Коли сьогодні кажуть, що у деяких країнах жінки живуть “як у Середньовіччі”, це звучить як образний вислів. Але якщо придивитися до того, яким було життя жінки в середньовічній Європі, стає зрозуміло: йдеться не просто про довгі сукні чи сувору мораль, а про реальну правову, соціальну й економічну залежність. Саме тому ця тема важлива і зараз – вона допомагає зрозуміти, як століттями формувалася нерівність, наслідки якої ми відчуваємо досі.
Середньовічна Європа залишила дуже суперечливу картину. З одного боку, жінок ідеалізували як матерів, святих і “Прекрасних Дам”. З іншого – у повсякденному житті та в законах вони часто залишалися людьми другого сорту. Існувала навіть поширена думка, що народитися жінкою – це вже покарання.
Головне, на чому трималося таке ставлення, – це антична філософія і християнство. Саме вони закріпили думку, що жінка нібито слабша, менш розумна і потребує керівництва з боку чоловіка. Ще з часів Сократа й Арістотеля була популярна ідея, що жінка має обмежені розумові здібності і повинна підкорятися чоловікові. У публічному житті її майже не бачили: поза домом жінці дозволялося хіба що відвідувати релігійні свята або похорони.
Зображення згенероване ШІ
Християнство цю логіку не знищило, а частково посилило. Нерівність часто пояснювали історією про Єву, яка нібито стала причиною гріхопадіння. Через це жінку нерідко сприймали як істоту, схильну до спокуси, гріха і моральної слабкості.
Сім’я в середньовічній Європі була жорстко патріархальною. Чоловік вважався головою дому і мав майже повний контроль над родиною. Він розпоряджався майном, представляв сім’ю назовні і приймав головні рішення. Формально він мав і захищати родину, але на практиці його влада була дуже великою.
Шлюб у Середньовіччі був насамперед не про кохання, а про вигоду, союз родин і збереження майна. Дівчат часто видавали заміж дуже рано. Якщо до 20 років дівчина не виходила заміж, її вже могли вважати “старою дівою”. Вибір чоловіка зазвичай робила не вона сама, а її родина.
Роль дружини була чітко визначена. Вона мала вести домашнє господарство, виховувати дітей, дбати про побут і, якщо родина була заможна, керувати служницями. Селянки, крім усього цього, ще й тяжко працювали в полі. Міщанки могли торгувати або працювати в ремісничих майстернях, але навіть тоді не мали політичних прав.
У культурі образ жінки теж був подвійним. З одного боку, ідеалом вважали Діву Марію – скромну, покірну, мовчазну. З іншого – жіночу натуру часто описували як небезпечну, “ненаситну” і схильну до спокуси. Тобто жінка мала бути святою, але водночас її постійно підозрювали в моральній слабкості.
Зображення згенероване ШІ
Церква контролювала не тільки поведінку, а й зовнішність жінок. Вона вимагала скромного одягу, засуджувала косметику, змушувала заміжніх жінок покривати волосся. Навіть фарбування волосся могли вважати гріхом. А іноді будь-яка “непристойність” могла привести до ще страшніших наслідків – звинувачення у чаклунстві.
У пізньому Середньовіччі ситуація стала ще жорсткішою. Під час інквізиції тисячі жінок звинувачували у відьомстві. Особливо після появи книги «Молот відьом», яка фактично стала інструкцією для переслідування “відьом”. Найчастіше жертвами ставали знахарки, самотні жінки, вдови або бідні жінки без захисту. Їх катували, утоплювали або спалювали на вогнищі.
У майнових питаннях жінки теж були обмежені. У більшості країн Європи після шлюбу жінка фактично втрачала економічну самостійність. Її придане переходило під контроль чоловіка, і саме він розпоряджався родинним майном. Формально дружина могла вважатися співвласницею, але на практиці головні рішення приймав чоловік.
У багатьох регіонах заміжня жінка навіть не могла самостійно укладати угоди без дозволу чоловіка або опікуна. Вона рідко виступала стороною в майнових судових спорах. Тобто юридично вона існувала, але її реальні можливості були дуже обмежені.
Найбільше майнових прав жінка зазвичай отримувала вже після смерті чоловіка. Вдова могла користуватися частиною майна, керувати господарством, а іноді – управляти маєтком до повноліття сина. Але навіть у цьому випадку часто йшлося не про повне право власності, а лише про право користування. Якщо вдова вдруге виходила заміж, вона могла втратити цей контроль.
У селянському середовищі все було ще важче. Вдова мусила не лише тягнути господарство сама, а ще й сплачувати ренту та борги чоловіка. Це робило її дуже вразливою.
Як і всюди в Середньовіччі, багато залежало від походження. Аристократки іноді могли управляти маєтками, особливо якщо чоловік був відсутній, і впливати на політику через шлюбні союзи. Але навіть вони зазвичай діяли не як повністю незалежні особи, а від імені чоловіка чи сина. Селянки і міщанки мали ще менше можливостей.
Та що думають про це історики? Професорка Надія Темірова висловила свою професійну думку щодо становища жінки в цей період.
«Варто погодитись із твердженням авторки про протирічливий статус жінки у добу Середньовіччя. З одного боку, вона, дійсно, перебувала у підпорядкованому становищі і у шлюбі, і у суспільстві. Водночас не варто ігнорувати її важливість у тогочасному соціумі. У середньовічних містах (Парижі, Лондоні, Кельні) існували суто жіночі цехи, вдови мали законне право продовжувати справу померлого чоловіка, керуючи великими майстернями та купецькими домами. Середньовіччя дало світові інтелектуалок, серед яких німецька ерудитка Гільдегарда Бінгенська, що листувалася з Папами та імператорами, даючи їм поради; французька письменниця Христина Пізанська у XV ст., котра фактично започаткувала фемінізм працею «Книга про Град Жіночий». Як не парадоксально, більше обмежень жінкам приніс початок Нового часу – з відродженням Римського права їхній статус набув жорсткішої регламентації відповідно до принципу «слабкої статі».
Ольга Чайка – колишня студента кафедри журналістики та соціальних комунікацій. У відео-зверненні розповіла ЖАХЛИВУ ПРАВДУ про те, як здобувачі освіти проходили практику з Стеблиною Наталією Олександрівною.
Віцепрем’єр-міністр з відновлення України Олексій Кулеба заявив, що для реалізації планів стійкості регіонів необхідно понад 5 млрд євро, а також повідомив про формування 26 спецпроєктів для захисту систем водопостачання.
За словами Кулеби, плани стійкості вже діють у регіонах і визначають найуразливіші сфери, зокрема енергетику, водопостачання та критичну інфраструктуру. Наразі з резервного фонду вже виділено понад 22 млрд грн, однак цього недостатньо для повної реалізації заходів.
Уряд розраховує на комбіноване фінансування – з державного бюджету, коштів громад, міжнародної допомоги та кредитів фінансових інституцій. Питання залучення ресурсів, зокрема, обговорювали з місією МВФ.
Окремий акцент зроблено на захисті водопостачання: сформовано портфель із 26 спецпроєктів, які передбачають резервні джерела води, автономне живлення та модернізацію мереж у великих містах і обласних центрах.
Крім того, триває реалізація енергетичних ініціатив, зокрема програми «СвітлоДім», яку вже масштабують на Харківщину. Водночас уряд відзначає зростання інтересу бізнесу до державних будівельних проєктів після зміни підходів до ціноутворення.
