14 липня у Вінниці сталася трагедія. Російська агресія вдарила ракетами по мирних об’єктах, Будинку офіцерів та Ювелійному. Безліч вінничан спокійно ходили там усе життя і тут стався вибух. За офіційними даними загинуло 27 людей, понад 200 потребували медичної допомоги.
Буквально в кількохстах метрах звідти знаходилась Даша Парова. Вона студентка другого курсу Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. Народилась у Вінниці і саме тоді проходила практику в Університетській клініці від Вінницького національного медичного університету ім. Миколи Пирогова.
Даша розповіла про те, що відбувалося після вибуху. Про те, як надавалася допомога. Про те, як звичайна студентка 2-го курсу практикувалась в найближчій до вибуху лікарні.
Дашо, як відчувався вибух і що відбувалось одразу після?
Відчувався дуже голосно, дуже страшно. Звісно, це лікарня і там було багато людей, тому була невелика паніка. Ми одразу вийшли з кабінету, стикнулися з купою людей в коридорах. Головний лікар буквально кричав усім спускатися в укриття, усіх підганяв. Почалась метушня. Усі розуміли, що вибух був не десь далеко, а зовсім поряд. Звісно, персонал старався зберігати та підтримувати спокій, наскільки це взагалі можливо. З другого поверху оперативно спускали пацієнтів, бо ця лікарня в два поверхи. Хоч вона і не велика, але на другому поверсі були, в основному, всі палати з людьми в стаціонарі. Когось просто проводили, когось спускали на ношах.
Чи були неохочі спускатися до укриття?
Спустились всі, але я пам’ятаю одну жінку, яка не дуже хотіла довго там сидіти. Вона стояла на сходах. Знаєте, цю межу, коли ти, здається, і в укритті, і ні? Так от, вона була там. Але спустилися всі, незважаючи на принципи чи намір показати, що вони насправді не бояться.
Лікарня залишилася пустою?
Ні, були чергові лікарі, які стояли на вході. В перші хвилини спустилися всі, а потім персонал піднявся і я в тому числі, хоча я просто проходила практику. Але практиканти теж вирішили допомагати, тому що поступали поранені. Всіх важкопоранених відвозили в 2-гу лікарню, а до нас привозили тих, кому була необхідна невідкладна допомога. В основному з осколковими пораненнями. Тож ми стояли на вході, щоб люди не думали, що лікарня порожня. Взагалі розмістились так, щоб нас бачив і народ в укритті, і ті, хто приходили ззовні.
Ми знаємо, що операційні знаходяться на другому поверсі, а під час тривоги туди не можна. Як проводилось надання екстреної допомоги?
Це відбувалось в укритті. В тому підвальному приміщенні також були кабінети, лабораторії. Тож один з таких кабінетів на ходу підлаштовували для надання допомоги.
Наскільки залучали студентку 2-го курсу меду до надання допомоги?
Скоріше, я сама пропонувала свою допомогу, якщо вона була десь потрібна. Доставали ліки, пачки з водою, покривала і надавали їх тим, кому потрібно. За ними треба був догляд, тому практиканти в цьому допомагали, як могли. А більш професійні медичні дії, звісно, робили професіонали.
Який момент відклався в пам’яті найбільше?
У ці перші хвилини, коли ми були всі в укритті і над Будинком офіцерів піднявся стяг диму… до нас в підвал залетів цей запах. Це був не просто дим, як від вогнища… це був жахливий запах. І той момент, коли всі навколо в паніці почали дзвонити близьким. Певно, реакція людей, ті налякані обличчя, відклались найбільше.
Які, особисто для тебе, наслідки того вибуху?
Я почала дуже тривожно реагувати на різкі та голосні звуки. Навіть від звуку машини, що проїжджає повз, часто здригаюсь. У перші дні мені постійно снилися жахи, і я прокидалася всередині ночі. І, звісно, після такого починаєш набагато серйозніше ставитись до тривоги.
І, в заключення, що б ти хотіла сказати цьому світу?
Ти ніколи не знаєш, з ким це може бути і коли це може статись. Бо та ракета могла прилетіти не за 300 метрів, а за 0. Так само я могла бути там, а могла і не бути. Ніколи не вгадаєш, що відбудеться.
Від автора: Це була Даша Парова, звичайна студентка 2-го курсу, яка потрапила на практику під час війни. Вона мала вчитись колоти уколи чи робити кардіограми, але натомість побачила поранених людей в крові та піклувалась про нажаханих пацієнтів. Після цього виникає лише одне твердження: так не має бути, це ненормально. Люди живуть під гнітом повітряної тривоги, майже кожного дня розуміючи, що десь там, в їх сторону, летять ракети.
*Навіть це інтерв’ю проводилось після тривоги.
Записав Олег Остапець