ДонНУ імені Василя Стуса пройшов довгий та складний процес релокації з охопленого боями Донецьку у 2014 році. Тоді студенти й викладачі опинилися в різних куточках країни, а майбутнє закладу деякий час залишалося невизначеним. Зрештою університет вистояв та відновив свою роботу у Вінниці, де знаходиться й понині.
Про події 2014 року та університетське життя нам розповість Олексій Чмир – випускник ДонНУ імені Василя Стуса спеціальності “Журналістика”.
Олексію, Ви вступили у ДонНУ ще 2012-го року. Чому тоді обрали саме Донецький?
Кафедра журналістики була досить потужною. Тим, хто обирав цю спеціальність – іншої альтернативи не було.
У Донецьку журналістика розвивалася, здавалося, незалежно від Києва. Були потужні регіональні медіа, які потім і на національний рівень виходили. Наприклад телеканал «Україна», який спочатку лише у Донецькому регіоні мовив, а потім перейшов на національний рівень.
Тому, мабуть, я зупинився саме на цьому університеті. І можу одразу сказати, що жодного дня не пошкодував про свій вибір.
Крім журналістики, я подавався про всяк випадок ще на філологію, політологію. Але хотілося саме журналістику. З роками розумію, що такий вибір в мене був, тому, що була певна романтизація професії в шкільні часи. Журналістика – це ж так цікаво.
Хоча батьки намагалися відмовити. Вони не наполягали, але казали: “Ну, ти добре подумай”. Я вислухав, подумав і вирішив, що хочу. Якщо складеться, то значить моє, якщо ні – не моє.
Пам’ятаєте той день, коли зрозуміли, що треба виїжджати? Взагалі, які були настрої серед одногрупників та викладачів?
Усе розвивалося дуже швидко, протягом кількох тижнів.. В серпні 2014-го всі сподівалися, що Донецьк в найближчі тижні буде звільнено, десь до Дня Незалежності. Адже українські військові були близько.
Я з батьками поїхав до родичів під Маріуполь. Ми мали надію, що в кінці серпня вже зможемо повернутися у звільнений Донецьк. Але тоді стався Іловайський котел. Українські війська були відкинуті від Донецька. Стало зрозуміло, що це не завершиться так, як усі би хотіли.
Першого вересня я поїхав в Київ ще з двома одногрупницями. Без розуміння, куди їдемо. Нам пропонували варіант навчання “вільним слухачем”. Тобто можна було вибрати будь-який університет в Україні і ходити туди на пари. Це було як тимчасове рішення від Міністерства освіти. Першого вересня ми пішли в університет Шевченка. Спочатку думали: “Це ж прикольно”. Але це був трошки дисонанс. Інститут журналістики та Інститут міжнародних відносин університету Шевченка знаходяться в одному приміщенні. Люди там в костюмах, на дорогих машинах. Ми були в тому, в чому приїхали: в шортах, майках. На нас так подивилися, сказали: “Ну, ми вам гуртожиток точно надати не можемо”. А це було важливо, бо жити десь треба було.
Тож ми пішли в Національний авіаційний університет і саме там провчилися кілька тижнів вільними слухачами. Тоді ми вже знали, що університет в Донецьку було захоплено і навчання не буде.
Що буде далі – ніхто не розумів. Ми тримали контакт з деякими викладачами, яким довіряли. Бо знали, що у Донецьку були й проросійські викладачі. На щастя, одногрупники теж були проукраїнськими здебільшого і майже всі потім виїхали з окупації.
Ситуація для університету на початку осені 2014 була критичною. Рахунки університету були заблоковані. Ми не отримували стипендію, викладачі – зарплати. А жити за щось треба було. Гуртом ухвалили рішення про те, що це потрібно виносити у публічну площину. Шукали й підтримку у Національній спілці журналістів, хоча б інформаційну. З одногрупницею Марією вирішили скликати мітинг на підтримку університету перед Міністерством освіти і науки України. Медіа поширили повідомлення про мітинг з номером телефону Марії, як координаторки. І ввечері, коли ми вже готувались до мітингу, їй зателефонував Сергій Квіт – тодішній Міністр освіти. Сказав, що не треба мітингів, що ситуацію намагаються вирішити. Запросили наступного дня приєднатися до зустрічі, на якій мав бути і наш ректор. Ми тоді поговорили між собою та з огляду на те, що владі не довіряємо, вирішили публічно повідомити не про скасування мітингу, а його перенесення. Ми хотіли подивитись чи все буде добре. Якщо ні, планували шукати якоїсь додаткової підтримки й інших варіантів. Але все досить швидко вирішилося – запропонували Вінницю. Уже 7 жовтня ми з Марією стали першими двома студентами, які релокувалися із вишем.
Які були перші враження від переїзду до Вінниці та як змінилося навчання?