Серед результатів відновлення – понад 29 тисяч родин уже придбали нове житло за програмою «єВідновлення», а загальна сума виплачених компенсацій перевищила 82 млрд грн.
Віцепрем’єр-міністр Олексій Кулеба розкрив деталі нової стратегії регіональної стійкості України. Пріоритетами 2026 року стануть децентралізація критичних мереж, вихід будівельного бізнесу з тіні та пряма підтримка родин, чиє житло залишилося в окупації.
“Ми з лютого працюємо разом із регіонами та громадами за принципом «знизу вгору»: саме на місцях визначають потреби й пріоритети”, — розповів в інтерв’ю Укрінформ.
На виконання планів стійкості громадам встановлено жорсткий дедлайн – 1 жовтня 2026 року. Наразі підготовчий етап інженерного захисту критичної інфраструктури по країні виконано на понад 50%. Паралельно Україна розбудовує прикордонну інфраструктуру, плануючи до 2030 року значно розширити пропускну здатність на ділянках кордону з ЄС.
ДонНУ імені Василя Стуса пройшов довгий та складний процес релокації з охопленого боями Донецьку у 2014 році. Тоді студенти й викладачі опинилися в різних куточках країни, а майбутнє закладу деякий час залишалося невизначеним. Зрештою університет вистояв та відновив свою роботу у Вінниці, де знаходиться й понині.
Про події 2014 року та університетське життя нам розповість Олексій Чмир – випускник ДонНУ імені Василя Стуса спеціальності “Журналістика”.
Олексію, Ви вступили у ДонНУ ще 2012-го року. Чому тоді обрали саме Донецький?
Кафедра журналістики була досить потужною. Тим, хто обирав цю спеціальність – іншої альтернативи не було.
У Донецьку журналістика розвивалася, здавалося, незалежно від Києва. Були потужні регіональні медіа, які потім і на національний рівень виходили. Наприклад телеканал «Україна», який спочатку лише у Донецькому регіоні мовив, а потім перейшов на національний рівень.
Тому, мабуть, я зупинився саме на цьому університеті. І можу одразу сказати, що жодного дня не пошкодував про свій вибір.
Крім журналістики, я подавався про всяк випадок ще на філологію, політологію. Але хотілося саме журналістику. З роками розумію, що такий вибір в мене був, тому, що була певна романтизація професії в шкільні часи. Журналістика – це ж так цікаво.
Хоча батьки намагалися відмовити. Вони не наполягали, але казали: “Ну, ти добре подумай”. Я вислухав, подумав і вирішив, що хочу. Якщо складеться, то значить моє, якщо ні – не моє.
Олексій Чмир
Пам’ятаєте той день, коли зрозуміли, що треба виїжджати? Взагалі, які були настрої серед одногрупників та викладачів?
Усе розвивалося дуже швидко, протягом кількох тижнів.. В серпні 2014-го всі сподівалися, що Донецьк в найближчі тижні буде звільнено, десь до Дня Незалежності. Адже українські військові були близько.
Я з батьками поїхав до родичів під Маріуполь. Ми мали надію, що в кінці серпня вже зможемо повернутися у звільнений Донецьк. Але тоді стався Іловайський котел. Українські війська були відкинуті від Донецька. Стало зрозуміло, що це не завершиться так, як усі би хотіли.
Першого вересня я поїхав в Київ ще з двома одногрупницями. Без розуміння, куди їдемо. Нам пропонували варіант навчання “вільним слухачем”. Тобто можна було вибрати будь-який університет в Україні і ходити туди на пари. Це було як тимчасове рішення від Міністерства освіти. Першого вересня ми пішли в університет Шевченка. Спочатку думали: “Це ж прикольно”. Але це був трошки дисонанс. Інститут журналістики та Інститут міжнародних відносин університету Шевченка знаходяться в одному приміщенні. Люди там в костюмах, на дорогих машинах. Ми були в тому, в чому приїхали: в шортах, майках. На нас так подивилися, сказали: “Ну, ми вам гуртожиток точно надати не можемо”. А це було важливо, бо жити десь треба було.
Тож ми пішли в Національний авіаційний університет і саме там провчилися кілька тижнів вільними слухачами. Тоді ми вже знали, що університет в Донецьку було захоплено і навчання не буде.
Що буде далі – ніхто не розумів. Ми тримали контакт з деякими викладачами, яким довіряли. Бо знали, що у Донецьку були й проросійські викладачі. На щастя, одногрупники теж були проукраїнськими здебільшого і майже всі потім виїхали з окупації.
Ситуація для університету на початку осені 2014 була критичною. Рахунки університету були заблоковані. Ми не отримували стипендію, викладачі – зарплати. А жити за щось треба було. Гуртом ухвалили рішення про те, що це потрібно виносити у публічну площину. Шукали й підтримку у Національній спілці журналістів, хоча б інформаційну. З одногрупницею Марією вирішили скликати мітинг на підтримку університету перед Міністерством освіти і науки України. Медіа поширили повідомлення про мітинг з номером телефону Марії, як координаторки. І ввечері, коли ми вже готувались до мітингу, їй зателефонував Сергій Квіт – тодішній Міністр освіти. Сказав, що не треба мітингів, що ситуацію намагаються вирішити. Запросили наступного дня приєднатися до зустрічі, на якій мав бути і наш ректор. Ми тоді поговорили між собою та з огляду на те, що владі не довіряємо, вирішили публічно повідомити не про скасування мітингу, а його перенесення. Ми хотіли подивитись чи все буде добре. Якщо ні, планували шукати якоїсь додаткової підтримки й інших варіантів. Але все досить швидко вирішилося – запропонували Вінницю. Уже 7 жовтня ми з Марією стали першими двома студентами, які релокувалися із вишем.
Які були перші враження від переїзду до Вінниці та як змінилося навчання?
Адаптуватися було важко, бо грошей не було. Марія мені досі згадує, як я забороняв купувати кріп в магазині до супу. Бо суп може бути і без кропу, а грошей в нас немає. Але нас дуже підтримали вінничани. Багатьом студентам дозволяли жити в гуртожитках інших університетів і у перший час ми допомагали розселяти тих, хто приїжджав: викладачів, студентів. В тому числі у готель “Південний Буг”, якого вже немає, когось заселяли.
Важко було в побутовому плані. Адже перші два курси я жив удома з батьками. Це був період, коли ти навчаєшся у своє задоволення, проводиш час із друзями і у тебе немає побутових проблем, бо вони всі закриваються батьками. А потім раптом ти опиняєшся у незнайомому місті, взагалі один, без якоїсь підтримки. Майбутнє – незрозуміле. Було страшно. Але не хотілося собі зізнаватися в цьому страху. Тому у нас була одна думка: «рухаємося прямо, бо іншого шляху немає».
Багато студентів тоді переїхало?
Це залежало від факультетів. Деякі майже повним складом переїжджали. У деяких залишалося у Донецьку багато викладачів. Якщо говорити про кафедру журналістики, то щонайменше 80% викладачів переїхало. Студентів десь 50/50, але з моєї групи переїхала більшість.
У Донецьку залишилася завідувачка кафедри і це було очікувано. Ще у 2012-му році, коли я вступав в університет, про неї ходили різні історії про плагіат з московських дисертацій і тому подібне. Тому я навіть радію, що вона залишилася. Новою завідувачкою кафедри стала Олена Тараненко, вона була неймовірно класною викладачкою.
