інтерв’ю з переселенцем з Донбасу
Євген Кушнирік – житель невеликого міста Мирноград Донецької області, яке наразі перебуває під постійними обстрілами російської федерації. У 2023 році був вимушений покинути свою домівку у зв’язку з повномасштабним вторгненням росії. Сам Євген каже, що його дім та всі його рідні залишись там.
Наразі знайшов своє місце у Вінниці й навчається у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса.
- Євгене, згадайте декілька днів перед початком повномасштабного вторгнення, чи відчували ви, що може щось початися?
За декілька днів до повномасштабного вторгнення я відчував бентежність, тривогу та страх. Багато рефлексував з приводу цього, що я висловлював у своїй поезії. Але декілька днів після початку вторгнення не міг у це повірити.
Коли я виїжджав з Мирнограду (Покровський район, Донецької області), було тільки декілька прильотів. У січні 2024 року, вже шість місяців мого перебування у Вінниці, у моєму рідному місті було лише декілька спокійних днів. Мирноград – не лінія фронту, не прикордонне місто, тут немає жодного воєнного об’єкту, але це не зупиняє російських окупантів знищувати його.
- Як покинули рідну домівку?
Проблем, як таких, не було. На щастя, все пройшло добре. Батьки допомогли мені переїхати та влаштуватись у Вінниці. А з дому я вирушив звичайним, не евакуаційним, поїздом.
- Що зробили першим чином у новому місті?
Спочатку почав шукати житло. З цим мені допомогли відгуки в Інтернеті. Заселився я в гуртожиток, який запропонував Донецький національний університет імені Василя Стуса. Потім вирішував питання з документами: де їх переоформити й інші бюрократичні проблеми. Паралельно з цим, вивчав нове місто.
Мабуть, основним пріоритетом був вступ до університету.
- Які університети він розглядав і наскільки легко йому було вступити?
Питання вступу було тяжким та серйозним. Знаходячись під періодичними обстрілами, я з кожним днем відчував, як стою дорослим. І в цій непростій обстановці я повинен був обирати свою майбутню професію.
У своєму виборі я опирався на навчальні заклади, які знаходяться якомога далі від мого рідного міста. Кожен день мене хвилювало болісне відчуття сумної долі Донбасу, яке застигло, наче ртуть, десь глибоко в серці. Напевно, це відчуття не відпустило мене й досі.
- Як вінничани ставилися до вас, коли дізнавались, що Ви з Донецької області?
Ті вінничани, з якими я спілкувався або мав спільну справу, відносились до мене позитивно. Вони з розумінням та співчуттям ставились до моїх проблем. На разі, вінничани, з якими я здружився, продовжують підтримувати мене у складні моменти.
- Яка Ваша найзаповітніша мрія?
Над цим питанням можна думати вічність. На мою думку, люди настільки мінливі істоти, що ніякі мрії та бажання не залишаються з ними до кінця життя. Проте є все ж таки те, що буде залишатися в мені попри все – це бажання миру. Бажання того, аби мої батьки, які залишилися в Донецькій області, спокійно засинали та прокидались, щоб ніяка небезпека не загрожувала їм. Бажання того, аби життя перемогло смерть, а сонячне світло назавжди знищило небесну пітьму, яка нависла над розбитими будинками та вирвами від ракет.
У ширшому розумінні, моя найзаповітніша мрія – це набуття щастя мною та моїми близькими. Жити в теперішніх реаліях складно. Вже другий рік поспіль мене переповнює почуття, що я живу в двох світах. У мирному світі до повномасштабного вторгнення та у світі війни, яка знищує все живе та мертве. У світі України, яка існує та розквітає, та у світі України, яка з кожним вдихом, з кожним ударом серця руйнується та вмирає.
Щастя. Ось що я відповім. Бо саме його не хватає для того, аби здобути віру та надію на краще, задля того, аби й далі йти по дорозі власного життя і не здаватися.
Щастя. А наче треба щось інше для справжнього життя?
Вірші – це метод моєї рефлексії й на останок я хотів би поділитися уривком одного з тих, що були написані під час війни:
«Вітер замінили дим і кіптява пошкоджених будинків,
М’яка земля рясніє гострими осколками.
Божевілля всюди: поряд з кимось, наодинці,
І кожен звук впивається, як голки.»