Марія Міщенкова – випускниця кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса, учасниця релокації університету у 2014 році та нині національна експертка швейцарсько-українського проєкту “DECIDE”. Студенти кафедри журналістики мали змогу зустрітися із пані Марією, і, зрозуміло, мова йшла про релокацію університету, труднощі відновлення закладу освіти з нуля. Але ми також запитали, чому журналістська освіта залишається актуальною навіть в епоху штучного інтелекту.
Про вибір професії
– Маріє, чому ви обрали саме журналістику?
– Коли я закінчувала школу, для мене було очевидно, що вступатиму саме до Донецького національного університету – це був потужний класичний університет в нашому місті. Але зі спеціальністю було складніше. Я вагалася між історією України, українською філологією та журналістикою. Зрештою обрала журналістику і не пошкодувала. Навіть попри те, що зараз я не працюю журналісткою, ті знання, які отримала на кафедрі, використовую щодня.
– Як батьки поставилися до вашого вибору?
– Було багато дискусій. Мама хотіла, щоб я вступила на міжнародні відносини, адже у суспільстві існували (і досі існують) певні стереотипи щодо престижності тих чи інших професій. Але зрештою батьки прийняли мій вибір. Вони зрозуміли: якщо людина навчається не за покликанням, вона не буде щасливою. Я переконана, що дуже важливо поважати вибір дитини й дати їй свободу визначати свій шлях. Сьогодні, працюючи над реформою профільної середньої освіти, я ще більше переконуюся, наскільки важливо дати старшокласникам можливість свідомо обирати власну освітню траєкторію й майбутню професію.
Війна. Виїзд з Донецька. Релокація університету
Отож, окремою сторінкою у житті Марії було навчання в університеті, а зокрема – релокація Донецького національного університету після початку російської агресії.
– Що ви, як і деякі із ваших одногрупників, відчували, покидаючи рідне місто?
– Особисто я їхала на два тижні. Усі вірили, що до Дня Незалежності 2014 року український прапор знову майорітиме над Донецьком. Але ці два тижні тривають уже 12 років. Тоді для мене було головне – вирватися з окупації і повернутися в Україну.
– Як ви віднеслися до релокації університету?
– Я не просто віднеслася до неї – я безпосередньо брала участь у цьому процесі. Разом із керівництвом університету, студентами та активістами ми власноруч допомагали організувати релокацію. Коли в університет у Донецьку захопили озброєні люди, стало зрозуміло: або ми щось робимо, або втратимо його. Ми звернулися до уряду, планували публічні акції. Напередодні однієї з таких акцій нам зателефонував тодішній міністр освіти Сергій Квіт і запропонував зустрітися. У Міністерстві відбулася розмова між міністром, ректором Романом Гринюком та представниками студентства.. Саме тоді було схвалено рішення про релокацію університету. Вибір зупинили на Вінниці. Там на той момент не було класичного університету, і місто мало можливість прийняти нас. Уже через два місяці після тих подій університет відновив свою роботу у Вінниці.
– Скільки часу тривав переїзд університету? Це був рік, два чи більше?
– Насправді я не можу назвати чіткі терміни, тому що це не був класичний переїзд. Зазвичай ми уявляємо переїзд як перевезення речей, обладнання, техніки. Але в нашій ситуації це було неможливо, адже територія університету, як і саме місто, вже перебувала під окупацією, і нічого звідти вивезти не можна було. Єдиний виняток – це прапор університету. Клавдія Тахтарова провела справжню спецоперацію, щоб вивезти його з музею університету в окупованому Донецьку. На щастя, все вдалося, і коли прапор привезли до Вінниці, це було дуже емоційно – його зустрічали зі сльозами на очах.
Університет, який починався з однієї кімнати
– Спочатку університет фактично починався з однієї кімнати в департаменті освіти міста. Більшість занять проводилися дистанційно, а ми паралельно відновлювали адміністративну роботу.
Марія допомагала відновлювати відділ аспірантури та докторантури.
– Ми контактували з кожним аспірантом і докторантом, відновлювали особові справи буквально по крихтах, адже документи в більшості випадків залишались в Донецьку. До речі, Максиму Прихненку, який наразі є проректором з науково-педагогічної роботи, молодіжної політики та розвитку, я телефонувала о 3 ночі, щоб повідомити про його зарахування до аспірантури та перелік документів, які необхідно відновити. Такий був режим роботи тоді.
Життя студентів після переїзду
Однією з найбільших проблем стало житло.
– У нас була дуже обмежена кількість місць у гуртожитках інших університетів. Частину студентів та викладачів розміщували навіть у готелі «Південний Буг». Але ресурсу все одно критично бракувало.
Іноді студенти приїжджали до Вінниці без попередження.
– Бували випадки, коли о п’ятій ранку телефонували і казали: «Ми приїхали до Вінниці. Куди нам їхати?». І мої друзі, які відповідали за організацію поселення у соціальному відділі, в екстреному режимі шукали рішення.
Попри складні умови, студенти продовжували навчатися.
– Ми працювали по 12-15 годин на день, відновлюючи університет, а вночі навчалися . Стипендія була для нас вагомою сумою, тому навчатися потрібно було добре.
Чи підтримали студенти релокацію
– Як студенти реагували на переїзд?