Але багатьох з нас намагалися залишити у Донецьку ті викладачі, які не захотіли їхати з окупації. Куратор моєї студентської групи, який залишився там, телефонував і казав, що нічого не буде, не переїжджайте нікуди, це все брехня. А я просто мовчки слухав, бо не хотів сперечатися з людиною, якій 70+ років. Він-то не знав, що я вже у Вінниці.
На жаль, фізично прийняти всіх студентів Вінниця не мала можливості. Перший рік багато хто жив у Києві, у Львові, Харкові. Навчалися дистанційно, приїжджали сюди на сесію. Всім було дуже важко через такі умови.
Гадаю, це сильно зблизило студентів і викладачів. Ми і досі періодично зустрічаємося із одногрупниками та викладачами. Це дуже важливо, коли є люди, з якими є про що поговорити, до кого ти тягнешся. У нас була викладачка – Ліна Олексіївна Бахаєва, яка залишилася жити в Донецьку, адже була поважного віку. Вона була проукраїнською до мозку кісток. Кілька разів я їздив після 2015 року у Донецьк і ми з друзями ходили до Ліни Олексіївни в гості, вона нас запрошувала на чай. Але, на жаль, її вже немає.
Це був дуже цікавий досвід. Перші два курси, поки вчились в Донецьку, був оцей розрив: є ми, студенти, і є викладачі – наче небожителі, які дуже багато знають, до яких немає легкого доступу. А з переїздом всі настільки зблизилися, що ти вже сприймав викладачів, як своїх друзів, старших партнерів, до яких ти можеш звернутися з будь-якою проблемою, навіть побутовою. Це сильно допомогло в житті.
Після закінчення університету вдалося реалізуватися у журналістиці?
Я працював у журналістиці, ще будучи студентом, зокрема в “Університетських вістях”. Потім – рік на футбольному сайті. Мене завжди цікавила спортивна журналістика і я думав, що буду в цьому розвиватися. Коли випустився, вирішив, що хочу переїхати до Києва. Влаштувався на сайті Obozrevatel, у спортивному відділі. Але зрозумів, що мої цінності не співпадають із політикою сайту. Такі відомі портали начебто платять непогану зарплату своїм журналістам, але вимагають робити клікбейтні матеріали та заголовки. Я відчував, що переступаю через себе, і мені це не подобається. Нас завжди вчили, що так робити не можна, це неправильно. Наприклад, писати про те, як там дружина якогось футболіста оголила ніжки на пляжі для того, щоб отримати багато переглядів. Для мене це не журналістика. Тому вирішив займатися чимось іншим, пов’язаним з комунікаціями, але поза журналістикою. Необхідний досвід уже був – два роки я очолював Студентську раду університету та брав участь у різних проєктах, що допомогло напрацювати багато корисних навичок.
На той час відбувалася реформа держслужби, тож вирішив спробувати свої сили і подав резюме. Чесно кажучи, мав сумнів, що можна потрапити на роботу в якесь Міністерство без зв’язків, без знайомств. Було шість етапів відбору: і стрес-інтерв’ю, і вирішення кейсів, і різні тестування. На щастя, все склалося – через кілька місяців після випуску я пішов працювати в Міністерство культури, яке потім стало Міністерством культури і інформполітики, на посаду комунікаційника в Директорат мовної політики. Ми працювали над реформами, над стратегіями, писали нормативну базу. Це була більше проєктна або юридична десь робота. Тобто доводилося вчити багато нового, цікавого, вивчати закони.
У 2019-му році перейшов у Директорат стратегічного планування. Загалом я п’ять років відпрацював в Міністерстві і у 2023-му звільнився. Шість місяців працював у швейцарському проєкті, який займається реформою у сфері освіти. А зараз вже два роки працюю в Представництві Дитячого фонду ООН в Україні. Здебільшого займаюся проєктним менеджментом у сфері цифровізації соціальної політики. Допомагаємо українському уряду цифровізувати соціальні послуги, соціальну сферу, соціальну підтримку.
Що ви перейняли у свої професії з часів навчання? Зі студентської ради?
Дуже допомогли навички побудови комунікації, навички мислення. Згадую, у нас був такий корисний предмет як психологія журналістської творчості і завдяки йому, хоча я журналістикою зараз не займаюся, десь на підсвідомості маю навички аналізу стилів комунікації. З Оленою Тараненко у нас були пари, де ми читали або журналістські тексти, або навіть художню літературу, аналізували. Тож навіть, якщо я не використовую знання з журналістики напряму, вони все одно сформували якийсь загальний рівень ерудиції, загальні навички для аналізу, самопрезентації.
Усім студентам дуже важливо розуміти, що час вашого навчання в університеті – це найкраща можливість, щоб спробувати різне. Щоб схопитися за можливості певних проєктів. Дуже сильно мені допомогла Студентська рада і ті проєкти, які ми реалізовували, адже це нетворкінг, це – знайомства.
Наприклад, у нас був проєкт з Американськими радами з міжнародної освіти і я їм написав: “О, я там подаюсь в Міністерство, можете мені дати рекомендацію?”. І окрім того, що ти випускник і десь там працював, у тебе ще є рекомендації якоїсь поважної організації. Навіть якщо ти не працював офіційно, все одно можна показати свою проєктну діяльність.
Важливо мати досвід уже під час навчання. Мало роботодавців хочуть витрачати час на навчання студента після університету. А в моєму випадку починати з чогось невеликого не було варіантів, бо треба якось себе забезпечувати, щоб після випуску було як оплачувати житло та інші побутові речі. Тож висновок такий – треба працювати на своє ім’я, щоб після випуску мати кращі можливості працевлаштування.
З кимось зі студентства, викладачами ви досі підтримуєте зв’язок?
З одногрупниками досі спілкуємося, мінімум раз на місяць бачимося, маємо спільний чат. Багато хто вже переїхав до Києва, тому зручно зустрічатися. Це, напевно, мої найкращі друзі. З викладачами теж. Є викладачки, з якими постійно підтримую зв’язок: Олена Тараненко та Олена Самойленко. Ще – Ірина Черніченко. Якщо ми збираємося групою, то запрошуємо викладачів і вони приходять. І мені здається, це теж зокрема наслідок переїзду. Тобі хочеться іноді отримати відчуття дому, побачити близьких людей.
Чи слідкуєте Ви зараз за університетом? Можете оцінити, як він змінився впродовж років?
Я думаю, що важко об’єктивно оцінити. У мене майже немає зараз в університеті знайомих. Змінився і викладацький склад, молодші курси – вже випустилися.
Шкода, що багатьом викладачам довелося залишити університет. За ці роки, на жаль, не вдалося знайти потужної зовнішньої підтримки: побудувати кампус, гуртожитки. Мені трошки прикро від того, що було дуже багато планів і дуже багато було обіцянок від влади про підтримку університету. Були інвестиційний проєкти і дійсно здавалося, що ось-ось все почне зростати. Але, на жаль, це зупинилося. Сподіваюся, що настане момент, коли в університету буде більше можливостей для того, аби не просто не втрачати, але й для того, щоб зростати. На жаль, сфера освіти в Україні зараз не в найкращому стані. Дуже багато молоді, дітей поїхало.
Яким ви бачите ДонНУ імені Василя Стуса вже після війни?