Адаптуватися було важко, бо грошей не було. Марія мені досі згадує, як я забороняв купувати кріп в магазині до супу. Бо суп може бути і без кропу, а грошей в нас немає. Але нас дуже підтримали вінничани. Багатьом студентам дозволяли жити в гуртожитках інших університетів і у перший час ми допомагали розселяти тих, хто приїжджав: викладачів, студентів. В тому числі у готель “Південний Буг”, якого вже немає, когось заселяли.
Важко було в побутовому плані. Адже перші два курси я жив удома з батьками. Це був період, коли ти навчаєшся у своє задоволення, проводиш час із друзями і у тебе немає побутових проблем, бо вони всі закриваються батьками. А потім раптом ти опиняєшся у незнайомому місті, взагалі один, без якоїсь підтримки. Майбутнє – незрозуміле. Було страшно. Але не хотілося собі зізнаватися в цьому страху. Тому у нас була одна думка: «рухаємося прямо, бо іншого шляху немає».
Багато студентів тоді переїхало?
Це залежало від факультетів. Деякі майже повним складом переїжджали. У деяких залишалося у Донецьку багато викладачів. Якщо говорити про кафедру журналістики, то щонайменше 80% викладачів переїхало. Студентів десь 50/50, але з моєї групи переїхала більшість.
У Донецьку залишилася завідувачка кафедри і це було очікувано. Ще у 2012-му році, коли я вступав в університет, про неї ходили різні історії про плагіат з московських дисертацій і тому подібне. Тому я навіть радію, що вона залишилася. Новою завідувачкою кафедри стала Олена Тараненко, вона була неймовірно класною викладачкою.
Але багатьох з нас намагалися залишити у Донецьку ті викладачі, які не захотіли їхати з окупації. Куратор моєї студентської групи, який залишився там, телефонував і казав, що нічого не буде, не переїжджайте нікуди, це все брехня. А я просто мовчки слухав, бо не хотів сперечатися з людиною, якій 70+ років. Він-то не знав, що я вже у Вінниці.
На жаль, фізично прийняти всіх студентів Вінниця не мала можливості. Перший рік багато хто жив у Києві, у Львові, Харкові. Навчалися дистанційно, приїжджали сюди на сесію. Всім було дуже важко через такі умови.
Гадаю, це сильно зблизило студентів і викладачів. Ми і досі періодично зустрічаємося із одногрупниками та викладачами. Це дуже важливо, коли є люди, з якими є про що поговорити, до кого ти тягнешся. У нас була викладачка – Ліна Олексіївна Бахаєва, яка залишилася жити в Донецьку, адже була поважного віку. Вона була проукраїнською до мозку кісток. Кілька разів я їздив після 2015 року у Донецьк і ми з друзями ходили до Ліни Олексіївни в гості, вона нас запрошувала на чай. Але, на жаль, її вже немає.
Це був дуже цікавий досвід. Перші два курси, поки вчились в Донецьку, був оцей розрив: є ми, студенти, і є викладачі – наче небожителі, які дуже багато знають, до яких немає легкого доступу. А з переїздом всі настільки зблизилися, що ти вже сприймав викладачів, як своїх друзів, старших партнерів, до яких ти можеш звернутися з будь-якою проблемою, навіть побутовою. Це сильно допомогло в житті.
Після закінчення університету вдалося реалізуватися у журналістиці?
Я працював у журналістиці, ще будучи студентом, зокрема в “Університетських вістях”. Потім – рік на футбольному сайті. Мене завжди цікавила спортивна журналістика і я думав, що буду в цьому розвиватися. Коли випустився, вирішив, що хочу переїхати до Києва. Влаштувався на сайті Obozrevatel, у спортивному відділі. Але зрозумів, що мої цінності не співпадають із політикою сайту. Такі відомі портали начебто платять непогану зарплату своїм журналістам, але вимагають робити клікбейтні матеріали та заголовки. Я відчував, що переступаю через себе, і мені це не подобається. Нас завжди вчили, що так робити не можна, це неправильно. Наприклад, писати про те, як там дружина якогось футболіста оголила ніжки на пляжі для того, щоб отримати багато переглядів. Для мене це не журналістика. Тому вирішив займатися чимось іншим, пов’язаним з комунікаціями, але поза журналістикою. Необхідний досвід уже був – два роки я очолював Студентську раду університету та брав участь у різних проєктах, що допомогло напрацювати багато корисних навичок.
На той час відбувалася реформа держслужби, тож вирішив спробувати свої сили і подав резюме. Чесно кажучи, мав сумнів, що можна потрапити на роботу в якесь Міністерство без зв’язків, без знайомств. Було шість етапів відбору: і стрес-інтерв’ю, і вирішення кейсів, і різні тестування. На щастя, все склалося – через кілька місяців після випуску я пішов працювати в Міністерство культури, яке потім стало Міністерством культури і інформполітики, на посаду комунікаційника в Директорат мовної політики. Ми працювали над реформами, над стратегіями, писали нормативну базу. Це була більше проєктна або юридична десь робота. Тобто доводилося вчити багато нового, цікавого, вивчати закони.
