Що Україні робити із травматичним досвідом своїх громадян? No ratings yet.

Брати участь або бути свідком воєнних дій – травматична подія, яка може залишити відбиток на психологічному стані людини. Протягом 8 років війни в Україні з’явилося 400 тисяч учасників бойових дій. За даними Міністерства ветеранів 7-10% з них мають порушення психіки – ПТСР. Cеред біженців із симптомами ПТСР зіткнулося близько 30,6%. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну ця проблема лише збільшилася. Тепер наслідки війни на собі може відчути ледь не кожен українець. Як можна врегулювати  проблему психологічної підтримки на державному рівні? Спробуємо із цим розібратися. З окремими питаннями допомогли: Ксенія Бутова – спеціалізований психолог по роботі із ПТСР та практичний психолог Світлана Карпенко.

зображення update.com.ua

Що таке ПТСР та наскільки люди схильні до нього?

Війна спричиняє сильний стрес на організм людини і впливає на нервову систему. Тому людина яка переживає схильна отримати ПТСР.

Посттравматичний стресовий розлад – це крайня реакція на сильний стресор, що загрожує життю людини – UNICEF.

До розвитку ПТСР може спричинити:

  • Шокуюча подія чи інформація
  • Небезпечне середовище
  • Важкі тілесні ушкодження чи насилля

Навіть люди які зараз проживають в більш спокійних регіонах України можуть страждати від ПТСР.

Про це одразу наголосили двоє експерток. «Мені здається що відсоток українців, які зіштовхнуться з ПТСР буде коливатися від 70 до 80%», – розповідає Світлана Карпенко. А за словами Ксенії Бутової зі всіх тих, хто зіштовхнеться з психологічними розладами більше 50% зможе впоратися із цим станом самостійно.

Світлана Карпенко

«Розвиток ПТСР залежить від стану психіки людини,  – розповідає Ксенія Бутова. Розлади психіки більше розвиватимуться у людей з високою тривожністю чи, наприклад, якщо попередньо була травмуюча подія. Не обов’язково бути під обстрілами чи жити в підвалах, щоб у людини почалися розлади». За даними Міністерства охорони здоров’я, жінки більш схильні до посттравматичного синдрому. 20% жінок і 8% чоловіків, які пережили травмуючі події мають психічні порушення.

Ксенія Бутова

Чи є програми по боротьбі із ПТСР зараз?

Незважаючи на те, що ПТСР розвивається протягом декількох місяців, у багатьох постраждалих українців симптоми з’являються набагато раніше. Кваліфікована допомога одразу після отримання травми, чи протягом травмуючого процесу може знизити ризики гострого посттравматичного розладу.

Зараз для постраждалих є багато сервісів та ботів, де можна отримати консультації від психологів-волонтерів:

  • https://t.me/odukraine_bot  – бот для реєстраці на консультацію до центру психологічного консультування і травмотерапії «Open Doors».
  • https://t.me/polltavasupportbot  – бот для звʼязку із спеціалістом від поліцейських психологів.
  • https://t.me/psy_support – канал із порадами та рекомендаціями від поліцейських психологів.
  • https://t.me/+U83C2OkswW5mYzky – канал психологічної підтримки з порадами для молоді від 8 до 22 років.
  • 5522 – номер кол-центру #ВАРТОЖИТИ.
  • 0800307305 – номер соціальної служби із цілодобовою підтримкою «Між нами».

Але більшою мірою уся державна програма розрахована саме на військових, а не на простих громадян. «На разі, для тимчасово переміщених осіб в центрах соціального забезпечення жодної психологічної підтримки не надається. Це я зараз кажу як тимчасово переміщена особа», – розповідає психологиня Світлана Карпенко, – тобто якоюсь мірою державна допомога існує, але чомусь її не надають на місцевому рівні».

До повномасштабного вторгнення в Україні працювало багато центрів психологічної підтримки. Із довідкою ветерана АТО чи ООС можна отримати безкоштовну психологічну підтримку по усій країні. Ось деякі із них:

  • «Центр ментального здоров’я та реабілітації» – у ньому лікують розлади психіки. Пацієнтами закладу є військовослужбовці, добровольці і ті, хто пережив полон та тортури.
  • «Ветеранська гаряча лінія» (15-45) – створена для ветеранів, членів їх сімей і родин загиблих
  • «ЯРМІЗ» – центр заснований волонтерами, допомагає із психологічною підтримкою для військово службовців та членів родини.
  • «Країна вільних людей» – центр психологічної підтримки внутрішньо переміщених осіб, центр був створений волонтерами зі сходу.

Окрім центрів підтримки ветеранів для військових державна політика зорієнтована й на те, щоб мінімізувати прояви травматичного досвіду. Тому допомога надається як і під час стресових ситуацій, так і одразу після. За словами Світлани Карпенко, у ЗСУ по військовим частинам було запроваджено пункти психологічної допомоги. Основне завдання таких пунктів це декомпресія – первинна психологічна реабілітація, метою якої є поступове переключення механізмів реакції до мирного життя. Ксенія Бутова розповіла про те, що є державні психологи навіть по фронтовій зоні. 