Звісно ж, успішним. Університет, школа, твій дім – це такі місця, куди тобі іноді хочеться повернутися. Де хочеться пройтись по цим вулицям, коридорам, де тобі дуже хотілося мати людей, з якими можна поспілкуватися.
Інколи приїжджаю до Вінниці на вихідні. Раніше було бажання прийти до університету та поспілкуватися із викладачами, студентами. Але наразі у мене там майже не залишилося знайомих. І також мені не відомо про сталу політику університету по роботі із випускниками і через це дещо прикро.
Я дуже хочу, щоб університет мав спільноту, яка підтримує зв’язки із тими, хто випустився, із тими, хто колись працював в університеті. Це дійсно важливо, аби потенційні абітурієнти під час вибору вишу відзначали: “Дивіться, в цьому університеті є дуже потужна спільнота, вона мені може допомогти віднайти себе, знайти класні знайомства. І потім навіть допоможе і з кар’єрою, і з усім іншим”.
Мені здається, що така спільнота виховує. Ти отримуєш окрім навчання ще якісь софт-скіли, які зараз у світі, який постійно змінюється, дуже-дуже потрібні. Тому мені би хотілося, щоб університет все-таки був і залишався цією спільнотою.
Сучасна молодь не читає, їх цікавлять тільки телефони і ігри в комп’ютерах» Фраза яку в тій чи іншій інтерпретації чув певно кожен підліток. Чи дійсно це так? Ми провели онлайн в google form опитування серед студентів факультету інформаційних та прикладних технологій, в яДонецького національного університету, та дізнались як вони ставляться до книг в якому взяло участь 40 осіб.
РЕЗУЛЬТАТИ
Результати можуть здивувати, оскільки згідно опитуванню59.1% студентів вже читають книги!9.1% Планують почати читати в майбутньому. І лише 31.8% Не читають книги взагалі.Це демонструє тенденцію, що сучасні підлітки, студенти ДонНУ, в своїй більшості читають книги, але що саме цікавить сучасну молодь?
Художня література (59.1%): Більшість опитаних читають саме художню літературу. Найбільш згадуваними авторами стали Еріх Марія Ремарк, Агата Крісті, Джордж Оруел але також і згадувались Ф.Кафка, Ж.Сатр, Р.Кван, та навіть згадались Тарас Шевченко з Лесею Українкою.
Серед жанрів найчастіше згадувались; Романи, анти-утопія, фентезі та детективи.
Цитати студентів
«Я люблю детективи, романи. Айн Ренд, Агата Крісті, Стівен Кінг, Валеріан Підмогильний, Іван Багряний, Михайло Коцюбинський» «Дж. Орвелл, А. Камю, Ф. Кафка, Ж. Сартр. Мій улюблений жанр це антиутопія. Люблю літературу 20-го століття, а також щось повʼязане з філософією та екзистенціалізмом»
Наукова література (17,4%): 3місце серед опитаних. Тут вже відповіді були різні і важко виділити щось, що виділялося б найбільше. Тому пропоную глянути на відповіді опитаних. «Стівен хокінг, карл ліній, Михайло Ломоносів»«Тематика: космос, океан, фізика, історія; Автори: улюблених немає»«Фізика, програмування, алгоритми, Джим Аль-Халілі»
Публіцистична література(26.1%): Опитані в більшості утримались від надання подробиць.
Студенти про читання. Більш детально ми опитали студентів 1 курсу ДонНУ, які детально розповіли про свою пристрасть до книг.
Куртиш Дар’я: Я люблю книги різних жанрів взагалі. Однією з моїх улюблених книг є книга Франка Тільє «Пазл». За жанром це трилер. Вона мені подобається тому що там є цікава динаміка та зовсім неочікуваний кінець. Також подобається книга «1984» Джорджа Орвелла. Це антиутопія яка висвітлює всі недосконалості політичного життя. Читання для мене це щось більше ніж хоббі, це ритуал. Коли я читаю я поринаю зовсім в інший світ, вигаданий, і кожного разу він інший. Мені подобається кожного разу проживати емоції головних героїв, біль, сум, розпач, радість . Під час читання у мене одразу в голові наче вмикається фільм, і я бачу всі події. Іноді, коли день складний або навколо занадто багато шуму, книга стає моїм спокоєм. Вона — як тихе місце, де можна сховатися й відпочити душею.
Бойко Дар’я: Особисто для себе я обрала жанр як трилер-детектив.Подобається поринати в цю моторошну та водночас цікаву атмосферу,коли ти сам можеш зробити поспішний висновок або бути в загадці до останнього розділу.Якщо говорити саме про книги,які я читаю на даний момент-це цикл британського журналіста Саймона Бекетта, четверте розслідування, яке називається “поклик з могили”.Чудові пригоди британського судмедексперта та судового антрополога Девіда Гантера. Важко назвати це хобі, адже читання-це спосіб натхнення,спосіб дізнатись щось нове,навіть незважаючи на те,що книги оточують мене з самого дитинства,бо в мого дідуся була своя власна міні-бібліотека. Чому саме читання?я так морально відновлюсь,подобається провести час із користю, паралельно з читанням люблю слухати треки групи, пісні якої чудово підходять до тематики книги-це” type o negative”,хоча знаю більшості не можуть так.
Лучін Ілля: 1Люблю трилогію Володаря Перснів та й загалом всі книги світ Середземʼя Толкіна, вони нагадують про дитинство. А так, я читаю усе, останнім часом читав багато біографій відомих рокерів. Читання для мене невідʼємна частина життя, я читаю вранці за чашкою кави і ввечері перед сном. Це мені дає натхнення, хоча я не вважаю це своїм хоббі. Мені подобається читати, бо книги дають пережити чийсь досвід, навчитись чомусь новому або просто відпочити.
Підсумуємо, сучасні студенти читає і любить читати. Сучасна молодь не просто «цікавится», читає максимально різні книги, авторів та жанри багато з яких може зрозуміти навіть
Підсумуємо, сучасні студенти читає і любить читати. Сучасна молодь не просто «цікавится», читає максимально різні книги, авторів та жанри багато з яких може зрозуміти навіть
“Війна. Війна ніколи не змінюється”. (з гри Fallout)
Уявіть собі звичайнісінький день. Вівторок. Ранок вдома у любимої матусі. “Мені тринадцяти минало”, як казав Шевченко у своєму неповторному вірші. Мама щось готує на кухні, проте ти не хочеш прокидатись на цей смачний запах. На годиннику вже 11:00.
Тебе ніхто не будить. Ця ніч була дуже важкою.
Матуся не спить ось вже з четвертої ранку, оскільки в декількох кварталах від тебе у мешканця міста лишилась одна… стіна.
Не залишилось ні сараю, ні тераси, ні даху – ні віконця,,ні жодного цілого куточку. Лише одна стіна посеред “нічого”. Якимось чудом, сам він залишився живий, є подряпини, різні ссадини та синці, але в цілому – живий. І це чудо.
Через силу, ти встала зі свого ліжка, потягнулась, подивилась на вікно, яке вискочило з своїх рамок та трохи звисало зі стіни. Але трималось досить міцно, не впаде – та й досить.
Ти прокидаєшься остаточно лише коли твій вуличний кіт почав тертись по ногах, та довелось вставати.
Життя у війні.