У 2019-му році перейшов у Директорат стратегічного планування. Загалом я п’ять років відпрацював в Міністерстві і у 2023-му звільнився. Шість місяців працював у швейцарському проєкті, який займається реформою у сфері освіти. А зараз вже два роки працюю в Представництві Дитячого фонду ООН в Україні. Здебільшого займаюся проєктним менеджментом у сфері цифровізації соціальної політики. Допомагаємо українському уряду цифровізувати соціальні послуги, соціальну сферу, соціальну підтримку.
Що ви перейняли у свої професії з часів навчання? Зі студентської ради?
Дуже допомогли навички побудови комунікації, навички мислення. Згадую, у нас був такий корисний предмет як психологія журналістської творчості і завдяки йому, хоча я журналістикою зараз не займаюся, десь на підсвідомості маю навички аналізу стилів комунікації. З Оленою Тараненко у нас були пари, де ми читали або журналістські тексти, або навіть художню літературу, аналізували. Тож навіть, якщо я не використовую знання з журналістики напряму, вони все одно сформували якийсь загальний рівень ерудиції, загальні навички для аналізу, самопрезентації.
Усім студентам дуже важливо розуміти, що час вашого навчання в університеті – це найкраща можливість, щоб спробувати різне. Щоб схопитися за можливості певних проєктів. Дуже сильно мені допомогла Студентська рада і ті проєкти, які ми реалізовували, адже це нетворкінг, це – знайомства.
Наприклад, у нас був проєкт з Американськими радами з міжнародної освіти і я їм написав: “О, я там подаюсь в Міністерство, можете мені дати рекомендацію?”. І окрім того, що ти випускник і десь там працював, у тебе ще є рекомендації якоїсь поважної організації. Навіть якщо ти не працював офіційно, все одно можна показати свою проєктну діяльність.
Важливо мати досвід уже під час навчання. Мало роботодавців хочуть витрачати час на навчання студента після університету. А в моєму випадку починати з чогось невеликого не було варіантів, бо треба якось себе забезпечувати, щоб після випуску було як оплачувати житло та інші побутові речі. Тож висновок такий – треба працювати на своє ім’я, щоб після випуску мати кращі можливості працевлаштування.
З кимось зі студентства, викладачами ви досі підтримуєте зв’язок?
З одногрупниками досі спілкуємося, мінімум раз на місяць бачимося, маємо спільний чат. Багато хто вже переїхав до Києва, тому зручно зустрічатися. Це, напевно, мої найкращі друзі. З викладачами теж. Є викладачки, з якими постійно підтримую зв’язок: Олена Тараненко та Олена Самойленко. Ще – Ірина Черніченко. Якщо ми збираємося групою, то запрошуємо викладачів і вони приходять. І мені здається, це теж зокрема наслідок переїзду. Тобі хочеться іноді отримати відчуття дому, побачити близьких людей.
Чи слідкуєте Ви зараз за університетом? Можете оцінити, як він змінився впродовж років?
Я думаю, що важко об’єктивно оцінити. У мене майже немає зараз в університеті знайомих. Змінився і викладацький склад, молодші курси – вже випустилися.
Шкода, що багатьом викладачам довелося залишити університет. За ці роки, на жаль, не вдалося знайти потужної зовнішньої підтримки: побудувати кампус, гуртожитки. Мені трошки прикро від того, що було дуже багато планів і дуже багато було обіцянок від влади про підтримку університету. Були інвестиційний проєкти і дійсно здавалося, що ось-ось все почне зростати. Але, на жаль, це зупинилося. Сподіваюся, що настане момент, коли в університету буде більше можливостей для того, аби не просто не втрачати, але й для того, щоб зростати. На жаль, сфера освіти в Україні зараз не в найкращому стані. Дуже багато молоді, дітей поїхало.
Яким ви бачите ДонНУ імені Василя Стуса вже після війни?
Звісно ж, успішним. Університет, школа, твій дім – це такі місця, куди тобі іноді хочеться повернутися. Де хочеться пройтись по цим вулицям, коридорам, де тобі дуже хотілося мати людей, з якими можна поспілкуватися.
Інколи приїжджаю до Вінниці на вихідні. Раніше було бажання прийти до університету та поспілкуватися із викладачами, студентами. Але наразі у мене там майже не залишилося знайомих. І також мені не відомо про сталу політику університету по роботі із випускниками і через це дещо прикро.
Я дуже хочу, щоб університет мав спільноту, яка підтримує зв’язки із тими, хто випустився, із тими, хто колись працював в університеті. Це дійсно важливо, аби потенційні абітурієнти під час вибору вишу відзначали: “Дивіться, в цьому університеті є дуже потужна спільнота, вона мені може допомогти віднайти себе, знайти класні знайомства. І потім навіть допоможе і з кар’єрою, і з усім іншим”.
Мені здається, що така спільнота виховує. Ти отримуєш окрім навчання ще якісь софт-скіли, які зараз у світі, який постійно змінюється, дуже-дуже потрібні. Тому мені би хотілося, щоб університет все-таки був і залишався цією спільнотою.
Записав Антон Верховий