Нещодавні суперечки навколо нового Цивільного кодексу знову показали, наскільки болючими для суспільства залишаються питання шлюбного віку, репродуктивних прав, розлучення, аліментів і свободи жінки ухвалювати рішення про власне життя. Іронія в тому, що багато з цих тем хвилювали суспільство ще за часів Київської Русі: хто вирішує, коли дівчині виходити заміж, наскільки вільною є жінка у шлюбі, чи має вона право на майно і чи однаково закон оцінює чоловіка й жінку. Саме тому історія про права жінки в Русі – це не лише про минуле, а й про те, як довго в нашому суспільстві живуть старі уявлення про контроль над жіночим життям.
Становище жінки в Русі формувалося під впливом старих язичницьких звичаїв, звичаєвого права, а пізніше – християнства і церковних законів. Саме тому воно було суперечливим. У деяких питаннях руська жінка справді мала більше прав, ніж її сучасниці в середньовічній Європі. Але це зовсім не означає, що вона була рівною чоловікові.
У ранній період слов’яни мали культ жіночих божеств, тому до жінки ставилися з певною повагою. Але повага до жіночого начала – це ще не рівноправ’я. Сім’я була патріархальною, а головною людиною в домі вважався чоловік. Шлюб часто був не романтичним союзом, а домовленістю між родинами. Його могли укладати через приведення нареченої до дому чоловіка, викуп або навіть викрадення. Від цього залежало і становище самої жінки. Якщо вона приходила з приданим, її позиції були сильнішими. Якщо ж шлюб ставав наслідком викрадення, її статус був значно нижчим.
У деяких джерелах згадуються й дуже жорстокі звичаї – наприклад, що жінку могли спалити разом із померлим чоловіком. Але історики зазвичай наголошують: це були не масові правила для всіх, а радше окремі випадки, які не можна переносити на все суспільство.
Після хрещення Русі у 988 році ситуація змінилася. З’явилися писані закони, передусім «Руська Правда» та церковні статути. Вони зробили життя більш урегульованим, але водночас закріпили й нові форми нерівності.
Особливо помітно це у шлюбному праві. Заручини вважалися дуже серйозною справою. Якщо чоловік уже заручився з дівчиною, відмовитися від шлюбу без наслідків було важко. При цьому під особливим контролем була саме жіноча репутація. Для незаміжньої жінки народження дитини поза шлюбом могло обернутися не просто осудом, а дуже серйозними соціальними наслідками.
Не менш показовими були правила розлучення. Церковне право значно суворіше оцінювало поведінку дружини, ніж поведінку чоловіка. Зрада жінки вважалася поважною причиною для розірвання шлюбу. А от зрада чоловіка далеко не завжди давала дружині таке саме право. Більше того, до “провини” жінки могли відносити навіть її поведінку: спілкування з чужими людьми без відома чоловіка, участь у гуляннях або підозру в нелояльності до нього. Тобто контроль стосувався не лише подружньої вірності, а й усього жіночого життя загалом.
Варто пам’ятати й про вік. Дівчат часто видавали заміж у 15-16 років, а за законом шлюбний вік міг починатися вже з 13 років. І в більшості випадків рішення про шлюб приймали не самі дівчата, а їхні батьки.
З одного боку, церква справді впорядкувала сімейне життя: заборонила багатоженство, встановила більш чіткі правила шлюбу, надала деякий захист нареченій. Але з іншого – саме вона закріпила ідею, що чоловік є “головою” дружини. Тобто нерівність стала більш офіційною і законною.
І все ж говорити, що жінка в Київській Русі була зовсім безправною, було б неправильно. Вона могла мати власне майно. Її придане вважалося її власністю. Майно дружини не відповідало за борги чоловіка. Вдова могла керувати господарством і передавати своє майно дітям. На тлі багатьох країн того часу це виглядало досить прогресивно.
Але якщо уважно подивитися на закони, стає очевидно: жінку все одно оцінювали нижче за чоловіка. Найяскравіший приклад – це штрафи за вбивство. За «Руською Правдою» за вбивство жінки платили 20 гривень, тоді як за вбивство чоловіка – 40 гривень, а якщо чоловік мав високий статус, то навіть 80 гривень. Тобто життя жінки за законом коштувало вдвічі, а іноді й учетверо менше.
Важливо й те, що становище жінки дуже залежало від її соціального статусу. Княгині та боярині могли володіти землями, управляти маєтками і навіть впливати на політику. Найвідоміший приклад – княгиня Ольга, яка фактично керувала державою. Натомість селянки мали набагато менше можливостей і значно сильніше залежали від чоловіка та родини. Найгірше становище було у рабинь. Їхні права були мінімальними, і лише в окремих випадках, наприклад при вагітності від пана, невільниця могла отримати свободу.
«Розмірковуючи про права жінки у Русі, слід мати на увазі станово-корпоративний
характер правосуддя того часу. При цьому виразним цивілізаційним здобутком було визначення жінки субʼєктом права у зведенні законів «Руська правда»: за вбивство жінки передбачався штраф (віра), хоча і становив половину «чоловічої» віри. Важливий сам факт включення жінки до системи державного захисту. Жінка в Русі мала вищий рівень правового захисту, ніж у багатьох тогочасних європейських державах. Зокрема, вона могла володіти майном, розпоряджатися посагом, виступати опікуном дітей по смерті чоловіка. В цілому права жінок Русі відповідали тогочасному рівню суспільних відносин.» – професорка історії Надія Темірова.
Отже, жінка в Київській Русі не була ні повністю безправною, ні рівною чоловікові. Вона могла мати майно, керувати домом, впливати на долю родини, а іноді й на політику. Але водночас закон і церковні норми чітко закріплювали її підлегле становище. Саме тому статус жінки в Русі варто називати суперечливим: він поєднував окремі права з цілком реальною нерівністю.
Євгенія Михайлюк