Це буденність життя підлітка в прифронтовому місті. Страх, невідомість завтрашнього дня, тривога… це вже не просто вигадки, це реальність, в якій живуть люди на сході України останні чотири роки. Мало хто говорить про це, бояться “колупати вавку”, але це вимагає гласності.
Так проходить день за днем, допоки тобі не настає 17 років і ти виїжджаєш на навчання в інше місто своєї Батьківщини. Але, як людині з прифронту, твої прлблеми не вичерпуються лише наявністю вибухів за вікном.
Британський музикант Sting співав: “Я англієць у Нью-Йорку” – проблеми буденності війни замінюється іншим конфліктом, який вже перебуває по лінії фронту наших сердець. Діти забули що таке дитинство, а може навіть і не знали… Половина з тих, що виїхали з території бойових дій, зазнають буллінга в школі від україномовних одноліток, коли чують “а чому не державною?”. Так, одні діти вважають, що головне – мова спілкування, а інші раді просто можливості фізично перебувати в аудиторії та бачити інших людей.
Спочатку, при переїзді в живе місто, яке не скалічене війною та розрухою, тиша по ночах та світло міських вулиць тримає у напрузі. Тиша сприймається як підготовка до шуму, а світ вночі – як ознака миру, від якого ти вже відвикла. Бо для тебе щоденні “прильоти”, тривога, що вічно гуде, і зруйноване місто це вже норма. З 13 років ти вмієш безпомилково визначати вид зброї та дистанцію до вибуху. Не таким експертом тебе уявляли шкільні вчителі.
Діти і люди, мало того, що перестали посміхатися, у них померкли повністю всі емоції, крім СТРАХУ. І навіть він притуплений. Телефонуєш мамі з радісними новинами з університету, а у відповідь беземоційне: “добре” чи “зрозуміло”. Це не тому, що вона не рада за мене, а через те, що людина просто вичавлена як лимон -– емоційно, і так з усіма знайомими мешканцями при фронту.
Висновок
Так і проходить рік за роком, без надії на покращення, або хоча б зупинку. Натомість, вибухів стає більше, діти –- заляканішими, а навколо дому все більше пустих будинків, або і зовсім – одиноких стін, за якими колись кипіло життя. І все це вже давно не шокові події, а звичайний вівторок.
У сучасному медіапросторі відбувається цікавий парадокс: хоча традиційні новинні медіа – газети, телевізійні новини, великі інтернет-портали – залишаються важливими, проте вони дедалі менше впливають на довіру аудиторії.
Натомість блогери й контент-творці здобувають більше уваги та, що важливо, – більше довіри. Розгляньмо, чому так сталося, із прикладами досліджень, а також результатами мого опитування у Google-формі.
Дослідження офіційних джерел
Згідно з дослідженнямInternews Ukraine86% українців отримують новини через соцмережі, а 37% користуються лише ними. У глобальному звіті Reuters Institute for the Study of Journalism зазначається, що традиційні ЗМІ «борються за зв’язок із значною частиною аудиторії через низький рівень довіри та спад залучення». При цьому відео й соціальні платформи стають головними каналами отримання новин, особливо серед молоді.
На мою думку
Коли велика частина аудиторії переходить до соцмереж і відеоформатів, деякі блогери там фактично стають «новинними каналами», але з іншими механіками – менш формальними, більш персоналізованими, ближчими до спілкування «людина-людині». Деякі люди довіряють блогерам, бо вони здаються їм ближчими. Їхній стиль невимушений, вони діляться власними думками, емоціями, моментами життя. Це не холодний диктор у кадрі – це людина, яку можна спитати в коментарях і від якої часто почуєш чесну реакцію. За даними Reuters Institute, користувачі соцмереж звертають більше уваги саме на особистостей, а не на бренди медіа. Ми обираємо не просто інформацію, а людину, якій довіряємо.
Google-форма
Підкріплюючи це результатами мого опитування, можна побачити, що тенденція зберігається і серед молоді. У моєму дослідженні взяли участь 30 респондентів – мої друзі, родичі та студенти. Я поширила форму в Telegram, у студентські та дружні чати. 53,3% опитаних зазначили, що рівень довіри залежить від теми. Найчастіші причини довіри блогерам – «вони говорять простою мовою» (21), «діляться особистим досвідом» (20) і «виглядають щиро та “по-людськи”» (15). Натомість головні чинники недовіри до традиційних медіа – «маніпуляції або політичний вплив» (25), «нудна подача» (17) і «брак актуальності» (11).
Моє опитування в Google-формі
Такі результати збігаються з аналітикою Internews: українці часто не можуть відрізнити якісні новини від дезінформації, тому шукають тих, хто здається «чесним». А довіра, як показують і світові звіти, тримається на рівні близько 40%. Люди часто відчувають, що ЗМІ мають власну позицію або «працюють на когось». Блогери ж подають інформацію емоційно, щиро, часто від першої особи. І навіть якщо їхні знання не завжди глибокі, вони виглядають ближчими й справжніми.
Також ще одною причиною , на мою думку це – швидкість і формат. Блогери реагують миттєво: коротке відео в TikTok з поясненням новини може зібрати сотні тисяч переглядів за кілька годин. Традиційним медіа потрібен час, щоб підготувати матеріал, узгодити текст, випустити його офіційно. Аудиторія ж звикає до коротких, динамічних форм – саме таких, які блогери створюють найкраще. Не дивно, що за даними Reuters Institute, 72% користувачів щотижня дивляться відео з новинами, і ця цифра постійно зростає.
Моє опитування в Google-формі
Блогери формують довкола себе активні спільноти. Люди не просто споживають інформацію – вони обговорюють її, діляться думками, беруть участь у дискусії. Цей діалог створює відчуття спільності й рівності, якої часто бракує у традиційних медіа.
Але є й інший бік. Висока довіра до блогерів не завжди позитивна. Багато хто з них не перевіряє факти, може ненавмисно поширювати дезінформацію чи маніпулювати емоціями аудиторії. Тому, як наголошується у Digital News Report 2025, журналістика має адаптуватися до нових форматів, але не втрачати головного – достовірності.
Наприклад у дослідженні Internews Ukraine 20 людей проголосувало, що читають та дивлять у соціальних мережах блогера Сергія Стерненка. Проте ,також, 20 людей проголосувало що дивляться новини у Telegram “Труха України” і YouTube “ТСН/1+1”. У висновку можемо зробити , що кожна людина обирає сама кому довіряти.
Висновок
На мою думку, і блогери, і традиційні медіа мають свій вплив і важливість у сучасному інформаційному просторі. Блогери приваблюють щирістю, швидкістю реакції та близькістю до аудиторії – вони говорять просто, створюють відчуття довіри та спільності. Проте саме професійні журналісти забезпечують глибину, перевіреність і відповідальність за подану інформацію. Тому найкращим рішенням для сучасного суспільства є поєднання цих двох підходів: відкритості й доступності блогерів з достовірністю та етичними стандартами журналістики. Лише така взаємодія допоможе зберегти довіру аудиторії та зробити медіапростір чесним і зрозумілим для кожного.
«AI не замінює мислення, він лише допомагає його розвивати.»
— Валерія Василенко
Валерія Юріївна Василенко – кандидат наук з соціальних комунікацій, старший викладач кафедри журналістики та соціальних комунікацій
Колись ми шукали відповіді в книжках. Потім – у Google.
А тепер достатньо написати кілька слів у чаті, й штучний інтелект видасть усе – від ідей для курсової до пояснення квантової фізики «на пальцях».
