Професія фотографа сьогодні – це не лише про красиві кадри, а й про швидкість реакції, технічну підготовку та вміння працювати в умовах невизначеності. Часто вона перетинається з журналістикою, адже обидві сфери вимагають уважності до деталей, роботи з людьми та вміння «зловити момент». Про шлях у професію, страхи під час зйомок та роль журналістської освіти ми поговорили з випускником, а нині вже завідувачем навчальної лабораторії кафедри журналістики та соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса – Георгієм Лавричем.
Шлях у фотографію, який почався з університету
Для Георгія фотографія давно перестала бути просто хобі – вона стала частиною щоденної рутини. Його шлях розпочався саме на кафедрі журналістики.
«Коли я закінчив бакалаврат і вступив на магістратуру, наша кафедра виграла один із перших грантів. На отримані кошти купили Canon 250D. І так потрохи я почав практикуватися на цьому фотоапараті, мені це стало цікаво».
Згодом знімання переросло у звичку бути завжди напоготові.
«Я встаю о 7-8 ранку, в мене йде кілька робіт, окрім фотографа та університету. І буває так часто, що коли я кудись переміщуюсь, у мене камера завжди з собою. Тому що, коли навколо тебе щось відбувається, у тебе є лише одна можливість і менше ніж одна секунда, щоб це встигнути зловити».
Страх, форс-мажори та «одна секунда» для кадру
Втім, навіть за постійної готовності форс-мажори – невід’ємна частина роботи. Іноді вони бувають кумедними, а іноді – справжнім випробуванням.
«Із кумедних ситуацій, точніше навіть не кумедних, а таких життєвих для багатьох фотографів – це коли ти починаєш фотозйомку і бачиш, що у тебе в запасі кадрів 80. Запасної карти з собою немає або вона вмерла».
Одну з найскладніших ситуацій Георгій згадує під час концертної зйомки.
«У мене була нова карта пам’яті на 128 гігабайтів, і раптом вона просто перестала працювати. Інша карта – буквально на кілька десятків кадрів. Довелося видаляти фото прямо під час концерту. Якщо була б ще якась портретна фотосесія – то це пів біди, тому що там можна якось зорієнтуватися . А концерт – ця подія вже відбулася, і більше ніколи не станеться. Було непросто».
Але технічні негаразди – не єдине, з чим доводиться боротися. Набагато частіше Георгія супроводжує інший «ворог», якого він навчився перетворювати на союзника.
«Страх нас рятує, і страх змушує нас краще готуватися, щоб цього страху не відчувати. Але з іншої сторони, якщо страх занадто сильний, з нього створюється паніка, паніка все знищує, і ніякої роботи не вдається. Чи відчуваю я страх? Напевно, щоразу».
Його головний принцип – діяти попри хвилювання, і тут він додає цікаве порівняння.
«Щоразу у мене є такі відчуття, що зараз щось піде не так, що я десь не докрутив налаштування. Тому щоразу, коли у мене є на душі таке відчуття, що все, це кінець, піду, як співав один прекрасний чоловік, втоплюся у річці глибокій, і все. Але з іншої сторони – ну, боїшся, і окей, бери і роби, і все буде добре».
Люди та середовище, які формують професіонала
Свого часу Георгій теж не обирав журналістику – скоріше, вона обрала його сама.
«Я, як і більшість десяти-одинадцятикласників, взагалі не розумів, що мені треба. Я підійшов до батька і спитав, що робити. Він сказав: ось тобі такі варіанти, такі, такі. Один із них була журналістика тут, у ДонНУ. Першим пріоритетом я її обрав. Так і вступив. Це був 2019-й рік. Журналістика просто мене обрала».
І хоча він зізнається: студентом був не ідеальним, саме середовище кафедри дало йому те, що неможливо отримати з підручників.
«Коли я навчався, я був такий собі талановитий, але трохи ледачий. Я періодично не ходив на пари, дуже багато чого здавав впритик – інколи в день захисту писав роботу і здавав. Але робив це непогано. Журналістика – це творчий напрям, і вона дає можливість творчим людям себе реалізувати та розвинути кращі свої якості або взагалі їх створити з нуля».