Проте, як би там не було, більшість центрів створено саме для військових і ветеранів, а не для простих українців. Якби сфера психологічної підтримки громадян була б розвинена краще, можна було створити спеціалізовані групи, надавати консультації психологів, у разі критичної ситуації, безкоштовно та анонімно. Та зробити, щоб такі номери чи адреси роздавалися брошурами на місцях отримання гуманітарної допомоги, наприклад. Але це найелементарніша річ яка не виконується.

Яка повинна бути державна політика?

Разом із експертками мені вдалося вивести ідеальний макет державний план по відновленню людей, що отримали травматичний досвід під час війни. Ми розділили державну політику на дві частини: під час війни та після воєнних дій. Розпочнемо із заходів під час війни:

  • Соціальні ролики – один із різновидів психологічної освіти. Його ідея полягає у тому щоб  пояснити людям, що із ними може відбуватися. Окрім пояснення процесів необхідно одразу додавати правила саморегуляції, щоб людина змогла допомогти собі у разі необхідності. Цей формат легко реалізується, його можна демонструвати до чи після новинних випусків, щоб бути доступною для більшості людей, адже наразі вона є у тих, хто її шукає. Соціальні відео можна розділити за аудиторіями: для дорослих та для дітей, адже симптоми і допомога відрізняється.
  • Зняття барʼєру – масове висвітлення інформації про психологічні проблеми під час війни допоможуть зняти табу з цієї теми у суспільстві. Лаконічна подача, орієнтація на різний вік аудиторії, гарячі лінії допомоги – це все може повипливати на те, що люди різних вікових категорій перестануть боятися звертатися за допомогою до спеціалістів.
  • Уроки для батьків – короткі відео, можливо створення соціальної реклами і програм для батьків, щоб вони навчилися помічати ПТСР у своїх дітей і правильно допомагати їм виходити із цього стану.
  • Курси для вчителів та виховательок – багато закладів починають відкриватися, деякі працюють онлайн і важливо навчити розпізнавати у дітей психологічні порушення дуже важливо. Це допоможе змінити підхід у вихованні дітей у цих закладах та запобігти розвитку ПТСР ще на його ранніх етапах.
  • Психологи у центрах для біженців – спеціалісти будуть відслідковувати поведінку в людей і самі пропонуватимуть допомогу для них, якщо це буде необхідно. Тому що в стресовій ситуації, особливо в воєнний період психолог повинен сам іти до людини, якщо бачить у неї в поведінці якісь відхилення від норми.

Після завершення воєнних дій необхідно й надалі розвивати сферу психологічної підтримки громадян. Для цього державі необхідно виділити чимале фінансування.

  • Необхідно зробити самостійні  центри психологічної допомоги, не при лікарнях. Щоб стереотип про, те що якщо людина звертається до психолога, то вона хвора – зник. Тому психологічні заклади необхідно робити і розвивати як окрему галузь. «Я хочу щоб люди йшли до центрів психологічної допомоги так само легко як вони йдуть в перукарню», – ділиться Світлана Карпенко.
  • Важливо піднімати рівень державної психології до того, яку планку підняли приватні спеціалісти, адже коли людина звертається за допомогою, знає, що отримає результат.
  • Варто додати ще інформаційну стратегію розвитку і побудову іміджу сфери психологічної підтримки громадян. Щоб працювати психологом, і відвідувати центри підтримки було престижно і доступно. Таким чином спеціалісти залюбки будуть ходити на курси підвищення кваліфікації та проходити навчання.
  •  Розділення державної політики за двома категоріями: для звичайних громадян які зіштовхуються із психологічними проблемами, в наш час, особливо з ПТСР і для військовослужбовців та їх сімей, щоб приборкати наслідки війни.  
  • Використання нових та якісних методик, створення унікального підходу до людини, спираючись саме на її травму, особистісні якості та характер. Державі необхідно запозичувати досвід інших країн і втілювати їх в реальність.

«Мені хочеться щоб це були найперспективніші сценарії втілення допомоги для громадян України», – розповідає Світлана.  Саме для цього необхідно створити якісну та кваліфіковану підтримку незважаючи на те що на це необхідне залучення ресурсів. Але так організована державна політика допоможе вирішувати загальну проблему із психологічними розладами, які з’являються під час та після війни.

Але не зважаючи на те, що це довгі кроки, ми вже бачимо зрушення у цьому процесі, як мінімум брифінги Олексія Арестовича. Ксенія Бутова розповідає про те, що його вистпи якраз один із методів масової психологічної підтримки. Все через манеру подачі матеріалу, подібну до гіпнозу. Такий стиль мовлення, де початок речення його найгучніша частина, а далі йде на спад, зменшує напругу і допомагає позитивніше сприймати новини.

Дар’я Науменко

Please rate this

Мовне питання в церкві: як перекласти молитви на українську і чому це проблематично? No ratings yet.

Уже не перше десятиліття з більшою чи меншою гостротою в Україні точаться дискусії щодо можливості перекладу богослужбових текстів із церковнослов’янської на українську мову. З початком повномасштабної війни росії проти України це питання набуло особливої актуальності. Тож у чому проблема?  

