Світлина зроблена у грудні 2024 року. На ній жінка, загорнута у смарагдовий прапор. Вона стоїть у центрі площі та міцно притискає до себе плакат. Чорним по білому написано: «Поки ти безвісти зниклий у мене немає свят». Її звати Ірина, вона шукає свого чоловіка Олександра.
Цю розмову ми записуємо у травні 2025 року. Для неї це одинадцятий місяць тиші.
По діброві вітер виє, гуляє по полю…
Їхня історія почалася ще у шкільні роки. Десятикласник Олександр помітив шестикласницю Ірину на святковій лінійці на честь дня народження Тараса Шевченка, коли вона декламувала поему «Тополя».
«Коли ми вже одружилися він розповідав про це. Казав: “Я дивлюся, думаю, боже, як таке мале, а стоїть і ото розказує п’ять хвилин того вірша”», — з усмішкою згадує жінка і поринає у спогади.
Вони зустрілися через декілька років у трамваї вже студентами. Випадково зіштовхнулися поглядами, розговорились. З того часу почали зустрічатися.
«Сашик у мене дуже творча натура, він любив співати, писати. Багато написаних віршів, пісень є. Дуже багато написаних для мене».
Один з його віршів розцвітає татуюванням на її руці, поміж гілля калин.
За допомогою власної пісні чоловік зізнався Ірині у коханні — виконав на концерті в рідному селі.
«Не пам’ятаю, що то було за свято, напевно, 8 березня, або День закоханих. Було ще холодно. Мені було приємно, але я була шокована. Це ж не місто, де знають тебе ближні сусіди й більше ніхто, це село, де тебе знає кожна собака на кутку. Він виступав, публічна особа, але не любив показувати своє особисте».
Одружилися вони, коли Ірина навчалась на 4 курсі технікуму. Подружжю доводилось багато працювати. Чоловік жодної роботи не боявся, був вантажником, експедитором, товарознавцем. На будь-якому підприємстві, де працював, починав із найнижчої посади. За рік йому вдавалось дійти до керівної.
«На останню роботу прийшов працювати помічником оператора на лінію і став майстром зміни. У нього в підпорядкуванні понад сорок людей було. Сашка дуже класний організатор. Його підлеглі з ним товаришували. Він вмів спілкуватися, любив спілкування. Він дуже такий живий. І завжди говорив впевнено».
У подружжя — двоє синів. Старшому двадцять два роки, молодшому — п’ятнадцять. Менший перейняв у батька любов до музики. Так само як Олександр вчиться всього сам.
«Його любов, його кохання — це не про красиві слова. Не про якісь там ці обнімашки, цілувашки. Це більше про вчинки».
Старі фотографії
У мирні часи вони часто подорожували Україною.
«Коли в нас вже навіть була змога поїхати за кордон відпочивати він казав, що Одеси нам з головою вистачить. Але завдяки цьому ми були у всіх містах відпочинку, які зараз окуповані».
Зокрема, в Маріуполі, на Азовському морі, Бердянську, Херсонській області, Криму.
«І Саша завжди захоплювався, казав: “Боже, як тут красиво”. Йому подобався Крим. Він дуже любив Україну».
Проте, «великі» свята традиційно зустрічали у родинному колі, на рідній землі, де народилися. Тоді навіть сестра Ірини Любов зі своїм чоловіком Олегом приїжджали, хоч і жили далеко. На Великдень — до церкви. На Святвечір — дванадцять пісних страв на батьківському столі.
«Буквально днями мені телефон нагадав наше фото спільне, де ми з Сашиком і Люба з Олегом разом ходили святити паски. В мене з кожного Святвечора є фото, де ми всі разом за столом сидимо. Зараз це важко згадувати», — ділиться Ірина.
До їх родини прийшла війна
У 2014 році до їх родини прийшла війна. Чоловік Люби Олег за професією військовий. Він учасник бойових дій з часів АТО і дотепер.
«Ми знаємо, що це таке. От і останні роки, починаючи з 2022, на жаль, за столом нас усе менше і менше».
Олександр хотів йти з добровольцями в АТО. Тоді його не пустила дружина.
«В нас сини ще були маленькі, часи були важкі. А потім його знайомий пішов в АТО і буквально на першому виході загинув. Це на Сашу вплинуло, він зрозумів, що так само в нього залишаться маленькі діти, сім’я. Напевно, тоді він вибрав нас. У 22-му році він навіть не думав».
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Олександр був на роботі — нічна зміна. Ірина пригадала, що того дня він добирався додому майже шість годин, оскільки було важко пересуватися містом. Одразу був готовий йти в ТЦК.