А найціннішою навичкою, яку він виніс з університету, стала комунікація.
«Я завжди був людиною комунікативною, але коли я потрапив сюди, у це середовище, то тут з’явилися навколо мене дуже багато і схожих на мене людей, і абсолютно не схожих. Ми працювали над певною ідеєю, і через це я навчився набагато краще знаходити компромісні ситуації».
Серйозніше займатися фотографією Георгій почав під час магістратури. Але справжнім учителем став не фотоапарат, а викладач.
«Якби на кафедрі тоді не було Костянтина Михайловича Родигіна, то нічого б не вдалося. Він фотограф, і він став моїм учителем. Я пам’ятаю, як ми щоразу після заходу приходили на кафедру, сідали, вставляли карту пам’яті в ноутбук і дивилися. І по кожній фотографії він мені казав: “тут проблема, тут проблема, тут проблема, це взагалі видалити, це взагалі пекло і так далі”. На щастя, я стресостійка людина, Костянтин Михайлович добра людина – того ми якось так і спрацювалися».
Згодом він купив власну камеру – старенький Canon 550D за 6 тисяч гривень.
«З ним десь півтора року бродив, фоткав, набивав руку. Почав скупляти потім іншу техніку, об’єктиви, і так потрошки процес почав рухатися».
Сьогодні Георгій працює переважно з технікою Canon. На нього вплинув так званий ефект першої камери.
«Є така теорія, що та камера, на яку фотограф розпочав фотографувати, залишається із цим фотографом назавжди. Я почав з Canon, і на 99,9% працюю саме з ним. Інколи бувають моменти, коли мені випадково або терміново потрапляє у руки Nikon, але в основному я працюю на Canon».
У його наборі – кілька об’єктивів для різних задач, і про один із них він розповідає з особливим захопленням.
«Нещодавно я собі купив таку прикольну штучку – майже риб’яче око, є такий об’єктив, хто знає, той знає. Він іде 10-18 мм, суперширокий. На нього досить прикольно фотографувати архітектуру, і ще можна дуже мемні фотографії робити, тому що він при певних кутах робить дуже сильну деформацію».
На думку Георгія, будь-яка спеціальність відкриває можливості для тих, хто їх шукає. Але журналістика дає одну принципову перевагу.
«Якщо людина вміє комунікувати, вона завжди знайде вихід, завжди знайде знайомство, завжди знайде щось корисне індивідуально для себе. Кафедра дає можливість створювати велику кількість цікавих проєктів».
Ми запитали Георгія, як змінилася технічна база з часів його вступу. Виявилося, шлях був непростим.
«Технічна база у нас була, але її було набагато менше. Було більше теорії, ніж практики. У 2014 році наш університет релокували до Вінниці, через зрозумілі події, уся техніка лишилася в Донецьку. Усе довелося відновлювати – це дуже повільний, тернистий, тяжкий шлях. Але зараз, станом на 2026 рік, технічна база кафедри досить непогана. Ми могли б створювати власне медіа».
Досвід, який неможливо отримати без помилок
А головна порада, яку сьогодні Георгій дає студентам – не боятися помилок і ставитися до життя як до процесу.
«Не бійтеся шукати себе, не бійтеся губити себе, не бійтеся робити помилки. Тільки коли ти набиваєш собі під час помилок синці, ти здобуваєш досвід. Ставтеся до цього як до процесу, який має початок і не має кінця. Ми завжди будемо себе знаходити і завжди будемо себе губити»
А якби можна було повернутися в минуле і щось змінити?
«Я б не хотів собі давати якоїсь поради. Якби я дав собі на одну пораду більше, ніж у мене було в житті станом на 17 років, коли я вступив на перший курс, то я став би не тим собою, яким я є сьогодні, а кимось іншим. Тому я б нічого не змінював, нічого б не радив собі»
Можливо, це і є головний урок історії Георгія Лаврича: не шкодувати про шлях, навіть якщо він починався з випадкового фотоапарата на кафедрі. Його принцип «роби, навіть якщо боїшся» – це той досвід, який має пройти кожен студент.
Дар’я Любомирська та Софія Глуханюк