– По-різному. Частина підтримала релокацію і продовжила навчання за українськими стандартами. Хтось залишився в Донецьку. Причини були різні: вплив пропаганди, позиція батьків, неможливість виїхати. Були навіть випадки, коли студентів переконували, що університет нікуди не переїжджав. Одного разу, нам зателефонували викладачі з Донецька і казали, що релокація університету – це фейк. А ми в той момент були вже у Вінниці, вже відновлювали роботу університету разом із нашими викладачами.
Як Вінниця прийняла університет?
– Як місцеві жителі реагували на появу університету?
– Було по-різному. Дуже багато людей підтримували нас: приносили продукти, допомагали побутовими речами. Але були й ті, хто ставився насторожено. Це пояснювалося інформаційною війною. У медіа тоді часто зображували Донеччину лише через призму сепаратизму. Тому деякі люди у Вінниці просто не розуміли, хто ми такі. Тоді завдяки партнерству з ГО «Інформаційно-просвітницький центр «ВІСЬ» з’явилась збірка «Історії несепаратисток» – тексти, які написали студентки, викладачки та випускниці кафедри журналістики. Пізніше вийшла ще одна – «Донбас: арена війни». Це був наш спосіб пояснити, хто ми і що пережили.
Кар’єра після університету
Після завершення навчання Марія одразу почала працювати у державному секторі.
– Мій професійний шлях після університету розпочався дуже стрімко. У день, коли я отримала диплом магістра, я подала документи на конкурс до Міністерства освіти і науки України на посаду державного експерта з комунікації та стратегічного планування. Конкурс був надзвичайно складним – передбачав сім етапів, а на одне місце було близько 70 претендентів. Але мені вдалося його пройти.
Згодом Марія працювала над кількома державними реформами, зокрема над реформою шкільного харчування.
У 2020 році за ініціативи Першої леді України Олени Зеленської стартувала реформа шкільного харчування. До її впровадження я долучилася, працюючи в МОН, а згодом – як національна експертка проєкту DECIDE. Зокрема, займалась розробленням Стратегії реформування системи шкільного харчування на період до 2027 року. Цю Стратегію затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України, і сьогодні саме вона визначає підходи до реформування системи шкільного харчування, за якими працюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Нині Марія є координаторкою напряму стратегічного планування регіонального розвитку у сфері освіти, освітньої аналітики та статистики в Проєкті DECIDE. Окрім цього, Марія долучається до впровадження реформи профільної середньої освіти.
Як журналістська освіта допомагає у роботі
– Чи допомогла журналістська освіта у вашій подальшій кар’єрі?
– Безумовно. Журналістика навчила мене працювати з інформацією, аналізувати великі масиви даних, ставити правильні запитання, а також аналізувати ситуацію з різних сторін. Це дуже допомагає у аналітиці та стратегічному плануванні. Наприклад, коли я працювала в Міністерстві освіти, ми щодня отримували журналістські запити. Часто вони були сформульовані некоректно або адресовані не тому органу. Тому фахова підготовка дуже важлива – журналіст має розуміти, до кого звертається і які питання ставить.
Поради майбутнім журналістам
На завершення – найцікавіше. А саме: поради для студентів:
Найголовніше – постійно працюйте над собою. Журналістика не терпить поверховості. Я не працювала журналісткою, але впродовж усього професійного життя працюю з журналістами та комунікаційниками. І, на жаль, часто бачу проблеми не лише з підготовкою, а й із мотивацією до професійного розвитку.
Йдеться про базові речі: уміння чітко формулювати думки (а для цього, очевидно, потрібно багато читати), логічно й критично мислити, аналізувати інформацію, готуватися та розбиратися в темі, над якою працюєш.
Професіоналізм журналіста починається з якісної підготовки. Не можна ставити змістовні запитання, якщо не розібрався в темі. І не можна якісно пояснити її аудиторії, якщо сам не зрозумів усіх нюансів. Лише за умови якісної підготовки можна пояснювати навіть складні теми простою і зрозумілою мовою, не спотворюючи їхнього змісту.
Саме так народжується якісна журналістика, яка допомагає людям розібратися в складних питаннях, а не продукує міфи чи підживлює маніпуляції. Працюючи реформами, я бачу, наскільки важливу роль відіграє журналістика у формуванні суспільного розуміння змін. Коли тема висвітлена професійно, люди краще розуміють суть змін. Коли ж бракує підготовки й глибини, виникає простір для міфів, хибних уявлень і маніпуляцій.
Тому професія журналіста – це не лише про вміння писати чи ставити запитання. Це насамперед про велику соціальну відповідальність перед суспільством.
Релокація Донецького національного університету у 2014 році – це не просто історія переїзду будівлі чи перенесення аудиторій. Це історія про людей, які в складних обставинах зберегли освіту, рідний університет і віру в майбутнє. Студенти, викладачі, адміністрація – усі вони діяли разом, щодня відновлюючи те, що здавалося зруйнованим. Наразі, дивлячись на університет у Вінниці, розумієш: його сила не у стінах чи приміщеннях, а у людях, які не здалися і не втратили віру. І саме це робить історію релокації ДонНУ надзвичайно цінною для кожного, хто цікавиться освітою, журналістикою та силою вибору.