«Я казала, Саш, ти тільки з нічної зміни, цілу ніч не спав. Давай сьогодні відіспися і підеш хоча б в завтра. До вечора він ще досидів. Зранку, 25 лютого, коли я прокинулась побачила, що речі в нього вже були зібрані».
Чоловік тоді сказав, що не може сидіти вдома. Не хоче, щоб їх сини воювали.
І пішов.
Кілометри до дзвінка
«Він мені розказував, що це його терміново викликали, сказали, ледь не повістку під двері привезли. Вже потім признався, що вони самі зібралися та й пішли. Це щоб я його не відмовляла, щоб не хвилювалася».
Спочатку було навчання. В серпні Олександр поїхав на свої перші бойові завдання, на Донеччину.
Згодом чоловік виконував обов’язки заступника командира роти.
Там де вони знаходились зв’язок тримався на Старлінку. Інколи він міг пройти кілька кілометрів, аби добратися до місця, звідки можна було зателефонувати додому.
«Це настільки були теплі созвони, він завжди намагався де б не був, які б не були складні ситуації, вийти онлайн на зв’язок. Щоб побачити в живу мене, а не лише почути голос, щоб відчути. Для нас це було дуже важливо».
Якщо по ту сторону Ірина чула вибухи — він казав, що то далеко.
«Я вже потім почала розуміти, що він, напевно, намагався телефонувати в затишшя, коли не було чути того всього, що хлопці чують кожен день. Щоб вберегти мене так».
Якщо треба було створити комфорт — він це робив.
«Коли вони жили в бліндажах він і грубку змурував, і хлопцям варив. Навіть, чи то галушки, чи то вареники там ліпив. Для нього створити комфорт було не складно».
Проте, вона помічала, що чоловіку було морально важко останнім часом далеко знаходитись від сім’ї.
«Казав: “Хлопці ж самі ростуть, ти сама без мене. Я без тебе не можу”».
У лютому 2024 року Олександр приїхав у рідне місто по роботі та зміг заїхати додому.
«В суботу побув вдома, в неділю ввечері знову поїхав. Це був останній раз, коли я його бачила наживо».
Повне оточення
Чоловік мав прийти у відпустку в березні 2024, але не зміг. Його підрозділ тоді постійно перебував у зоні бойових дій.
«23 травня 24 року о 16:23 був останній зв’язок, коли я чула свого Сашика. Він обіцяв подзвонити завтра».
Того вечора його разом з побратимами відправили на завдання. Він взяв з собою телефон, сподівався, що зможе подзвонити, або написати.
Але більше не перетелефонував.
«Він міг не подзвонити лише в деяких випадках, наприклад, декілька разів їм Старлінк розбивали й зрозуміло, що він не міг вийти на зв’язок. Але він писав мені плюсик і я знала, що все з ним нормально. Коли він не зателефонував 24-го я вже зрозуміла, що щось не так».
Війська РФ почали штурм і Олександр із побратимами потрапив в повне оточення.
У них закінчилася їжа і вода. Сідали батарейки. Вони вмикали рацію два рази на день, щоб передати, що вони живі.
«Це сталося 28 травня. До 1 червня вони ще виходили на зв’язок по рації, 1 червня — перестали. Їх було двоє. Що з ними? Де вони? По цей день ми нічого не знаємо», — згадує Ірина. Її слова перервав розкат грому. Трясеться скло у вікнах і по ньому починає бити весняний дощ.
Жінка впевнена, що відповідей не отримає, доки триває воєнний стан, адже ці відомості відносяться до державної таємниці.
«Ввечері 31 травня я дізналася номер телефону військового, який тримав зв’язок з Сашиком по рації всі ці дні. Я його попросила: Боже, передай йому, що я його дуже-дуже сильно кохаю і дуже сильно чекаю. Хай пробує звідти вийти як-небудь. Хай все, що хоче, робить, тільки вийде звідти».
Та він не встиг переказати ці слова.
Через чотири дні з ТЦК Ірині додому принесли офіційне повідомлення про те, що її чоловік зник безвісти.
Мам Нель
«Коли мені третього червня написали, що Саша зник безвісти я була на роботі. Мені викликали швидку, бо сталася панічна атака. Той день був дуже важкий для мене. Прийшла моя сестра, забрала мене і ми поїхали додому. Я дзвонила до всіх куди можна. Боже, це чесно кажучи, дуже важко було. Але єдине, що…Сашині батьки… дуже важко було сказати про це батькам».
Ірина намагалась їх відгородити від переживань. Батьки Олександра люди поважного віку, ще й хворіють — хвилюватися не можна. Але його мама відчувала, що від неї щось приховують.