Зображення “Укрінформ”

Історична довідка

До 2018 року українське православ’я ділилось на декілька течій. Найчисельнішими серед них були Українська православна церква московського патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква київського патріархату (УПЦ КП) та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).  В грудні 2018 року останні дві церкви об’єднались та утворили помісну Православну церкву України (ПЦУ), яка отримала томос про автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія.

Наразі в храмах ПЦУ богослужіння відбуваються переважно українською мовою. Про це йдеться у дописі на офіційній сторінці ПЦУ у фейсбук. «Слава Богу, сьогодні ми маємо можливість вільно молитися рідною мовою у незалежній помісній Православній Церкві України. Ми довго йшли до цього, долаючи страшні утиски та несучи величезні жертви і втрати».

Офіційна мова УПЦ МП – церковнослов’янська. Щоправда, в УПЦ також є люди, що симпатизують ідеї перекладу богослужіння українською мовою. Вони проводять богослужіння, або частково використовують перекладені на українську мову тексти в Літургії. Ця практика з’явилась в УПЦ завдяки митрополиту Володимиру (Сабодану), який підтримував ідею правити служби на національній мові за бажанням більшості прихожан.

У чому полягає проблема?

Виходячи з постулату «в незалежній державі повинна бути незалежна церква», в ПЦУ стверджують, що й мова богослужіння повинна бути національна, тобто, доступна для сприйняття кожним громадянином держави.
Противники ж перекладу – переважно представники УПЦ МП, говорять, що в Церкві є своя, встановлена святими Кирилом і Мефодієм мова, яка повинна бути недоторканою, тому що запечатана авторитетом святих. Питання перекладу українською мовою ставиться тут принципово – цього робити не можна, тому що є священна літургічна мова молитви, а є «профанна», буденна українська мова, якою не можна молитись в церкві, тому що вона не є благодатною.

На фоні збройної агресії росії мовні протиріччя звучать з особливим акцентом – якщо молишся українською – отже, «уніат і розкольник», якщо церковно-слов’янською – отже, «зрадник Батьківщини і підтримуєш вбивства українських хлопців».

Граматична (не)можливість перекласти молитви

Найперше, розглянемо проблему граматично правильної й логічної інтерпретації текстів церковних молитов. Через певні особливості граматики старослов’янської мови та її загальну синтаксичну неспорідненість з українською, деякі уривки чи навіть окремі слова просто не піддаються логічній й граматично правильній інтерпретації. Якщо ви хоч трохи знайомі з граматикою англійської мови, то знаєте, що побудова речень там принципово відрізняється від української. Це пов’язано з орієнтацією на 9 основних часових форм, не рахуючи пасивний час та інші особливі конструкції. Але в українській ми маємо лише 3 часові виміри: теперішній, майбутній та минулий час. Все це суттєво ускладнює завдання перекладу. Те саме й відбувається під час перекладу текстів старослов’янською.

Наприклад, у оригінальному грецькому варіанті Старого й Нового Заповітів, для означення слова «любов» використовується декілька іменників. «Любов до коханої людини» позначає одне слово, «до батьків» – інше, «до речей» – ще інше. У нас все це перекладається єдиним словом «любов», хоч любов ця різна і по-різному проявляється. Саме тому ми часто не можемо зрозуміти, як це «возлюбити й ворога свого». Але йдеться тут про зовсім інше почуття, відмінне від традиційно уявленої нам любові – щось ближче до прощення чи людського розуміння й симпатії.

 «Навіть перекладені українською молитви не завжди будуть зрозумілі кожному пересічному слухачеві. Не дарма, ми не кажемо в молитві «Батьку наш», а «Отче наш» і якось не знаходимо синонім слову «насущний».
В Церкви є своя сакральна лінгвістика. Людина, що молиться, підшуковує в своїй освіченій чи простій душі слова, які б могли виразити невимовне, але реальне її почуття. Для того, щоб вмістити цю глибину в слово, необхідна неабияка майстерність.
Зустрічаються просто абсурдні переклади. Наприклад, у одній з найпоширеніших християнських молитов «Агні Парфене», стрічку «Радуйся, Невесто Неневестная» пропонувалось перекласти як «Радій, Дівко Незаймана». Так не можна. Це спотворює сенс молитви. Але люди хочуть молитись українською, хочуть мати свою незалежну Церкву в своїй незалежній державі. І їх прагнення зрозумілі»
, – говорить настоятель Свято-Михайлівського храму (ПЦУ) отець Олександр.

До всього цього додається ще й релігійна традиція: церква сама створила тексти богослужінь, і тому має виключне право на їх переклад. Якщо ж перекладом займається відірвана від традиції організація чи окрема особа, то переклад – це створення іншого тексту, навіть якщо він досконалий і виконаний з строго науковим підходом. Але поки досконалого й затвердженого тексту українською ми не маємо, а додавати кожному свої правки просто заборонено.

Please rate this

Чому російськомовним українцям важливо заговорити українською? No ratings yet.

