Категорія: Interview

Опубліковано

Студентка-медик про день, коли обстріляли Вінницю: “я сама пропонувала свою допомогу, якщо вона була десь потрібна” No ratings yet.

14 липня у Вінниці сталася трагедія. Російська агресія вдарила ракетами по мирних об’єктах, Будинку офіцерів та Ювелійному. Безліч вінничан спокійно ходили там усе життя і тут стався вибух. За офіційними даними загинуло 27 людей, понад 200 потребували медичної допомоги.

Буквально в кількохстах метрах звідти знаходилась Даша Парова. Вона студентка другого курсу Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. Народилась у Вінниці і саме тоді проходила практику в Університетській клініці від Вінницького національного медичного університету ім. Миколи Пирогова.

Даша розповіла про те, що відбувалося після вибуху. Про те, як надавалася допомога. Про те, як звичайна студентка 2-го курсу практикувалась в найближчій до вибуху лікарні.

Даша Парова

Дашо, як відчувався вибух і що відбувалось одразу після?

Відчувався дуже голосно, дуже страшно. Звісно, це лікарня і там було багато людей, тому була невелика паніка. Ми одразу вийшли з кабінету, стикнулися з купою людей в коридорах. Головний лікар буквально кричав усім спускатися в укриття, усіх підганяв. Почалась метушня. Усі розуміли, що вибух був не десь далеко, а зовсім поряд. Звісно, персонал старався зберігати та підтримувати спокій, наскільки це взагалі можливо. З другого поверху оперативно спускали пацієнтів, бо ця лікарня в два поверхи. Хоч вона і не велика, але на другому поверсі були, в основному, всі палати з людьми в стаціонарі. Когось просто проводили, когось спускали на ношах.

Чи були неохочі спускатися до укриття?

Спустились всі, але я пам’ятаю одну жінку, яка не дуже хотіла довго там сидіти. Вона стояла на сходах. Знаєте, цю межу, коли ти, здається, і в укритті, і ні? Так от, вона була там. Але спустилися всі, незважаючи на принципи чи намір показати, що вони насправді не бояться.

Лікарня залишилася пустою?

Ні, були чергові лікарі, які стояли на вході. В перші хвилини спустилися всі, а потім персонал піднявся і я в тому числі, хоча я просто проходила практику. Але практиканти теж вирішили допомагати, тому що поступали поранені. Всіх важкопоранених відвозили в 2-гу лікарню, а до нас привозили тих, кому була необхідна невідкладна допомога. В основному з осколковими пораненнями. Тож ми стояли на вході, щоб люди не думали, що лікарня порожня. Взагалі розмістились так, щоб нас бачив і народ в укритті, і ті, хто приходили ззовні.

Ми знаємо, що операційні знаходяться на другому поверсі, а під час тривоги туди не можна. Як проводилось надання екстреної допомоги?

Це відбувалось в укритті. В тому підвальному приміщенні також були кабінети, лабораторії. Тож один з таких кабінетів на ходу підлаштовували для надання допомоги.

Наскільки залучали студентку 2-го курсу меду до надання допомоги?

Скоріше, я сама пропонувала свою допомогу, якщо вона була десь потрібна. Доставали ліки, пачки з водою, покривала і надавали їх тим, кому потрібно. За ними треба був догляд, тому практиканти в цьому допомагали, як могли. А більш професійні медичні дії, звісно, робили професіонали.

Який момент відклався в пам’яті найбільше?

У ці перші хвилини, коли ми були всі в укритті і над Будинком офіцерів піднявся стяг диму… до нас в підвал залетів цей запах. Це був не просто дим, як від вогнища… це був жахливий запах. І той момент, коли всі навколо в паніці почали дзвонити близьким. Певно, реакція людей, ті налякані обличчя, відклались найбільше.

Які, особисто для тебе, наслідки того вибуху?

Я почала дуже тривожно реагувати на різкі та голосні звуки. Навіть від звуку машини, що проїжджає повз, часто здригаюсь. У перші дні мені постійно снилися жахи, і я прокидалася всередині ночі. І, звісно, після такого починаєш набагато серйозніше ставитись до тривоги.