Технології спростили навчання, але разом із тим змусили нас поставити нове запитання: чи не спрощуємо ми себе?
Щоб зрозуміти, де проходить межа між “допомогою” і “залежністю” від алгоритмів, я поспілкувалася з Валерією Юріївною Василенко, викладачкою, яка впевнена: штучний інтелект може бути союзником у навчанні – якщо з ним дружити з розумом.
– Як Ви вважаєте, штучний інтелект – це більше підтримка для студентів чи спокуса нічого не робити самостійно?
«Штучний інтелект – це, насамперед, інструмент, і все залежить від того, як ним користуватись.
Для свідомого студента це чудова підтримка – можливість швидше шукати джерела, структурувати думки, створювати ідеї.
Я завжди наголошую: AI не замінює мислення, він лише допомагає його розвивати».
– Чи доречно студентам користуватися ШІ для написання робіт?
«Повністю покладатися на штучний інтелект у підготовці академічних робіт недоречно. Його можна використовувати на етапі ідей і пошуку джерел, але не замість власних думок. Освіта – це не копіювання, а розуміння».
– Ви помічали, коли студенти користуються ШІ? Як реагуєте?
«Так, буває, це видно одразу – по стилю. Але я не караю. Мені цікавіше поговорити: чи студент справді розібрався, чи просто вставив текст із програми. І часто після такої розмови він починає працювати глибше».
– Як, на Вашу думку, ШІ змінить університетську освіту у найближчі роки?
«Університет майбутнього – це не просто передача знань, а розвиток мислення. ШІ зніме рутину, допоможе персоналізувати навчання, але натомість вимагатиме критичного мислення, цифрової етики й уміння відрізняти правду від красивого фейку».
– Що ШІ ніколи не зможе замінити у викладачеві?
«Живий контакт, щиру підтримку й натхнення. Алгоритм не побачить блиску в очах, коли студент щось зрозумів. Викладач має серце, інтуїцію й людяність – те, що не можна закодувати».
– Як Ви ставитеся до того, що студенти часто звертаються до ШІ за порадами?
«Спокійно. Головне – робити це з розумінням. Якщо студент користується ШІ усвідомлено, це тільки розширює його світогляд. Я теж використовую ШІ – але критично. Бо це інструмент, а не заміна творчості».
– І наостанок: якою Ви бачите ідеальну освітню систему з використанням ШІ?
«Я уявляю університет, де ШІ допомагає зробити навчання людяним. Система, що враховує стан студента, його настрій, навіть радить зробити паузу й випити кави.
ШІ може бути партнером у навчанні, але без людяності, гумору й натхнення він нічого не вартий».
Трохи фактів і контексту
За даними ЮНЕСКО, понад 60% студентів у світі вже користуються ШІ для навчання, але лише половина розуміє принципи його роботи.
Українські університети теж поступово інтегрують нові технології: наприклад, у Києво-Могилянській академії вже тестують внутрішнього AI-асистента для допомоги студентам з навчальними планами.
Та попри це, викладачі наголошують: головне не втратити здатність мислити самостійно.
Штучний інтелект швидкий, але поверхневий.
Людина – повільна, але глибока.
Висновок: штучний інтелект має мозок, але не має серця
ШІ може знайти відповідь за секунду, але не відчує моменту, коли ця відповідь стає зрозумілою. Він може написати текст, але не здатен надихнути на нього. І саме в цьому – сила людини.
Можливо, майбутнє освіти дійсно за штучним інтелектом. Але сьогодення – усе ще за тими, хто вміє мислити, сумніватися і ставити питання. Бо саме з цього, а не з коду, починається справжній розум.
Світлина зроблена у грудні 2024 року. На ній жінка, загорнута у смарагдовий прапор. Вона стоїть у центрі площі та міцно притискає до себе плакат. Чорним по білому написано: «Поки ти безвісти зниклий у мене немає свят». Її звати Ірина, вона шукає свого чоловіка Олександра.
Фото надане Іриною
Цю розмову ми записуємо у травні 2025 року. Для неї це одинадцятий місяць тиші.
По діброві вітер виє, гуляє по полю…
Їхня історія почалася ще у шкільні роки. Десятикласник Олександр помітив шестикласницю Ірину на святковій лінійці на честь дня народження Тараса Шевченка, коли вона декламувала поему «Тополя».
«Коли ми вже одружилися він розповідав про це. Казав: “Я дивлюся, думаю, боже, як таке мале, а стоїть і ото розказує п’ять хвилин того вірша”», — з усмішкою згадує жінка і поринає у спогади.
Вони зустрілися через декілька років у трамваї вже студентами. Випадково зіштовхнулися поглядами, розговорились. З того часу почали зустрічатися.
«Сашик у мене дуже творча натура, він любив співати, писати. Багато написаних віршів, пісень є. Дуже багато написаних для мене».
Один з його віршів розцвітає татуюванням на її руці, поміж гілля калин.
Фото надане Іриною
За допомогою власної пісні чоловік зізнався Ірині у коханні — виконав на концерті в рідному селі.
«Не пам’ятаю, що то було за свято, напевно, 8 березня, або День закоханих. Було ще холодно. Мені було приємно, але я була шокована. Це ж не місто, де знають тебе ближні сусіди й більше ніхто, це село, де тебе знає кожна собака на кутку. Він виступав, публічна особа, але не любив показувати своє особисте».
Одружилися вони, коли Ірина навчалась на 4 курсі технікуму. Подружжю доводилось багато працювати. Чоловік жодної роботи не боявся, був вантажником, експедитором, товарознавцем. На будь-якому підприємстві, де працював, починав із найнижчої посади. За рік йому вдавалось дійти до керівної.
«На останню роботу прийшов працювати помічником оператора на лінію і став майстром зміни. У нього в підпорядкуванні понад сорок людей було. Сашка дуже класний організатор. Його підлеглі з ним товаришували. Він вмів спілкуватися, любив спілкування. Він дуже такий живий. І завжди говорив впевнено».
У подружжя — двоє синів. Старшому двадцять два роки, молодшому — п’ятнадцять. Менший перейняв у батька любов до музики. Так само як Олександр вчиться всього сам.
«Його любов, його кохання — це не про красиві слова. Не про якісь там ці обнімашки, цілувашки. Це більше про вчинки».
Старі фотографії
У мирні часи вони часто подорожували Україною.
«Коли в нас вже навіть була змога поїхати за кордон відпочивати він казав, що Одеси нам з головою вистачить. Але завдяки цьому ми були у всіх містах відпочинку, які зараз окуповані».
Зокрема, в Маріуполі, на Азовському морі, Бердянську, Херсонській області, Криму.
«І Саша завжди захоплювався, казав: “Боже, як тут красиво”. Йому подобався Крим. Він дуже любив Україну».
Проте, «великі» свята традиційно зустрічали у родинному колі, на рідній землі, де народилися. Тоді навіть сестра Ірини Любов зі своїм чоловіком Олегом приїжджали, хоч і жили далеко. На Великдень — до церкви. На Святвечір — дванадцять пісних страв на батьківському столі.
«Буквально днями мені телефон нагадав наше фото спільне, де ми з Сашиком і Люба з Олегом разом ходили святити паски. В мене з кожного Святвечора є фото, де ми всі разом за столом сидимо. Зараз це важко згадувати», — ділиться Ірина.