Війна росії проти України змусила нас змінити ставлення до мови країни-окупанта. Російська все рідше звучить з телеекранів та радіоетерів, зникає з поличок книговидавництв, однак продовжує лунати з уст багатьох українців. Пропонуємо розібратися, чому важливо припинити розмовляти російською та як російськомовним громадянам швидко й безболісно перейти на державну?

Зображення Radiolemberg

Чому російська мова в Україні втрачає свою легітимність

Російська лишалася другою за вживаністю в Україні навіть за часів Незалежності. Однак, більшість з нас навіть не обирали її знати, ми просто не мали альтернативи. Російська домінувала в українському інформаційному просторі, побуті, соціумі, культурі, насаджуючи нам цінності та світогляд «руського міра». Ми перечитували «великих» класиків російською, дивилися мультики, серіали та розважальні ток-шоу. Натомість український контент сприймався нами відсторонено, без особливої зацікавленості, бо не пропонував такого широкого вибору розваг.

Однак, від початку збройної агресії росії у 2014 році ситуація почала суттєво змінюватися. На українських телеканалах запрацювали мовні квоти, що обмежили кількість російськомовного продукту та зобов’язали мовити державною. Згодом квотування торкнулося радіо, друкованих та інтернет-ЗМІ, книг і рекламних оголошень. Збільшення кількості української мови в інформаційному просторі сприяло українізації людей і в повсякденному житті.

соціологічне опитування групи “Рейтинг”

Згідно з соціологічним опитуванням   групи «Рейтинг» у 2012 році близько 40 відсотків українців спілкувалися виключно російською мовою, а на початку війни росії проти України – лише 18 відсотків. Водночас частка громадян, які вважають українську рідною мовою збільшилася з 57% у 2012 році до 76% — у 2022.

Сьогодні загальновідома модель поведінки «какаяразніца» втрачає свою легітимність та поступається іншій моделі – «мені не байдуже, якою мовою розмовляти». Тим паче росія сама робить усе можливе, аби збільшити рівень ненависті та нетерпимості до своєї нації, мови й культури.

28 березня до Держдуми РФ внесли законопроєкт, згідно з яким співвітчизниками вважаються всі люди за кордоном (і будуть вважатися їхні нащадки), які говорять російською, зокрема й в Україні. Дослівно цитуючи «усі, хто зробив вільний вибір на користь духовного, культурного і правового зв’язку з РФ». Такий крок може навпаки зіграти на користь Україні, заохочуючи частку російськомовних українців зрештою перейти на українську, аби не відчувати, хоч і віддалену, приналежність до країни-ворога.

Спілкуватися російською – бути ворогом для України?

Звісно, мова не поділяє людей на хороших та поганих. Спілкування російською не є ознакою негативного ставлення до власної держави. Тим паче зараз українці незалежно від мови спілкування об’єднані спільною метою – подолати ворога. Російськомовні та українськомовні солдати воюють пліч-о-пліч у лавах Збройних Сил України та в територіальній обороні, а російськомовні волонтери розвозять гуманітарну допомогу та шукають прихисток для постраждалих.

«У жодному разі не можна знецінювати те, що зараз для України робить кожен російськомовний, але разом з тим найкраще, що він може зробити, – перейти на українську. Бо нині заговорити українською ще й означає воювати проти росії, – зазначає Юлія Сливка, мовознавиця  та докторка філософії. – Багатьом російськомовним здається, що заговорити українською – це воювати проти себе, але я певна – якщо ви зануритеся в історію свого роду, то побачите: ваші предки були україномовними. Заговорити українською – означає повернутися до себе. Якщо ж ваша родина є етнічними росіянами й усі ваші пращури володіли лише російською, зараз саме час прийняти правила гри держави, що стала вашим домом. Бо це нормальна практика: жити в окремій країні, спілкуватися окремою від усіх мовою, а не мовою сусідньої держави, окупанта й поготів. Перейти на українську сьогодні означає перейти до своїх, порвати з ворогом. Ти просто відрізаєш нитку, що завжди, упродовж багатьох років тебе з ним пов’язувала».

Юлія Сливка, мовознавиця, докторка філософії

Як перейти на українську: практичні поради

Варто розуміти, що для людини, яка все життя розмовляла російською, перехід на українську не може трапитися в один момент. Цей процес вимагає часу, терпіння та підтримки. Комусь вдасться зробити це одразу, а хтось йтиме до цього поступово, спостерігаючи всередині себе руйнування старих істин та звільняючи місце для зародження нових.

Однією з причин, що зупиняє перехід на українську – страх, що не вдасться одразу заговорити граматично правильно, і, як наслідок, – побоювання здатися смішними, незграбними. Тож, аби заохотити якомога більшу кількість українців розмовляти рідною мовою – ні в якому разі не потрібно насміхатися з їхньої вимови, наголосу, неточного перекладу тих чи інакших слів. Краще спонукати їх заговорити солов’їною на власному прикладі, демонструючи її багатство й чарівність, розповідаючи історію її утисків на рідних землях.