І, в заключення, що б ти хотіла сказати цьому світу?

Ти ніколи не знаєш, з ким це може бути і коли це може статись. Бо та ракета могла прилетіти не за 300 метрів, а за 0. Так само я могла бути там, а могла і не бути. Ніколи не вгадаєш, що відбудеться.

Від автора: Це була Даша Парова, звичайна студентка 2-го курсу, яка потрапила на практику під час війни. Вона мала вчитись колоти уколи чи робити кардіограми, але натомість побачила поранених людей в крові та піклувалась про нажаханих пацієнтів. Після цього виникає лише одне твердження: так не має бути, це ненормально. Люди живуть під гнітом повітряної тривоги, майже кожного дня розуміючи, що десь там, в їх сторону, летять ракети.

*Навіть це інтерв’ю проводилось після тривоги.

Записав Олег Остапець

Please rate this

Опубліковано

«У війни немає вихідних» Інтерв’ю з Діаною Подолінчук No ratings yet.

Я взяла інтерв’ю у засновниці танцювальної студії та волонтерського центру «Шахіна», хореографа, тренера Олімпійської призерки, чемпіонки міста, України, Європи, бронзової призерки Чемпіонату світу.

Діана Подолінчук увійшла в топ-100 кращих танцівників України в телепроекті СТБ «Танцюють всі», знімалась в реаліті-шоу «Половинки» на Новому каналі. Їй 28. Волонтерить ще з 10 класу.

Ми зустрілись на території волонтерського центру, де Діана зараз активно працює. Там поговорили про створення центру, необхідну допомогу та труднощі роботи. Волонтерський центр працює, аби за словами Діани перемога настала скоріше

Діана Подолінчук

Діано, кажуть, що волонтерство виникає спонтанно там, де це потрібно — як при хворобі виникають антитіла. Можливо, саме так і з’явився волонтерський центр «Шахіна»? 

–  Спочатку це був центр розвитку для дітей, де вони займались спортом і танцями. З першого дня війни з 2014 моя родина одразу сюди переїхала і вирішила, що тепер це буде волонтерський центр, тобто ми повністю змінили вид діяльності. Спочатку це були моя родина та друзі, а потім наша команда почала розширюватись. Наразі в команді понад 100 осіб. Деякі з них працюють дистанційно, а хтось офлайн. Команда постійно змінюється. Центр має такі відділи, як: медичний, технічний, харчовий, та логістичний та айті, який формує заявки.

Волонтерський колектив центру

Фото: Інстаграм Олена Стеценко

Які види допомоги ви збираєте та куди вона далі направляється?

– Основний напрямок, який ми збираємо – це ЗСУ. Основна допомога формується саме для тих, хто на передовій. Другий напрямок – це гуманітарна допомога населенню, а саме містам та селам, які на межі гуманітарної катастрофи. Третій напрямок – це допомога лікарням, які опікуються пораненими та вагітним, які готуються до пологів, переселенцям.

На початку повномаштабної війни люди почали масово залучатись до волонтерства. Наразі триває третій місяць війни. Чи зростає зараз кількість охочих допомогти центру?

– Так, зростає, адже ми досить самостійна компанія. В нас постійно є звітування та всі необхідні документи для діяльності, бо працюємо на базі благодійного фонду. Ми завжди висвітлюємо в соціальних мережах, звітуємо, пишемо, що потрібно, аби кожен охочий зміг прийти та допомогти.

Зараз багото людей лише починають замислюються над волонтерством. Чому на вашу думку важливо долучитись cаме зараз?

– Я думаю задля того, аби скоріше настала наша перемога. Потрібно розуміти, що економіка не буде працювати повноціно без перемоги і, якщо деякі люди думають відсидітись та нічого не робити, то тим самим вони будуть відтягувати процес. Адже перемога – це наша спільна справа, і саме за допомогою волонтерської діяльності ми її прискоримо. 

