Міна та виступу Чон Чонгука. Якщо ще сказане Віталієм слово «китаєць» можна вважати за помилку, то слова Моралеса: «Ну і Сон грає краще, ніж співає той Гук» були сказані ні до чого. При всій повазі до «журналіста», але, я вважаю, що це порушення етичних норм як щодо самого Чонгука, так і щодо людей, котрі його підтримують. Це було непрофесійно з його сторони.
Отже, після етеру та після того, як ARMY почали «бомбити» коментарями сторінки в Інстаграм Віталій Кравченко та стаф Megogo Sport оприлюднили вибачення стосовно ситуації, котра виникла. Все ж я дотримуюсь думки, що цієї неприємної ситуації можна було б уникнути, якщо захотіти.
– Так ви вже пробували кавун (херсонський), чи ні? – запитали в пана президента. – Ні, ще не пробував кавун. Дуже хочеться. А є? – відповів президент Зеленський.
Це відео можна знайти тут. А далі буде моя думка щодо визволення кавунів.
Недавно звільнили Херсон, з чим я всіх вітаю. Це дійсно надзвичайно крута подія, яка, певно, порадувала багатьох українців. Наші захисники неймовірні, і ми всі їх обожнюємо.
Але я не про це. А про новий супер-символ Херсона – кавун. Люди ніби подуріли. Ці кавуни почали з’являтися усюди. Звісно, херсонські кавуни – це те, що уособлює місто. Це те, чого не вистачало українцям цього літа. Дехто з нас навіть не куштував кавуна, настільки без херсонських погано. Але, як на мене, з цим образом трошки переборщили.
Низка українських ЗМІ в Телеграмі змінили аватарки під кавунову тематику. Багато блогерів висталяли кавун в історії в Інстаграм. Та що там, навіть не блогерів, звичайних громадян. Вони ніби підримали таким чином звільнення Херсона, висловили свою радість за це. Але чи не забагато цього всього?
Знаєте, мені це нагадує ситуацію з надзвичайно відомою фразою «Руский воєнний корабль іди…». Ну, ви зрозуміли. Її настільки часто форсили, що вже просто нестерпно це слухати. Я не сперечаюся, це дійсно крута фраза, яка надихає, але її сують всюди. Як не увімкнеш телевізор – обов’язково має з’явитися ця фраза. Якщо не в новинах, то у рекламі. Це вже відсилає нас до питання, чи доречно в ефірі використовувати нецензурну лексику, але то розмова до іншої теми…
От і кавуни усюди. Їх викладають люди, які ніяк із Херсоном не пов’язані. У більшості своїй, вони ніяк раніше не висловлювались щодо ситуації в тому місті, навіть не думали про нього. А от коли сталося щось хороше, то всі підсіли на хвилю хайпу. Це здається певним лицемірством. Та й обмежувати Херсон лише якимись кавунами – це дивно. Велике місто зі своїми людьми, історією, здобутками… виходить, що всі радіють якомусь звільненню кавунів. Ми звільнили не кавуни, а важливе для України місто.
Звісно, я розумію, що це лише символ. Як і інші символи, які підтримують українців в такі складні часи. Проте давайте не забувати, що у всього є своя межа. Я хочу радіти звільненим людям, а не кавунам. Не потрібно занадто сильно просувати один символ, давайте створювати нові, інакше буде як з руским кораблем.
Поки наші військові захищають нас на фронті, деякі українці готові «стріляти їм в спину». А як інакше можна назвати цькування захисників у соцмережах, за те що вони підтримують чинного президента України? Зазвичай ці «герої пера» входять у групу підтримки колишнього президента, який, як на мене, викликає мало симпатій в суспільстві.
Нещодавно Катерина Поліщук, відома як Пташка, виставила пост у Фейсбук де показала свій орден “За мужність”. Також вона висловила подяку президенту України Володимиру Зеленському за його лідерство, титанічну працю і вірність.
Фото “20 хвилин”
У коментарях під цим постом з’явились індивіди, які почали звинувачувати Катерину і в зраді, і в продажності, і в тому, що вона не розуміється на політиці. Пані заступниця декана НАУ, Ірина Лесь, висміяла знаходження Пташки в полоні, звинувативши в співпраці з рашистами. «Жахливий полон 🤣 плюсонула кілограм 12 і така щаслива інтерв’ю рашківським каналам давала»,- заявила пані Лесь, потенційно безробітна.