«Я третього червня телефонувала в ТЦК, підіймала всіх на ноги, бо вони мені сказали, що сповіщення принесуть через тиждень. Казала: ви прикалуєтесь чи що? Мені треба мамі сказати це. Без офіційного документа, я їй не скажу”».
Мама Олександра живе одна. До її села Ірину повіз старший син.
«В той день їй захотілося черешні, пора така. Вона рвала її, якраз коли ми приїхали. І я кажу: “Мам Неля, йдіть сюди, я хочу вам щось сказати”. Вона все зрозуміла».
Відро випало з її рук і червоні ягоди покотились подвір’ям.
В той день з нею залишилась сестра Олександра, щоб жінка не була на самоті.
«Мені треба було повідомити Сашиним батькам. Мені треба було повідомити моїм батькам, для яких Саша був як син».
Після почутої звістки Матір Олександра почала уникати людей. Матір Ірини місяць не виходила з дому.
Жінка досі намагається відгородити та захистити рідних, тож не розповідає як інколи холодно до неї озиваються байдужі кабінети, в яких вона шукає відповіді.
Дві коробки з війною
Після зникнення прислали його речі.
«Я розумію, що вони не пахнуть Сашею. Абсолютно не пахнуть. Вони пахнуть війною, кров’ю, порохом. Але не ним. Проте я їх не можу собі дозволити навіть попрати».
Ірина пригадала, що сини тоді гостили в селі у бабусі. Вдома була лише вона і дві коробки з “Нової пошти”, які стояли посеред квартири.
«Я кожен день приходила додому з роботи, дивилася на ці коробки, але не могла знайти в собі сили їх відкрити. До кінця серпня стояли посеред хати. Я зрозуміла, що їх таки треба забрати, бо хлопці приїдуть з канікул. Я боялася. Я не знала, що я там побачу. Я дуже-дуже боялася».
Розібрати речі допомогла її сестра.
Документи, одяг, записки з переліком справ і улюблені карамельки по усіх кишенях, як у мирному житті. Кружка, ложка, недокурена пачка сигарет.
«В мене все стоїть воно в пакетику зібране — чекає коли Сашка повернеться і цим всім буде користуватися».
Скільки людей стоїть…
Олександр зник безвісти 1 червня. Ірина 14 червня йшла на роботу.
«Це була субота. Я йшла і побачила як проходила акція в підтримку зниклих безвісти й полонених. Тоді я вперше дізналась, що ці акції проходили в нас ще з 2023 року. А я вперше про них почула, напевно, так склалася доля».
Там Ірина познайомилась з іншими родинами, що шукають своїх близьких. Вона щовихідних ходить на акції, інколи їздить в інші міста.
«Для мене це важливо. Перш за все це підтримка полонених і зниклих безвісти дійсно. Навіть якщо послухати інтерв’ю хлопців звільнених з полону та і до нас хлопці приходили, розказували, як їх морально принижують там. Кажуть, що вони тут нікому не потрібні, що їх забули. І коли вони звідти повертаються — бачать масштаб цих акцій, скільки людей виходить, скільки людей стоїть, скільки їх підтримують».
Неопізнані
Рідні військових з однієї бригади створюють об’єднання. Так Ірина познайомилась з жінкою, чоловік якої вважався зниклим безвісти з березня 2024 року. У серпні його тіло повернули по репатріації рідним для поховання.
«Я була на тому похованні. Тоді вперше, напевно, відчула, що можу не дочекатися його живим. Я дуже важко пережила той момент і той похорон. Не передати, що я тоді відчула, коли побачила труну. Тоді ти розумієш, що і твого чоловіка так само можуть привести. Я досі жену від себе ці думки. Недовго, але такий момент був».
Про такі ситуації треба говорити, зазначає жінка.
«Бувають такі моменти, коли дійсно важко, але їх так само треба обговорювати. Коли ти говориш, тобі потім стає легше. Я спеціально, напевно, погодилась, щоб говорити, щоб не боятися. І якщо хтось прочитає те все, щоб він знав, що в цьому не один. Можна жити навіть з цим сенсом, заради того, щоб знайти свою людину і повернути її додому».
Щоб знайти свою людину Ірина ходить до поліції. Минулого разу вона дивилась на фото понад 2 тисяч тіл з моргів України, репатрійованих та вивезених з зони бойових дій.
«Це надзвичайно важко, але для мене це необхідно. Я шукаю свого чоловіка. Я хочу знайти його в будь-якому випадку».
Хвилина мовчання
На цьому шляху жінка не шукає жалості. Але хоче бачити повагу до військових.