Як почуваєте себе у ролі волонтера? Чи плануєте продовжувати займатись волонтерством після війни?

– Я не відчуваю себе саме волонтером, адже є саме керівником волонтерського штабу, і моя функція більше є керівна. Я, звичайно, є волонтером, але моє основне завдання – це організація роботи.  Волонтерством почала займатись з 10 класу, а зараз мені 28 років. До речі, мій класний керівник – вчителька з біології – також працює в штабі та каже мені, що в мене завжди були волонтерські нахили. Я займалась зовсім різним волонтерством, а зараз продовжую це робити вже зі своєю командою. Тому не можу сказати, що почалась війна, і я одразу почала волонтерити. Це починалось ще дуже давно, тому вже наразі маю відповідний досвід.

Волонтерська діяльність є формою благодійництва, яка має чимало обовязків. Що найважче у вашій роботі?

– Найважче те, що у війни немає вихідних. Інколи ти не робиш вихідний тільки, тому що робота має продовжуватися. Ти маєш вміти так перемикатись, щоб в тебе не було повноцінного вихідного, а якісь 2-3 годинки для перепочинку.

Як зрозуміти, коли варто йти в волонтерство?

– Тоді, коли розумієш, що маєш стабільну нервову систему, готовий витримувати великі навантаження, маєш мету та розумієш, задля чого все це робиш. Важливою є також підтримка рідних.

Фото: Інстаграм Олена Стеценко

Думаю, волонтерство – досить важка психологічно робота. Можливо є якісь момети, які найбільше дратують в цій сфері?

– Нічого насправді не дратує. Коли ти йдеш у волонтерську сферу, особливо на якусь керуючу посаду, ти маєш розуміти, для чого та для кого ти все це робиш. Не маєш відчувати дратівливості, злості, а якщо це з’являється, маєш швиденько акумулювати в позитивне русло. Адже не може керівник випромінювати негатив. Навіть, якщо є люди, які хочуть зіпсувати настрій, ти не повинен піддаватись негативним емоціям та все одно стояти на своїх задачах.

Кожен відділ має конкретно свої обовязки. Чим саме займаєтесь ви?

– Я займаюсь керуванням, делегуванням, звітуванням та підтримкою команди.  Задля того, щоб всі вони були в хорошому настрої.

Ви займаєтесь різноманітною допомогою. Якої саме допомоги найбільше потребує штаб зараз?

– Допомога на фронт. Зараз для ЗСУ потрібно найбільше.

Фото: Інстаграм Олена Стеценко

Чи не страшно вам брати на себе таку відповідальність?

– Ні, не страшно. Я вважаю, що людина, яка є волонтером, також є воїном. І як воїн вона повинна бути впевненою в тому, що вона робить, не повинна боятися та має йти до своєї мети. Тимпаче має розуміти, що є певні ризики у волонтерстві. Це певна така популярність, яку знає не тільки українець, але й наш ворог, тому потрібно по можливості турбуватись про свою безпеку. По можливості не ходити самому по вулиці, не знайомитись з невідомими людьми. Тобто не забувати про свою безпеку.

Please rate this

Опубліковано

Бізнес під час війни – інтерв’ю із засновницею студії декору «Vin.happyday» Мариною Поліщук No ratings yet.

У перші дні повномасштабного вторгнення Росії бiльшiсть украïнських бізнесів припинила працювати або максимально обмежила свою активність. Але є ті, хто продовжує працювати. Тому я взяла інтерв’ю у засновниці студії декору “Vin.happyday” Марини Поліщук та розпиталася, як їм це вдається у такий непростий час

Марино, із початком повномастабного вторгення ви вирішили залишитись саме у Вінниці. Чи були думки поїхати в іншу краïну?

Я вирішила залишитись у Вінницi через те, що тут досить безпечно у порівнянні з іншими містами. Думки виїхати звісно були, але потреби поки що виїжджати немає, тому ми ще досi тут.

