Категорія: Interview

Світлана Ступницька все життя проживала в Ізюмському районі Харківської області до початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. Харківську область українка разом із сім’єю залишили через 2 місяці від початку окупації. Надалі вони переїхали у Вінницю.

В інтерв’ю жінка розповіла про те, як вони переживали початок війни, що насправді відбувається на окупованих територіях Ізюмського району, як росіяни знищують докази своїх звірств та про непереможний український народ.  

“Ми просто сиділи у домі і думали чи уб’є, чи не уб’є”

Світлано, яким для Вас було 24 лютого, як саме дізнались, що розпочалось повномасштабне вторгнення РФ?

О 5:30  подзвонила дочка, вона у Харкові жила, і сказала, що розпочалась війна. У них поруч з роботою впав снаряд. Вони почали збиратися і тікати, а ми в Ізюмській області сиділи 2 місяці в окупації. Бомбити нас росіяни почали десь 4 березня. Відразу перебили світло, газ. Вода ще була 2 тижні, а потім і її не стало.

Коли тільки почались масштабні обстріли вашого містечка, що Ви робили, бачили?

У нас навіть повітряної тривоги не існувало. Нас просто бомбили. Ми сиділи в підвалі спочатку, днів так 10, а потім із знайомими знайшли дім, де була пічка, бо було холодно. І вже й батьків забрали туди, але там ховатись не було де. Ні підвалу, ні якогось гаража. Просто сиділи у домі і думали чи уб’є, чи не уб’є. І вже згодом повернулись додому.

Страшно?

Навіть словами не передати. Ми просто жили у в’язниці. То реально був полон. Ми навіть до родичів в інше містечко не могли сходити котів погодувати, бо російські окупанти на постах вертали нас назад. Але ми все рівно умудрялись партизанськими тропами, лісами, лугами. Ось лісом було страшно, але котиків також шкода, погодувати ж треба. В нашому містечку люди сиділи голі і босі. Кожен виживав як міг.

І навіть ні слова не було про «зелені коридори» чи про поставки їжі до вашого містечка?

Я не чула про «зелені коридори» до Ізюму. Можливо, вони й пробували їх організувати, але наш район частково під окупацією. Магазинів немає. Хліб самі випікали, їжею і водою ділились. Якщо б мені хтось сказав, що я в печі буду хліб випікати, то я біля скроні покрутила б.

Ви розповідаєте, і у мене мурашки по шкірі. Я навіть на секунду уявити чи відчути це не можу…

Ми за певний час до цього звикли. Ще коли вперше почали бомбити літаками, то ми ховались, де тільки могли. У мене в залі була скляна рама від шафи і вона починала дзижчати, коли ще далеко летів літак. А вже десь за два тижні, ми не боялись. Поки зав’язували шнурки, то вже все пролітало. Поки прийшли в підвал, то вже всі з підвалу виходять, а ми тільки спустились.

Ви сказали, що до останнього перебували у своєму рідному Червоному Оскілі. Як вибирались з окупованого містечка? Чи було складно?

Назустріч їхали колони техніки, якої я в житті не бачила. Ми добирались до Вінниці майже 3 дні своєю машиною. Блокпостів було дуже багато. Буквально на 2-ох кілометрах, можливо, російських постів було більше дванадцяти.

“Вони 7 кілометрів йдуть, щоб сказати, що живі. Я впевнена, що наш народ непереможний. Мої батьки під обстрілами садять картоплю”

Ваші батьки, родичі залишились в Червоному Оскілі? Підтримуєте з ними зв’язок?

Так, залишились вдома. Раз на тиждень вони йдуть 7 кілометрів в певне місце, з якого можна подзвонити. Просто так їм не подзвониш. Долають таку відстань, щоб сказати, що живі. Але, я впевнена, що наш народ непереможний, бо мої батьки під обстрілами садять картоплю.

Війна війною, але саджання картоплі за розпорядком?

Мої батьки – бойові люди. Навіть коли снаряди над головою гудуть, вони садять город. Якраз навпроти нашої садиби стоїть цілий арсенал бойової техніки, там окупанти зробили собі щось типу гаража. І мої батьки шуткують, що якщо наші ЗСУ їх бомбити почнуть по тому гаражу, то картоплю зберуть зарання.

“Власники будинків пробують їх вигнати, але росіяни наставляють дуло автомата і просто стріляють”

Сьогодні весь світ говорить про російських солдат-мародерів й їхні злочини. Що росіяни забирали у вашому містечку?

І машини повідбирали і навпроти будинок весь обчистили. Навіть дитячі речі позабирали. Якщо дома нікого немає – вони взламують і вигрібають все. Одежу забирають всю, кросівки, футболки. Уяви, голі шкафи. Про техніку і мови не може бути. А те, що не можуть забрати, то псують так, що не відновиш.

Ще й приходять ці окупанти конвеєром. Інші не встигли вийти з хати, яку обнесли, як тут уже інші ідуть в цю ж хату. Власники будинків пробують їх вигнати, але росіяни наставляють дуло автомата і просто стріляють.

Деяких жителів нашого міста повиганяли з хат. Просто заходять і говорять: «Ми тут будемо жити, збирайте речі і на вихід».

За той короткий проміжок часу, від початку наступу РФ, чи встигла сформуватися тероборона у Червоному Оскілі?

Наш сусід пішов в теороборону разом з моїм зятем. Але у нас майже всі з тероборони загинули у місті. Там на 10 людей один автомат був, чим їм було стріляти і відбиватись? Коли було багато вбито людей, то окупанти просто збирали населення, вивозили за місто, заставляли копати братські могили і хоронили усіх, не розбираючись.

Сусід загинув відразу, застрелили снайпери. І залишились у нього жінка з дітьми. А іншому відірвало ногу, і його завезли у Вінницю в шпиталь. Зараз переводять і скоро будуть робити протез. 

Ця війна внесла свої корективи у життя кожного українця. Як особисто Вас змінила війна? Сприяла, можливо, переосмисленню цінностей в житті?

Я зараз на кожному кроці переосмислюю все своє життя. Зрозуміла, що потрібно було більше подорожувати з родиною і, взагалі, відпочивати. А я все життя працювала, скуповувала квартири і робила в них ремонти.

Світлано, і останнє запитання,  як Вас зустріла Вінниця? Хотілося б Вам відвідали її не за таких умов?

Я у Вінниці вперше. Насправді, ще не вдалося розгледіти місто, як потрібно, бо нещодавно тільки приїхали до вас. Вдома, звичайно, краще, але місто чисте і притягує погляд, мені комфортно тут знаходитись.

Автор: Владислава Попенко                                                                  29.04.2022р.