“Війна. Війна ніколи не змінюється”. (з гри Fallout)
Уявіть собі звичайнісінький день. Вівторок. Ранок вдома у любимої матусі. “Мені тринадцяти минало”, як казав Шевченко у своєму неповторному вірші. Мама щось готує на кухні, проте ти не хочеш прокидатись на цей смачний запах. На годиннику вже 11:00.
Тебе ніхто не будить. Ця ніч була дуже важкою.
Матуся не спить ось вже з четвертої ранку, оскільки в декількох кварталах від тебе у мешканця міста лишилась одна… стіна.
Не залишилось ні сараю, ні тераси, ні даху – ні віконця,,ні жодного цілого куточку. Лише одна стіна посеред “нічого”. Якимось чудом, сам він залишився живий, є подряпини, різні ссадини та синці, але в цілому – живий. І це чудо.
Через силу, ти встала зі свого ліжка, потягнулась, подивилась на вікно, яке вискочило з своїх рамок та трохи звисало зі стіни. Але трималось досить міцно, не впаде – та й досить.
Ти прокидаєшься остаточно лише коли твій вуличний кіт почав тертись по ногах, та довелось вставати.
Життя у війні.
Це буденність життя підлітка в прифронтовому місті. Страх, невідомість завтрашнього дня, тривога… це вже не просто вигадки, це реальність, в якій живуть люди на сході України останні чотири роки. Мало хто говорить про це, бояться “колупати вавку”, але це вимагає гласності.
Так проходить день за днем, допоки тобі не настає 17 років і ти виїжджаєш на навчання в інше місто своєї Батьківщини. Але, як людині з прифронту, твої прлблеми не вичерпуються лише наявністю вибухів за вікном.
Британський музикант Sting співав: “Я англієць у Нью-Йорку” – проблеми буденності війни замінюється іншим конфліктом, який вже перебуває по лінії фронту наших сердець. Діти забули що таке дитинство, а може навіть і не знали… Половина з тих, що виїхали з території бойових дій, зазнають буллінга в школі від україномовних одноліток, коли чують “а чому не державною?”. Так, одні діти вважають, що головне – мова спілкування, а інші раді просто можливості фізично перебувати в аудиторії та бачити інших людей.
Спочатку, при переїзді в живе місто, яке не скалічене війною та розрухою, тиша по ночах та світло міських вулиць тримає у напрузі. Тиша сприймається як підготовка до шуму, а світ вночі – як ознака миру, від якого ти вже відвикла. Бо для тебе щоденні “прильоти”, тривога, що вічно гуде, і зруйноване місто це вже норма. З 13 років ти вмієш безпомилково визначати вид зброї та дистанцію до вибуху. Не таким експертом тебе уявляли шкільні вчителі.
Діти і люди, мало того, що перестали посміхатися, у них померкли повністю всі емоції, крім СТРАХУ. І навіть він притуплений. Телефонуєш мамі з радісними новинами з університету, а у відповідь беземоційне: “добре” чи “зрозуміло”. Це не тому, що вона не рада за мене, а через те, що людина просто вичавлена як лимон -– емоційно, і так з усіма знайомими мешканцями при фронту.
Висновок
Так і проходить рік за роком, без надії на покращення, або хоча б зупинку. Натомість, вибухів стає більше, діти –- заляканішими, а навколо дому все більше пустих будинків, або і зовсім – одиноких стін, за якими колись кипіло життя. І все це вже давно не шокові події, а звичайний вівторок.