Ви займаєтеся декором свят. Із якими проблемами стикнулися пiд час війни? Мабуть, кількість замовлень зменшилася?

Так, якщо говорити щодо оренди фотозон, то замовлень справді мало. Масштабні святкування у ресторанах: весілля, день народження та iнші подібні заходи недоречнi в цей час.

Але все ж таки люди щось святкують? Що саме? 

Бiльшiсть замовлень надходять саме на дитячі дні народження, оскільки батьки намагаються зробити хоча б невелике свято та приємний сюрприз дома для своїх діток.

Чи допомагає ваш бізнес нашій краïнi пiд час війни? Як саме ви це робите?

Так, ми по максимуму намагаємося всіма силами працювати й сплачуємо всі податки та орендну плату. Тим самим ми підтримуємо економіку в Україні, що є дуже важливим у цей важкий час.

Ми дуже пишаемося тим, що ви знайшли сили продовжувати працювати та цим приносите користь та радість людям. Наостанок ми хочемо запитатись, чи є у вас плани після війни? Що саме плануєте зробити у першу чергу?

У нас дуже багато нових ідей і концепцій. Деякі із них знаходяться в розробці та вдосконалюються. Після перемоги ми обов’язково одразу будемо це все втілювати в життя. Залюбки прикрасимо будь-яке свято кожного українця.

Сторінка для замовлень

Please rate this

Опубліковано

Інтерв’ю з лікарем Майєю Колеснік щодо важливості здорової їжі у раціоні студента 5/5 (1)

Колесник Майя Миколаївна, лікар загальної практики сімейної медицини ІІ кваліфікаційної категорії, стаж роботи- 26 років, відповіла нашому кореспондентові на питання щодо важливості здорової їжі та правильного раціону у житті студента. 

Колесник Майя Миколаївна

Майє Миколаївно, які продукти покращують роботу мозку, особливо під час сесії?  

Перше місце у списку продуктів, які зможуть допомогти студентам засвоїти багато навчального матеріалу, займає риба.  Саме насичення омегою-3( жирними кислотами) надає оптимальну роботу мозку та підтримку нового утворення нейронів. Друге місце сміливо можна надати овочам. На третє місце можна віднести темний шоколад, який покращує кровопостачання головного мозку, а, отже, збільшує його продуктивність.

Кава з домішками чи без? Скільки разів на добу можна споживати?  

Добова норма вжитого кофеїну має складати до 400 мл на добу (2-3 чашки). Також слід звернути увагу на те, що кава – це продукт «першої половини дня», саме тоді буде ефект пробудження та підвищеної продуктивності. Кава з додаванням, наприклад, молока повільніше засвоюється, відповідно, діє не так швидко та якісно, як очікувалось. Тому, якщо Ви маєте шкідливу звичку – пити каву увечері, то сміливо можна додавати до неї молоко чи вершки. І таким чином поступово позбуватися її. 

  • https://life.pravda.com.ua/society/2020/04/10/240530/
  • https://umannews.city/articles/128389/scho-take-raf-kava-i-yak-ii-prigotuvati-samostijno

Які продукти мають обов’язково входити у раціон студента? 

Харчування студента, як і будь-якої людини, має бути повноцінне, насичене та збалансоване.  В раціоні повинні бути присутні білки (100г), жири (100г) та вуглеводи (400г).  

Золотим стандартом джерела білку та великої кількості незамінних амінокислот є відварене яйце, також необхідними є куряче м’ясо, горіхи, бобові та зернові, і молочні продукти. Крім цього, важливу роль відіграють жири. Найбільш доступними і необхідними для студентів є рослинна олія, горіхи та риба.  

Одними з найнеобхідніших цукрів для студентів є молочні, зернові та бобові продукти, а також не слід забувати про овочі та фрукти, які є не тільки джерелами енергії, а й вітамінами. 

Які страви їсти на сніданок?

Перш за все потрібно розуміти, що сніданок за калорійністю має складати до 40% від загальної кількості. Також є поширене явище – уникнення сніданку. Якщо це провас, то перший перекус в університеті повинен бути повноцінним прийомом їжі. Це дасть не тільки енергії та сили мозку, а і попередить переїдання студента у другій половинні дня.   