Пан Масі Наєм з позивним Ганз, сам любить проворкувати подібний контингент на своїй сторінці у Twitter. Це його спосіб висміяти їх в очах адекватного соціуму.
Чому я не можу причислити цих людей до адекватного соціуму? Бо висміювати захисника України, який втратив в боях око, не відповідає терміну адекватність. Масі запостив твіт з питанням: «Як поживає полковник Порошенко». У відповідь на нього полилась купа бруду:« А як поживає твоє праве око? Я забув – його в тебе нема», «Краще б ти за себе турбувався, може б міну в око не спіймав», « Тобі наче одне око вибило, а не обидва…Можеш сам подивитись…»
Отже так, у нас є люди, які прикриваючись патріотизмом дозволяють собі принижувати і ображати військових, які пережили полон, поранення і просто жах війни. Ця ситуація сама по собі дуже неприємна. Плюс до цього, вона сприяє міжусобицям і розхитуванню ситуації в країні. Звичайно, свобода слова – це невід’ємне право кожного громадянина, але під час війни мають діяти певні обмеження. Якщо ці обмеження не можуть бути в повній мірі впровадженні державою, то у населення мають діяти самообмеження. Адже обов’язок кожного громадянина – робити все можливе для захисту своєї держави, а не створювати додаткові проблеми.
Наразі розхитування ситуації в країні і цькування деяких військових в соціальних мережах – це відкрита проблема. Проблема, яка регулюється лише небайдужими громадянами, відповідь яких обмежена кількістю слів в повідомленні.
В Україні досі триває процес декомунізації та дерадянізації. Змінюються назви населених пунктів, зникають совкові символи та монументи. Але крім топонімів та матеріальної радянської спадщини існує ще й символічна. До неї можна уналежнити святкування Різдва 7 січня. За словами Сергія Грабовського – українського політолога, історика, публіциста «…свята – це символи, а символ за своїм єством – дороговказ у майбутнє». Та чи варто заради нього змінювати сімейні традиції?
Серед вірян в Україні дата Різдва останні роки викликає багато суперечок. Це питання стало ще актуальнішим після того, як ПЦУ дозволила відзначати Різдво 25 грудня, якщо бажання висловить настоятель та громада.
Взагалі земний рік триває 365 днів, 5 годин, 48 хвилин і 6 секунд. Коли створювали Юліанський календар, 5 годин врахували, а ось про 48 хвилин та 6 секунд забули. Це помітили аж в 1582 році і було створено новий календар – Григоріанський. Більшість країн Заходу та Римська Церква одразу прийняли новий календар і почали проводити за ним богослужіння. Православний Патріархат відмовився і вирішив далі жити за Юліанським календарем. Причини такого рішення були не богословські, а політичні – таким чином прагнули відмежуватися від ідеологічних супротивників та утвердити власну ідентичність. Лише з розпадом Російської імперії на наших землях запровадили нормальний, Григоріанський календар. Тому одним із основних аргументів на користь святкування Різдва 25 грудня стало прагнення вірян віддалитися від московського патріархату та російського впливу.
Нам варто прийняти те, що ми живемо в період історичних змін. Для того, щоб розвиватися та йти уперед – варто бути відкритим для нового. Тому прихильникам традиційної дати Різдва не слід бути категоричними.
Перехід на нову дату святкування – непростий довготривалий та головне добровільний процес, він не може проводитися «ривками» , адже це може спричинити розкол серед населення. ПЦУ ухвалила мудре рішення дозволивши людям самостійно обирати дату. Найближчі роки, скоріше за все, будуть перехідними, «пробними» і дозволять оцінити готовність людей до цієї реформи.
Зараз кожен може самостійно обрати коли святкувати. Але сваритися та сперечатися з цього приводу з рідними та піднімати галас навколо цього питання – точно не варто. Адже справжня віра та національна ідентичність – всередині нас і вони не прив’язані до дат.
#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0_2012.jpg){kind=link}
#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B0_%D1%81%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B8_2012.jpg){kind=link}