До їх родини прийшла війна
У 2014 році до їх родини прийшла війна. Чоловік Люби Олег за професією військовий. Він учасник бойових дій з часів АТО і дотепер.
«Ми знаємо, що це таке. От і останні роки, починаючи з 2022, на жаль, за столом нас усе менше і менше».
Олександр хотів йти з добровольцями в АТО. Тоді його не пустила дружина.
«В нас сини ще були маленькі, часи були важкі. А потім його знайомий пішов в АТО і буквально на першому виході загинув. Це на Сашу вплинуло, він зрозумів, що так само в нього залишаться маленькі діти, сім’я. Напевно, тоді він вибрав нас. У 22-му році він навіть не думав».
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Олександр був на роботі — нічна зміна. Ірина пригадала, що того дня він добирався додому майже шість годин, оскільки було важко пересуватися містом. Одразу був готовий йти в ТЦК.
«Я казала, Саш, ти тільки з нічної зміни, цілу ніч не спав. Давай сьогодні відіспися і підеш хоча б в завтра. До вечора він ще досидів. Зранку, 25 лютого, коли я прокинулась побачила, що речі в нього вже були зібрані».
Чоловік тоді сказав, що не може сидіти вдома. Не хоче, щоб їх сини воювали.
І пішов.
Кілометри до дзвінка
«Він мені розказував, що це його терміново викликали, сказали, ледь не повістку під двері привезли. Вже потім признався, що вони самі зібралися та й пішли. Це щоб я його не відмовляла, щоб не хвилювалася».
Спочатку було навчання. В серпні Олександр поїхав на свої перші бойові завдання, на Донеччину.
Згодом чоловік виконував обов’язки заступника командира роти.
Там де вони знаходились зв’язок тримався на Старлінку. Інколи він міг пройти кілька кілометрів, аби добратися до місця, звідки можна було зателефонувати додому.
«Це настільки були теплі созвони, він завжди намагався де б не був, які б не були складні ситуації, вийти онлайн на зв’язок. Щоб побачити в живу мене, а не лише почути голос, щоб відчути. Для нас це було дуже важливо».
Якщо по ту сторону Ірина чула вибухи — він казав, що то далеко.
«Я вже потім почала розуміти, що він, напевно, намагався телефонувати в затишшя, коли не було чути того всього, що хлопці чують кожен день. Щоб вберегти мене так».
Якщо треба було створити комфорт — він це робив.
«Коли вони жили в бліндажах він і грубку змурував, і хлопцям варив.Навіть, чи то галушки, чи то вареники там ліпив. Для нього створити комфорт було не складно».
Проте, вона помічала, що чоловіку було морально важко останнім часом далеко знаходитись від сім’ї.
«Казав: “Хлопці ж самі ростуть, ти сама без мене. Я без тебе не можу”».
У лютому 2024 року Олександр приїхав у рідне місто по роботі та зміг заїхати додому.
«В суботу побув вдома, в неділю ввечері знову поїхав. Це був останній раз, коли я його бачила наживо».
Повне оточення
Чоловік мав прийти у відпустку в березні 2024, але не зміг. Його підрозділ тоді постійно перебував у зоні бойових дій.
«23 травня 24 року о 16:23 був останній зв’язок, коли я чула свого Сашика. Він обіцяв подзвонити завтра».
Того вечора його разом з побратимами відправили на завдання. Він взяв з собою телефон, сподівався, що зможе подзвонити, або написати.
Але більше не перетелефонував.
«Він міг не подзвонити лише в деяких випадках, наприклад, декілька разів їм Старлінк розбивали й зрозуміло, що він не міг вийти на зв’язок. Але він писав мені плюсик і я знала, що все з ним нормально. Коли він не зателефонував 24-го я вже зрозуміла, що щось не так».
Війська РФ почали штурм і Олександр із побратимами потрапив в повне оточення.
У них закінчилася їжа і вода. Сідали батарейки. Вони вмикали рацію два рази на день, щоб передати, що вони живі.
«Це сталося 28 травня. До 1 червня вони ще виходили на зв’язок по рації, 1 червня — перестали. Їх було двоє. Що з ними? Де вони? По цей день ми нічого не знаємо», — згадує Ірина. Її слова перервав розкат грому. Трясеться скло у вікнах і по ньому починає бити весняний дощ.
Жінка впевнена, що відповідей не отримає, доки триває воєнний стан, адже ці відомості відносяться до державної таємниці.
«Ввечері 31 травня я дізналася номер телефону військового, який тримав зв’язок з Сашиком по рації всі ці дні. Я його попросила: Боже, передай йому, що я його дуже-дуже сильно кохаю і дуже сильно чекаю. Хай пробує звідти вийти як-небудь. Хай все, що хоче, робить, тільки вийде звідти».
Та він не встиг переказати ці слова.
Через чотири дні з ТЦК Ірині додому принесли офіційне повідомлення про те, що її чоловік зник безвісти.
Мам Нель
«Коли мені третього червня написали, що Саша зник безвісти я була на роботі. Мені викликали швидку, бо сталася панічна атака. Той день був дуже важкий для мене. Прийшла моя сестра, забрала мене і ми поїхали додому. Я дзвонила до всіх куди можна. Боже, це чесно кажучи, дуже важко було. Але єдине, що…Сашині батьки… дуже важко було сказати про це батькам».
Ірина намагалась їх відгородити від переживань. Батьки Олександра люди поважного віку, ще й хворіють — хвилюватися не можна. Але його мама відчувала, що від неї щось приховують.
«Я третього червня телефонувала в ТЦК, підіймала всіх на ноги, бо вони мені сказали, що сповіщення принесуть через тиждень. Казала: ви прикалуєтесь чи що? Мені треба мамі сказати це. Без офіційного документа, я їй не скажу”».
Мама Олександра живе одна. До її села Ірину повіз старший син.
«В той день їй захотілося черешні, пора така. Вона рвала її, якраз коли ми приїхали. І я кажу: “Мам Неля, йдіть сюди, я хочу вам щось сказати”. Вона все зрозуміла».
Відро випало з її рук і червоні ягоди покотились подвір’ям.
В той день з нею залишилась сестра Олександра, щоб жінка не була на самоті.
«Мені треба було повідомити Сашиним батькам. Мені треба було повідомити моїм батькам, для яких Саша був як син».
Після почутої звістки Матір Олександра почала уникати людей. Матір Ірини місяць не виходила з дому.
Жінка досі намагається відгородити та захистити рідних, тож не розповідає як інколи холодно до неї озиваються байдужі кабінети, в яких вона шукає відповіді.
Дві коробки з війною
Після зникнення прислали його речі.
«Я розумію, що вони не пахнуть Сашею. Абсолютно не пахнуть. Вони пахнуть війною, кров’ю, порохом. Але не ним. Проте я їх не можу собі дозволити навіть попрати».
Ірина пригадала, що сини тоді гостили в селі у бабусі. Вдома була лише вона і дві коробки з “Нової пошти”, які стояли посеред квартири.
«Я кожен день приходила додому з роботи, дивилася на ці коробки, але не могла знайти в собі сили їх відкрити. До кінця серпня стояли посеред хати. Я зрозуміла, що їх таки треба забрати, бо хлопці приїдуть з канікул. Я боялася. Я не знала, що я там побачу. Я дуже-дуже боялася».