Першим та дієвим кроком для переходу на українську може стати цілковита відмова від російського контенту:

  • Відпишіться від усіх російських блогерів у соціальних мережах, якщо ви були на них підписані. Натомість оточіть себе корисним та пізнавальним українськомовним контентом;

Сьогодні можна прокачувати українську навіть гортаючи стрічку інстаграму чи ТікТок. Наприклад, підписавшись на блогерів та інфлюенсерів, що популяризують мову та важливість її вивчення. Серед них актор театру і кіно Андрій Шимановський, мовознавиця Юлія Сливка. Збагатити лексикон та знайти замінники русизмам допоможуть спільноти «Чиста мова» та «Слова, що нас збагачують».

  • Видаліть пісні російських виконавців у своєму плейлисті, якщо не зробили цього раніше. Сформуйте перелік українських пісень, що вам до вподоби. Слухайте українське!
  • Дивіться фільми та серіали лише в українському дубляжі. Якщо серед запропонованих немає українського перекладу – не піддавайтеся спокусі та не вмикайте російський, дивіться в оригіналі з субтитрами;
  • Змініть мову в інтерфейсі ваших гаджетів на українську;
  • Слухайте українське радіо, дивіться українськомовне телебачення та ютуб;
  • Читайте книги українських авторів, аби збільшувати словниковий запас та красиво формулювати думки;
  • Розкажіть друзям та знайомим, що відтепер ви спілкуєтеся українською, та попросіть підтримки;
  • Удосконалюйте свою українську:    

Для того, аби прокачати мовні навички можуть стати в нагоді безкоштовні курси, додатки та ресурси. До прикладу, мобільний додаток «Р.І.Д», що допомагає вивчати нові цікаві українські слова та розповідає історію їх походження, та  «Слова зі слова» — інтерактивна гра, де потрібно із певного слова скласти інші слова.

Платформа Prometheus пропонує безкоштовний онлайн-курс «Українська за 27 уроків», а портал Edera – лекції у формі корисних порад для вивчення теорії мови. Корисними можуть бути також сайти для вивчення української як іноземної. Наприклад, Ukrainian lessons — cайт з безкоштовними подкастами та текстами, де окрім вивчення мови, можна отримати ще й знання в сфері культури.

Відмова від будь-якого російського продукту, включно з мовою, – свідома громадянська позиція. Обираючи українську, ви робите крок на зустріч своїй державі та позбуваєтеся будь-якої причетності до «руського міра». Розуміти мову ворога – не наш вибір, однак зараз саме ми в праві обирати, чи буде ворог розуміти нас.

Анна Гамора

Please rate this

Як російські блогери замовчують війну? No ratings yet.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення на території України. російська армія напала по всій довжині спільного кордону, а також із території Білорусі й окупованого Криму. Після цих подій розпочалася масові удари по військових інфраструктурах та житлових будинках. Уряд федерації назвав ці дії «спецоперацією», головною метою якої є – «демілітаризація та денацифікація». Згуртувавшись український народ почав давати відсіч ворогу. Хтось на військовому фронті, хтось на дипломатичному, хтось на інформаційному. Тисячі українців одразу почали звертатися до російських лідерів думок, розповідати їм про війну на Україні, щоб ті, у свою чергу проінформували свою аудиторію. Як блогери росії відреагували на ситуацію в Україні та чому вони промовчали?

Вони люблять війну?!

Більшість російських інстаблогерів, серед яких Каріна Пелецьких, Олексій Щербаков, Наталія Ящук, Юлія Коваль, Анастасія Івлеєва, Гусейн Гасанов – обрали сторону замовчування. Для українців замовчування війни означає її підтримку. Повний список людей, які обрали цю позицію можна переглянути на сайті «They love war».

«Моя хата скраю, нічого не знаю»

Інфлюенсери зробили паузу в створенні контенту, а після декількох днів з’явилися у сторіс, як ні в чому не бувало. Наприклад, Наталія Ящук – українка, народилася у м. Скадовськ і до 2013 року проживала у Києві, має аудиторію 3,4 млн. підписників у Instagram. Після тривалого мовчання написала у своєму блозі в Телеграм:  «Всім привіт! Сподіваюся, що сьогоднішній день вас чимось порадував і ви зробили для себе якісь висновки від отриманих надзвичайно рідкісних емоцій за останній час. Напевно, зараз цей канал буде про те, як впоратися з різко набутим болем і не збожеволіти в такий непростий час, вибратися з усіх труднощів і, як і раніше, бути гідною людиною. Саме цим і планую зайнятися.  Про свої спроби вам розповідатиму і разом з вами робитимемо висновки. Якщо ви теж трохи ку-ку, ласкаво просимо до мого маленького божевільного світу. Як і раніше, люблю вас».

Допис Наталії Ящук у Телеграм

Я за «визволення»

Інша частина блогерів підтримали путінський режим та поширували дезінформацію про війну росії та України. Серед них Ольга Бузова, Аліна Акілова, Тетяна Навка, Марія Віскунова, Аміран Сардаров та багато інших. Рома Жолудь – російський відеоблогер та інфлюенсер, аудиторія – 696 тисяч підписників на YouTube, записав відеозвернення, де розповів усім свою точку зору. «Головна думка, ви вважаєте, що усім росіянам промили мізки? Друзі, мені ніхто не платив, я просто розібрався у цій ситуації і я зрозумів, що я реально за свою країну. Я пишаюся своєю країною і я люблю російськіх людей, я за російських людей, яких зараз усі хочуть знищити».

