У часи глобальних криз культура стає не лише відображенням реальності, а й потужним інструментом впливу. В Україні, в умовах війни з Росією, кінематограф набув нової ролі: він став не лише відображенням подій, а й активним учасником інформаційної боротьби.
Про те, як кіно може бути зброєю, ми поговорили з Іриною Віталіївною Мацишиною, професоркою кафедри політології та державного управління в Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса.
— Як на вашу думку, фільми впливають на формування або зміну світогляду людини?
Пані Ірина: Безумовно фільми впливають, тому що люди люблять казки, люблять наративи. Взагалі людство розвивається, рухається і комунікує саме через наративи. А якщо ці наративи ще й мають спецефекти, якщо вони простіші для донесення якоїсь думки, то безумовно — люди будуть хотіти дивитися фільми. Будь-який фільм, з точки зору конструкції, будується за класикою: зав’язка, кульмінація, розв’язка. Ця традиція нікуди не ділася і не змінюється. Ми з вами зростаємо на казках, формуємося як особистості на прикладах і розповідях, тому фільми вписуються у структуру становлення людини, розвитку особистості. Як складова формування світогляду, кіно завжди відіграватиме важливу роль.
— Чи існує різниця між «впливом» і «маніпуляцією» через кіно?
Пані Ірина: Фільми завжди мають вплив — і часто цей вплив є свідомим з боку режисури, сценаристів, акторів. Але тут важливо провести певну межу. Будь-який наратив, будь-яка історія має вплив — питання тільки в тому, для чого. Чому, наприклад, вам читають лекції або дитині — книжки? Це ж теж наративи, через які щось формують. Якщо мета фільму — сформувати цінності, орієнтири або певне ставлення, то це вже елемент маніпуляції. В принципі, будь-яка комунікація має маніпулятивну складову. Коли ми з кимось спілкуємося, ми хочемо, щоб нас підтримали, зрозуміли або зробили щось у відповідь. Так само й у кіно. Будь-яке кіно має маніпулятивний ефект, питання тільки — з якою метою. Якщо після фільму людина виходить і починає ненавидіти всіх — це один випадок. Якщо ж після перегляду хочеться більше любити цей світ і поважати інших — зовсім інший. Але і в тому, і в тому разі — це маніпуляція. Було б нечесно казати, що є фільми без маніпуляцій. Усе залежить від нас — як ми це сприймаємо і чи готові усвідомлювати цей вплив.
— Як війна в Україні вплинула на розвиток українського кінематографа — чи стало кіно теж «зброєю» у цій боротьбі?
Пані Ірина: Звісно, наші фільми сьогодні — це зброя, особливо під час широкомасштабної війни. Завдяки їм формується наша національна єдність, яка є надзвичайно важливою. Проблема лише в тому, що будь-який фільм сьогодні потребує великих фінансових вкладень. Це одразу відчувається: коли дивишся фільм із професійною грою, продуманим сюжетом, метафорами — це одне. Але зараз багато робіт створюються в умовах браку ресурсів, і їхня якість може бути нижчою. Водночас з’явився новий формат — напівдокументальний, напівхудожній. У таких фільмах знімаються люди, які самі були свідками подій — наприклад, мешканці Бучі чи Ірпеня. Вони більше розраховані не на зовнішню, а на внутрішню аудиторію — фільми для нас, українців, про нас самих. На мій погляд, ці стрічки сьогодні формують новий жанр — своєрідну документальну хроніку, яка в майбутньому стане свідченням подій нашого часу. Таке кіно водночас є рефлексією, свідченням і навіть терапією. Звичайно, є проблема відвідуваності: українські фільми поки що не мають великої аудиторії, не можуть перекрити витрати на виробництво. Але це не зменшує їхньої цінності. Колись і фільми Параджанова не мали популярності, а тепер — це класика. Так само й наші сьогоднішні фільми з часом стануть важливими культурними свідками.
— Сучасна Росія також використовує кіно як зброю. Які прийоми чи техніки можуть використовувати російські митці-пропагандисти, щоб підбурювати своє населення до війни та ненависті до інших народів?
Пані Ірина: Російські фільми переважно орієнтовані на власну аудиторію. Будь-який продукт створюється під певну культуру — і російська аудиторія потребує, щоб їй чітко пояснили, хто ворог, а хто друг. Це потрібно для лояльності й мобілізації, якої прагне їхня влада. Тому їхні фільми прості й прямолінійні: чітко проговорюється, хто головний герой, хто ворог, без простору для мислення. Професійна пропаганда зазвичай працює через метафору, як у фільмах Лені Ріфеншталь, де ідеологію нацизму показували через тіло, спорт, естетику. У російських стрічках метафор немає. Там усе подано грубо й відверто. Вони продовжують традиції Ейзенштейна чи Дзиги Вертова — ті ж методи, що використовувалися сто років тому. Як приклад можна згадати фільми «Брат 1» і «Брат-2», де українці зображені як бандити, а росіяни — як герої. Це типова схема створення образу ворога. Тому їхні фільми легко аналізувати, бо все очевидно. Але саме ця простота й робить їх ефективними для глядача, який не звик мислити критично.
Тож, кіно в умовах війни стає не лише мистецтвом, а й потужним інструментом інформаційної боротьби. Українські фільми, такі як «Буча», «2000 метрів до Андріївки» та «20 днів у Маріуполі», демонструють зростання інтересу до національного кінематографа. Згідно з даними, у 2023 році українські фільми зібрали понад 215 мільйонів гривень у прокаті, що становить близько 27% від загального доходу кінопрокату в Україні. Цей показник свідчить про зростання популярності українського кіно серед глядачів.
У відповідь на пропаганду з боку Росії, українські митці створюють фільми, які не лише розповідають про події війни, а й формують національну ідентичність, підтримують моральний дух та сприяють міжнародній підтримці України. Кіно стає важливим елементом культурної дипломатії та боротьби за правду на інформаційному фронті.