Розібрати речі допомогла її сестра.
Документи, одяг, записки з переліком справ і улюблені карамельки по усіх кишенях, як у мирному житті. Кружка, ложка, недокурена пачка сигарет.
«В мене все стоїть воно в пакетику зібране — чекає коли Сашка повернеться і цим всім буде користуватися».
Скільки людей стоїть…
Олександр зник безвісти 1 червня. Ірина 14 червня йшла на роботу.
«Це була субота. Я йшла і побачила як проходила акція в підтримку зниклих безвісти й полонених. Тоді я вперше дізналась, що ці акції проходили в нас ще з 2023 року. А я вперше про них почула, напевно, так склалася доля».
Акція на підтримку полонених та зниклих безвісти у Вінниці. Фото: Діана Кардаш
Там Ірина познайомилась з іншими родинами, що шукають своїх близьких. Вона щовихідних ходить на акції, інколи їздить в інші міста.
«Для мене це важливо. Перш за все це підтримка полонених і зниклих безвісти дійсно. Навіть якщо послухати інтерв’ю хлопців звільнених з полону та і до нас хлопці приходили, розказували, як їх морально принижують там. Кажуть, що вони тут нікому не потрібні, що їх забули. І коли вони звідти повертаються — бачать масштаб цих акцій, скільки людей виходить, скільки людей стоїть, скільки їх підтримують».
Неопізнані
Рідні військових з однієї бригади створюють об’єднання. Так Ірина познайомилась з жінкою, чоловік якої вважався зниклим безвісти з березня 2024 року. У серпні його тіло повернули по репатріації рідним для поховання.
«Я була на тому похованні. Тоді вперше, напевно, відчула, що можу не дочекатися його живим. Я дуже важко пережила той момент і той похорон. Не передати, що я тоді відчула, коли побачила труну. Тоді ти розумієш, що і твого чоловіка так само можуть привести. Я досі жену від себе ці думки. Недовго, але такий момент був».
Про такі ситуації треба говорити, зазначає жінка.
«Бувають такі моменти, коли дійсно важко, але їх так само треба обговорювати. Коли ти говориш, тобі потім стає легше. Я спеціально, напевно, погодилась, щоб говорити, щоб не боятися. І якщо хтось прочитає те все, щоб він знав, що в цьому не один. Можна жити навіть з цим сенсом, заради того, щоб знайти свою людину і повернути її додому».
Щоб знайти свою людину Ірина ходить до поліції. Минулого разу вона дивилась на фото понад 2 тисяч тіл з моргів України, репатрійованих та вивезених з зони бойових дій.
«Це надзвичайно важко, але для мене це необхідно. Я шукаю свого чоловіка. Я хочу знайти його в будь-якому випадку».
Хвилина мовчання
На цьому шляху жінка не шукає жалості. Але хоче бачити повагу до військових.
«Я не хочу співчуття. Я хочу просто донести до людей цю проблему. Якщо ти можеш чимось допомогти, я готова це прийняти. Якщо, просто: “Боже, бідна, ти бідна, нещасна” — мені цього не треба, абсолютно. Для мене важливіше, наприклад, щоб була повага і шана тим хлопцям, які зараз не зі своєю сім’єю, не вдома. Вони на кладовищі лежать і більше ніколи не прийдуть до своїх рідних».
Для неї повага це, зокрема, дотримання хвилини мовчання.
«Я, наприклад, за цю хвилину подумки кажу “Отче наш”, мені так легше стає. Помолитися за загиблих хлопців, попросити в Бога, щоб він їх відправив до раю, бо вони на землі вже досить намучились. Повага має бути».
Життя на паузі
Мало залишила війна їх родині від традиційного Великодня.
«Раніше це було таке свято, коли я відпрошувалася з роботи, їхала в село, бо треба було готуватися. Після зникнення Саші мені абсолютно байдуже. Як і моїм батькам, дітям».
Цього року вони лиш пішли в церкву раненько, щоб помолитися.
«Сільський священник кожну службу знаходить час на молитву за безвісти зниклих, за полонених, за полеглих і взагалі за всіх наших захисників. Мені подобається служба саме в сільській церкві. Ти приходиш, там всі свої, всітебе знають і коли батюшка читає молитву, ти чітко чуєш, що це за твого чоловіка. І взагалі там особлива атмосфера».
Немає більше ні Різдва, ні Пасхи, ні інших свят.
«Особисті досягнення мене не радують, тому що раніше перший про них Сашка знав. І він щиро підтримував і радів за мене. Зараз мені байдуже. Не хочеться ні досягнень, нічого. Господи, нічого не хочеться тільки його знайти й все».
Подружки постійно намагаються кудись «витягнути».
«Дівчата щось сміються, щось розказують, а в мене в мене немає других балачок, окрім Саші, окрім пошуків, окрім цього всього. Я не живу зараз нормальне життя. Якщо я раніше дуже любила читати книги, дивитися фільми, то зараз для мене це абсолютно неважливо».
Мирне життя згадується, зокрема, походами в салони краси.
«Зараз я це роблю, тому що розумію, що це треба робити. Раніше Сашка завжди казав: “Ти в нас одна дівчинка, ти маєш бути в нас найкраща”. І от я завжди готуюся, раптом він повернеться, а я некрасива. Оце для мене важливо».
А ще їй важливо не зупинятися шукати. Та допомагати іншим, хто опинився у схожій ситуації.
«Мені допомагає триматися віра в нього, в його сили. Він знає, наскільки сильно я його кохаю, і що я без нього не можу. І я знаю, що Сашик все буде робити для того, щоб повернутися до мене. Я не знаю де він, але я точно знаю, що він відчуває мою підтримку».
Не зупинятися — вірити
Ірина пригадала, як вже «вимолювала» свого чоловіка у 2022 році. Три дні її чоловік був в зоні бойових дій. В неї почалася сильна тривога, вона плакала, молилася, не могла зрозуміти, що з нею не так. На четвертий день він не вийшов на зв’язок.
«Я не знала, куди дзвонити, що робити. Та на п’ятий день він зателефонував, каже:
— Що ти за мене хвилювалася?
— Саша, ти що, прикалуєшся? Звичайно, хвилювалася.
— А я це відчував. І молилася?
— Звичайно, молилася.
— Бо я відчув твою молитву. Був момент, що розумів, що звідти навряд чи живим виберусь. Але відчув теплоту всередині, — каже, — і зрозумів, що це ти молилася за мене і що ти мене звідти вимолиш у Бога».
А потім ще раз — у березні 2024 року. Тоді чоловік возив військових в зону бойових дій і звідти. Одного разу, коли повертався звідти, потрапив під обстріл. Приїхав без скла, від коліс майже нічого не залишилося. Казав, добре, що був сам, без хлопців у кузові, бо вони б не вижили.
«І просто от ця молитва так само його, напевно, що врятувала тоді, бо він був неушкоджений взагалі. Я ще йому не вірила, змушувала відео записати, що з ним усе добре. Було лише декілька подряпин. Ну, а вже третій раз я його не змогла вимолити до кінця».
Та Ірина щиро вірить, що дочекається його живим і здоровим. Робить для цього усе, що може. Зізнається, що їй психологічно буває важко перестати діяти. Вона переживає, що робить недостатньо.
«Я намагаюся не зупинятися. І не дам собі зупинитися ніколи. Поки я можу, я все буду робити для того, щоб він повернувся».