Аміран Сардаров, російський відеоблогер, який має 5,6 млн. підписників на YouTube написав у інстаграм «Простіше всього звинувачувати у всьому росію – як зазвичай це буває. Усі перетворилися у миротворців, а з нас зробили агресора №1. Тоді питання, чому від усіх них я не чув заклику до миру на Донбасі за 8 років. Я приймаю рішення нашого президента та усього керівництва, якщо ми зараз не захистимо національні інтереси – то люди Донбаса, росіяни та українці будуть на місці Іраку, Югославії, Лівії та Сирії».

Користувачі соціальних мереж помітили схожі тексти у тих, хто підтримав путінський режим. Це хештег #давайзамир та тези, згадки про Донбас та «де ви були 8 років». Такі речі можуть вказувати на сплановану акцію щодо розміщення російських нісенітниць із використанням «корисних ідіотів» – блогерів.

«Ми проти війни, але нічого зробити не можемо»

Деякі росийські популярні діячі все ж таки написали свою позицію стосовно війни, але чи була вона такою, на яку розраховували українці? Наприклад російська ведуча Ксенія Хофман, яка має 775 тисяч підписників написала на своїй сторінці, те що відбувається розбиває їй серце. «Моя позицію проста: виправдання війні немає. Зараз не час сперичатися, а варто підтримувати один одного».

Російський стрімер Бустер, який має 2,5 млн аудиторії в Twitch у одній з трансляцій сказав «Я за мир в усьому світі. Я не розуміюся у політиці, мені все одно на неї, але мені не все одно на людей».

Російський блогер Ельдар Джарахов – 3,5 млн. підписників зізнався, що просто не хоче вірити у реальність подій. У своєму блозі він сказав «Нам не потрібна війна і я не зустрічав жодну людину яка б підтримувала війну».

На мою думку, страх – є основною причиною мовчання, але цей страх може мати декілька причин: страх бути покараним та страх втратити частину аудиторії.

Замість висновків

Як відомо, 25 лютого влада російської федерації зажадала від ЗМІ видалити матеріали, де в заголовках є слово «війна». Відомство вимагає називати це «спецоперацією», а за недотримання погрожує усіх покарати. Відповідно до законопроекту хибна інформація про збройні дії росії (рішення про її достовірність визначить сам суд) каратиметься штрафом у розмірі від 700 тис. до 1,5 млн рублів або позбавленням волі до трьох років. На мою  думку, багато російських блогерів промовчало саме через це.

Можливо, вплинути могло й те, що багатьох мітингувальників, які вийшли протестувати проти війни на вулиці, затримали. Їм погрожували покаранням, як материальним так і адміністративним.

Інша частина побоялася втратити підписників, які підтримують війну та прибуток, який вони отримують завдяки своїй аудиторії. Бажання комфортно жити у своїй країні перевершило моральні цінності.

Чи є майбутнє російських блогерів на просторах українського контенту? Навряд чи. Висока ймовірність, що після того як путінський фашистський режим буде переможено ми почуємо безліч відмазок від усіх російський лідерів думок: ми переживали за свою родину, у нас не було вибору, від нас нічого не залежало, це фотошоп. Я вважаю, що не можна пробачити мовчання. Можливо все б сталося інакше, якщо б кожен з них, маючи багатомільйонну аудиторію закликав підтримати Україну та вийти на мітинг. Навіть якщо блогерів підтримали б лише 1% аудиторії – це були б багатотисячні мітинги, як у більшості країнах Європи.

Джерела:

https://t.me/ya_vdele

https://www.youtube.com/channel/UCmNvt3clEIdiTIKwCYbceuQ

https://theylovewar.com/#brand_type_id_2

https://instagram.com/kseniahoffman?utm_medium=copy_link

https://www.youtube.com/channel/UCDqlBCW2D1CD8m49YDoEv4g

Вікторія Довбуш

Please rate this

Мій перший заробіток No ratings yet.

Чи можна одночасно вчитись і працювати, особливо, якщо ти студент-першокурсник? Різні думки лунають з приводу цього питання, однак з власного досвіду можна сказати, що це можливо, але не так просто. Тому, ми підібрали найзатребуваніші професії серед студентів, поради для новачків та, як приклад, запитали у студентів про їхній перший заробіток.

Назарій зі своїм клієнтом

Наше покоління студентів визначається раннім бажанням відділитися від батьків та стати фінансово незалежним з першого курсу навчання. Більшість блукає у пошуках роботи із гнучким графіком, аби поєднувати навчання та кар’єру. Деякі шукають підробіток одразу за спеціальністю, на якій навчаються, а інші вважають, що варто себе спробувати у різних сферах, які доступні абсолютно для кожного — обслуговування, комунікації, торгівля.

Аналізуючи сайти та професії для пошуку роботи, можна зробити висновок, що студенти зазвичай вишукують вакансії, котрі не потребують попереднього досвіду. Найпопулярніші: офіціанти, касири, оператори контакт-центру, няні для дітей, робота в парках та відпочинкових комплексах, аніматори, промоутери, продавці-консультанти.