«Я не хочу співчуття. Я хочу просто донести до людей цю проблему. Якщо ти можеш чимось допомогти, я готова це прийняти. Якщо, просто: “Боже, бідна, ти бідна, нещасна” — мені цього не треба, абсолютно. Для мене важливіше, наприклад, щоб була повага і шана тим хлопцям, які зараз не зі своєю сім’єю, не вдома. Вони на кладовищі лежать і більше ніколи не прийдуть до своїх рідних».
Для неї повага це, зокрема, дотримання хвилини мовчання.
«Я, наприклад, за цю хвилину подумки кажу “Отче наш”, мені так легше стає. Помолитися за загиблих хлопців, попросити в Бога, щоб він їх відправив до раю, бо вони на землі вже досить намучились. Повага має бути».
Життя на паузі
Мало залишила війна їх родині від традиційного Великодня.
«Раніше це було таке свято, коли я відпрошувалася з роботи, їхала в село, бо треба було готуватися. Після зникнення Саші мені абсолютно байдуже. Як і моїм батькам, дітям».
Цього року вони лиш пішли в церкву раненько, щоб помолитися.
«Сільський священник кожну службу знаходить час на молитву за безвісти зниклих, за полонених, за полеглих і взагалі за всіх наших захисників. Мені подобається служба саме в сільській церкві. Ти приходиш, там всі свої, всі тебе знають і коли батюшка читає молитву, ти чітко чуєш, що це за твого чоловіка. І взагалі там особлива атмосфера».
Немає більше ні Різдва, ні Пасхи, ні інших свят.
«Особисті досягнення мене не радують, тому що раніше перший про них Сашка знав. І він щиро підтримував і радів за мене. Зараз мені байдуже. Не хочеться ні досягнень, нічого. Господи, нічого не хочеться тільки його знайти й все».
Подружки постійно намагаються кудись «витягнути».
«Дівчата щось сміються, щось розказують, а в мене в мене немає других балачок, окрім Саші, окрім пошуків, окрім цього всього. Я не живу зараз нормальне життя. Якщо я раніше дуже любила читати книги, дивитися фільми, то зараз для мене це абсолютно неважливо».
Мирне життя згадується, зокрема, походами в салони краси.
«Зараз я це роблю, тому що розумію, що це треба робити. Раніше Сашка завжди казав: “Ти в нас одна дівчинка, ти маєш бути в нас найкраща”. І от я завжди готуюся, раптом він повернеться, а я некрасива. Оце для мене важливо».
А ще їй важливо не зупинятися шукати. Та допомагати іншим, хто опинився у схожій ситуації.
«Мені допомагає триматися віра в нього, в його сили. Він знає, наскільки сильно я його кохаю, і що я без нього не можу. І я знаю, що Сашик все буде робити для того, щоб повернутися до мене. Я не знаю де він, але я точно знаю, що він відчуває мою підтримку».
Не зупинятися — вірити
Ірина пригадала, як вже «вимолювала» свого чоловіка у 2022 році. Три дні її чоловік був в зоні бойових дій. В неї почалася сильна тривога, вона плакала, молилася, не могла зрозуміти, що з нею не так. На четвертий день він не вийшов на зв’язок.
«Я не знала, куди дзвонити, що робити. Та на п’ятий день він зателефонував, каже:
— Що ти за мене хвилювалася?
— Саша, ти що, прикалуєшся? Звичайно, хвилювалася.
— А я це відчував. І молилася?
— Звичайно, молилася.
— Бо я відчув твою молитву. Був момент, що розумів, що звідти навряд чи живим виберусь. Але відчув теплоту всередині, — каже, — і зрозумів, що це ти молилася за мене і що ти мене звідти вимолиш у Бога».
А потім ще раз — у березні 2024 року. Тоді чоловік возив військових в зону бойових дій і звідти. Одного разу, коли повертався звідти, потрапив під обстріл. Приїхав без скла, від коліс майже нічого не залишилося. Казав, добре, що був сам, без хлопців у кузові, бо вони б не вижили.
«І просто от ця молитва так само його, напевно, що врятувала тоді, бо він був неушкоджений взагалі. Я ще йому не вірила, змушувала відео записати, що з ним усе добре. Було лише декілька подряпин. Ну, а вже третій раз я його не змогла вимолити до кінця».
Та Ірина щиро вірить, що дочекається його живим і здоровим. Робить для цього усе, що може. Зізнається, що їй психологічно буває важко перестати діяти. Вона переживає, що робить недостатньо.
«Я намагаюся не зупинятися. І не дам собі зупинитися ніколи. Поки я можу, я все буду робити для того, щоб він повернувся».