На сніданок слід вживати складні й прості вуглеводи та білки. Любителям солодкого можна на сніданок вівсяну кашу або сир із шматочками фруктів та горіхів.  

Яку їжу краще взяти в університет, щоб перекусити між парами?

 Можна чудово урізноманітнити свій раціон перекусами під час навчання! Для прикладу, можна їсти сухофрукти, які багаті і на фруктозу, і на глюкозу. Бутерброд з твердим сиром, вареним яйцем та листками салату чудово наситить організм, а вживання молочних продуктів, зокрема йогуртів, нормалізує роботу кишківника. Також не слід забувати про головну проблему студентів –  споживання рідини, щоб додати собі енергію та бадьорість. Можна посмакувати зеленим чаєм”- розповіла лікар про їжу.

Записала Сушинська Анна Михайлівна

Please rate this

Опубліковано

“Я впевнена, що наш народ непереможний. Мої батьки під обстрілами садять картоплю” – переселенка з Ізюму Світлана Ступницька No ratings yet.

Світлана Ступницька все життя проживала в Ізюмському районі Харківської області до початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. Харківську область українка разом із сім’єю залишили через 2 місяці від початку окупації. Надалі вони переїхали у Вінницю.

В інтерв’ю жінка розповіла про те, як вони переживали початок війни, що насправді відбувається на окупованих територіях Ізюмського району, як росіяни знищують докази своїх звірств та про непереможний український народ.  

Світлана Ступницька

“Ми просто сиділи у домі і думали чи уб’є, чи не уб’є”

Світлано, яким для Вас було 24 лютого, як саме дізнались, що розпочалось повномасштабне вторгнення РФ?

О 5:30  подзвонила дочка, вона у Харкові жила, і сказала, що розпочалась війна. У них поруч з роботою впав снаряд. Вони почали збиратися і тікати, а ми в Ізюмській області сиділи 2 місяці в окупації. Бомбити нас росіяни почали десь 4 березня. Відразу перебили світло, газ. Вода ще була 2 тижні, а потім і її не стало.

Коли тільки почались масштабні обстріли вашого містечка, що Ви робили, бачили?

У нас навіть повітряної тривоги не існувало. Нас просто бомбили. Ми сиділи в підвалі спочатку, днів так 10, а потім із знайомими знайшли дім, де була пічка, бо було холодно. І вже й батьків забрали туди, але там ховатись не було де. Ні підвалу, ні якогось гаража. Просто сиділи у домі і думали чи уб’є, чи не уб’є. І вже згодом повернулись додому.

Страшно?

Навіть словами не передати. Ми просто жили у в’язниці. То реально був полон. Ми навіть до родичів в інше містечко не могли сходити котів погодувати, бо російські окупанти на постах вертали нас назад. Але ми все рівно умудрялись партизанськими тропами, лісами, лугами. Ось лісом було страшно, але котиків також шкода, погодувати ж треба. В нашому містечку люди сиділи голі і босі. Кожен виживав як міг.

І навіть ні слова не було про «зелені коридори» чи про поставки їжі до вашого містечка?

Я не чула про «зелені коридори» до Ізюму. Можливо, вони й пробували їх організувати, але наш район частково під окупацією. Магазинів немає. Хліб самі випікали, їжею і водою ділились. Якщо б мені хтось сказав, що я в печі буду хліб випікати, то я біля скроні покрутила б.

Ви розповідаєте, і у мене мурашки по шкірі. Я навіть на секунду уявити чи відчути це не можу…

Ми за певний час до цього звикли. Ще коли вперше почали бомбити літаками, то ми ховались, де тільки могли. У мене в залі була скляна рама від шафи і вона починала дзижчати, коли ще далеко летів літак. А вже десь за два тижні, ми не боялись. Поки зав’язували шнурки, то вже все пролітало. Поки прийшли в підвал, то вже всі з підвалу виходять, а ми тільки спустились.