Однак, професії можуть бути відомими та вакансії доступними, але студенти можуть не знати, де знайти їх або ж до кого звернутися. Таким чином, стають в нагоді пошукові сайти. Найвідомішими для нас усіх є: robota.ua, work.ua та olx.ua. Studlava.com — платформа, на якій публікують перевірені та відфільтровані вакансії без досвіду роботи для студентів. Casers.org — платформа для студентів, яка підтримує зв’язок з компаніями, які можуть запросити на стажування або ж на роботу будь-кого. Платформа ТЖ у телеграмі пропонує медійні вакансії для студентів і не тільки.

Також, даючи поради, ми хочемо наголосити, що перед влаштуванням на роботу варто уважно ознайомитись із трудовим законодавством, аби розуміти особливості працевлаштування студентів під час навчання. Таким чином, якщо виникне якась проблема із роботодавцем або університетом, ви зможете захистити свої інтереси.

А ось, що розповіли першокурсники про свій перший заробіток.

Інстаграм-maker

(Вікторія)

Свій перший заробіток я отримала від оформлення та реклами інстаграм сторінки жіночого одягу. Моя робота полягала у тому, що потрібно було приходити в магазин, приміряти речі та фотографувати їх або ж знімати круті відео, аби привернути увагу клієнтів.

Особисто мені така робота сподобалась, оскільки я полюбляю одяг, моду та все, що зв’язано з індустрією краси. До того ж, це було зовсім не складно.

Як на мене, такий вид діяльності дещо схожий на мою майбутню професію. Я навчаюсь на спеціальності журналістика, а мою першу роботу можна назвати своєрідним медіа, тому що, як ми вже знаємо, головне завдання журналіста — пошук, відтворення та поширення інформації. Цим я і займалась, фотографуючи речі та розповідаючи людям про доступний асортимент. Що й було для них важливою та актуальною інформацією.

Фотограф

(Юлія)

У свій вільний час від занять, я займаюсь улюбленою справою — фотографую. Це свого роду підзаробіток. Я розвиваю сторінку в інстаграмі, де публікую свої роботи, тобто певна аудиторія слідкує за моїми досягненнями у даній індустрії. Зрештою, якщо на якесь свято чи певну подію потрібен фотограф, мої читачі відразу знають, до кого можна звернутися. Інколи працює так зване «сарафанне радіо», таким чином люди дізнаються про мене та мою діяльність.

Оскільки я тільки початківець, тому отримую не надто значні кошти за зйомку. Однак мені подобається факт того, що я працюю на себе та мій прибуток залежить лише від мене. Тому, це означає, що є стимул ще більше розвивати свою справу. У свою чергу, надзвичайно мотивує те, що ті навички, які зараз отримую у цій сфері, ніколи не стануть зайвими для моєї майбутньої професії. Підсумовуючи, хочу сказати, що маленькими, але впевненими кроками я йду до цілі, чого ж і вам бажаю!

Барбер

(Назарій)

Я працюю барбером. Так співпало, що початок навчання та початок роботи були для мене приблизно в один період. Однак, для того, щоб поєднувати одне з іншим, потрібна велика кількість енергії. До того ж, вихідних у мене майже немає: один день ти навчаєшся, другий працюєш, а третій знову навчаєшся. Із таким графіком часу на себе та на якісь розваги мало, проте навіть тут є багато плюсів. Коли ти отримуєш перший заробіток, усі ці важкі моменти забуваються, а власні кошти є великою перевагою, адже ти відчуваєш себе більш впевненим у майбутньому. Ще одним великим плюсом є те, що твоє життя сповнене подіями та різними історіями. Також значною вигодою є досвід роботи та спілкування з людьми, без цього ніяк. Особисто я пішов на такий крок, щоб почувати себе незалежним від батьків. Крім того, моєю метою було отримати життєвий досвід в роботі з колективом, адже після університету ти будеш розуміти як потрібно працювати разом з людьми, з якими до цього тебе абсолютно нічого не об’єднувало.

Please rate this

Консолідація чи розбрат: як українські політики ставляться до команди Зеленського під час війни No ratings yet.

Публічна позиція для наших політиків – річ дуже мінлива, а відкритий напад росії змінив правила гри, коли можна очікувати несподіваних речей. Та як змінилась риторика найбільш популярних та палких опонентів діючої влади?

 Український політикум завжди був пістрявий та активний, а за останні роки став навіть «перегрітий» через кардинально протилежні погляди на майбутнє країни. Звісно, теперішній загарбник витрачав немало ресурсів для дестабілізації ситуації. Проте зараз можна сміливо констатувати, що політичні дискусії дещо змінили свій характер. І причина цьому не тільки війна, а й 93% підтримки Зеленського народом, як повідомляє група «Рейтинг».

Петро Порошенко

Краще всього це демонструє найбільший опонент діючого Президента Зеленського Петро Порошенко, що на другий день війни дав інтерв’ю НВ, де чітко артикулював підтримку владі, розповів про «чистий лист стосунків» та об’єднання проти спільного ворога – путіна.