Ви сказали, що до останнього перебували у своєму рідному Червоному Оскілі. Як вибирались з окупованого містечка? Чи було складно?

Назустріч їхали колони техніки, якої я в житті не бачила. Ми добирались до Вінниці майже 3 дні своєю машиною. Блокпостів було дуже багато. Буквально на 2-ох кілометрах, можливо, російських постів було більше дванадцяти.

Зображення міста Ізюм після обстрілу російських військ (фото взято зі сторінки “Город Х”)

“Вони 7 кілометрів йдуть, щоб сказати, що живі. Я впевнена, що наш народ непереможний. Мої батьки під обстрілами садять картоплю”

Ваші батьки, родичі залишились в Червоному Оскілі? Підтримуєте з ними зв’язок?

Так, залишились вдома. Раз на тиждень вони йдуть 7 кілометрів в певне місце, з якого можна подзвонити. Просто так їм не подзвониш. Долають таку відстань, щоб сказати, що живі. Але, я впевнена, що наш народ непереможний, бо мої батьки під обстрілами садять картоплю.

Війна війною, але саджання картоплі за розпорядком?

Мої батьки – бойові люди. Навіть коли снаряди над головою гудуть, вони садять город. Якраз навпроти нашої садиби стоїть цілий арсенал бойової техніки, там окупанти зробили собі щось типу гаража. І мої батьки шуткують, що якщо наші ЗСУ їх бомбити почнуть по тому гаражу, то картоплю зберуть зарання.

“Власники будинків пробують їх вигнати, але росіяни наставляють дуло автомата і просто стріляють”

Сьогодні весь світ говорить про російських солдат-мародерів й їхні злочини. Що росіяни забирали у вашому містечку?

І машини повідбирали і навпроти будинок весь обчистили. Навіть дитячі речі позабирали. Якщо дома нікого немає – вони взламують і вигрібають все. Одежу забирають всю, кросівки, футболки. Уяви, голі шкафи. Про техніку і мови не може бути. А те, що не можуть забрати, то псують так, що не відновиш.

Ще й приходять ці окупанти конвеєром. Інші не встигли вийти з хати, яку обнесли, як тут уже інші ідуть в цю ж хату. Власники будинків пробують їх вигнати, але росіяни наставляють дуло автомата і просто стріляють.

Деяких жителів нашого міста повиганяли з хат. Просто заходять і говорять: «Ми тут будемо жити, збирайте речі і на вихід».

За той короткий проміжок часу, від початку наступу РФ, чи встигла сформуватися тероборона у Червоному Оскілі?

Наш сусід пішов в теороборону разом з моїм зятем. Але у нас майже всі з тероборони загинули у місті. Там на 10 людей один автомат був, чим їм було стріляти і відбиватись? Коли було багато вбито людей, то окупанти просто збирали населення, вивозили за місто, заставляли копати братські могили і хоронили усіх, не розбираючись.

Сусід загинув відразу, застрелили снайпери. І залишились у нього жінка з дітьми. А іншому відірвало ногу, і його завезли у Вінницю в шпиталь. Зараз переводять і скоро будуть робити протез. 

Ця війна внесла свої корективи у життя кожного українця. Як особисто Вас змінила війна? Сприяла, можливо, переосмисленню цінностей в житті?

Я зараз на кожному кроці переосмислюю все своє життя. Зрозуміла, що потрібно було більше подорожувати з родиною і, взагалі, відпочивати. А я все життя працювала, скуповувала квартири і робила в них ремонти.

Світлано, і останнє запитання,  як Вас зустріла Вінниця? Хотілося б Вам відвідали її не за таких умов?

Я у Вінниці вперше. Насправді, ще не вдалося розгледіти місто, як потрібно, бо нещодавно тільки приїхали до вас. Вдома, звичайно, краще, але місто чисте і притягує погляд, мені комфортно тут знаходитись.

Автор: Владислава Попенко                                                                  29.04.2022р.

Please rate this