Через декілька тижнів на сторінці в Twitter він додав:

Порошенко відзначив, що за місяць після зустрічі вони з Зеленським дотримуються своїх домовленостей, розповів він НВ.

Юлія Тимошенко

Голова партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко передавала дуже схожі меседжі. Звісно, її електорат вимагає підвищеної уваги до гуманітарних питань, зокрема пані Юлія закликала забезпечити грошові виплати для постраждалих сімей, як повідомляє Interfax-Україна. Також були публічні виступи на тему консолідації міжнародної спільноти щодо протистояння росії та заклики до «закритого неба», вказується на сайті її партії.

Проте на Платформі Тимошенко «Батьківщина» згадки про минулих політичних суперників з часу війни виключно в позитивному контексті «високий рівень єднання Верховної Ради у складні часи». А на своїй сторінці у Фейсбук вона навіть дякувала колегам з інших фракцій за ефективне протистояння спільному ворогу. Фіксуємо внутрішню консолідацію знову.

Анатолій Гриценко

Тим не менш, бувають і виключення, тому важливо зафіксувати першу публічну дискусію між політиками з початку війни. Звісно, відверто проросійських зрадників ми оминемо поглядом. Її розпочав Анатолій Гриценко, голова партії «Громадянська позиція», екс-депутат та екс-міністр оборони, який за весь час війни був переважно нейтральним до діючої влади. Проте, 18 березня пан Анатолій Гриценко, на своїй фейсбук-сторінці поділився критичним й контрастним на той час політичним коментарем.  У той же день позаштатний радник голови Офісу Президента Олексій Арестович записав відео з критикою «паніки та ниття від українських політиків», можливі корупційні схеми Гриценко та важливості консолідації суспільства й політикума. Аудиторія теж відчула недоречність перепалки, тому відповідні коментарі знизили актуальність дискусії й вона вичерпала себе.

На противагу існують відверто проросійські політики, які продовжують свою ганебну діяльність. Партію ОПЗЖ заборонили в країні на час військового стану, бо «активність цих політиків спрямована на розкол та колаборацію», як повідомляє BBC.  Її ж співголова Юрій Бойко до цього встиг почати внутрішню партійну боротьбу з Вадимом Рабіновичем, повідомляє НВ.

Теж виключений Ілля Кива у свою чергу просить Путіна ліквідувати Зеленського, виправдовує вторгнення, поширює фейки та розповідає про хімічні лабораторії, повідомляє проєкт BIHUS info. Там же розповідають про Євгена Мураєва з партії «НАШІ», що каже: «домовитись можна було протягом останніх 8 років». Проте він вже встиг видалити виправдовування дій росії з особистих сторінок в соцмережах.

Тому можемо лише потішитись, що саме у проросійських сил почалися внутрішні суперечки на додачу до тотальної втрати підтримки та юридичних обмежень.

Якщо оцінити ситуацію загально й комплексно, то лиш відверто деструктивні проросійські сили спроможні зараз на обширні політичні баталії для розхитування ситуації своїми коментарями та діями. На противагу, майже всі інші політики й партії утримуються від критики діючої влади. Часом вони навіть компліментарні до неї через популярність та згуртування населення навколо Президента і його команди.  Більше місяця вся Україна сконсолідована й у спільному пориві боронить землю, бо при екзистенційній небезпеці навіть політики відклали свої дискусії, які продовжаться вже після перемоги.

Максим Козакевич

Please rate this

Чи є прозорими Вінницькі ЗМІ – студентське дослідження No ratings yet.

Українські ЗМІ, як правило, не люблять повідомляти своїй аудиторії про те, кому вони належать. І це навіть незважаючи на те, що згідно із законом про прозорість медіавласності, масмедіа мають розміщувати інформацію про це на своїх офіційних сайтах.

Ми вирішили дослідити Вінницькі ЗМІ, проглянули їхні сайти, а також – відкриті реєстри, щоб зрозуміти кому вони належать. Для суспільних медіа визначалася лише наявність інформації на офіційному веб-сайті.

До вибірки потрапили онлайн-ресурси місцевих масмедіа, які вважаються рейтинговими та подають суспільно значущий контент. Обрані ЗМІ можна побачити на малюнку. Із телеканалів суспільне та комунальні ЗМІ: UA: Вінниця, ТРК Вінниччина, Вінницьке міське КП “Інформаційно-телевізійне агентство “Віта”. Із радіостанцій у місті Вінниця ми брали “Місто над Бугом” та Обласне радіо АТ “Національна суспільна телерадіокомпанія України” із чотирьох зареєстрованих, оскільки решта (Регіональна FM мережа “Лада” і ТОВ “Телерадіокомпанія “ТАКТ”) оприлюднює переважно розважальний контент.

Інформація про власників на сайтах

Спочатку ми зайшли на офіційні сайти обраних масмедіа. Там ми шукали інформацію про контакти, головного редактора та власника (звертали увагу на футер (підвал) або ж заходили в рубрику “про нас”, якщо така була. Схожу методологію використовував і Інститут масової інформації, про що нам розповів Антон Булгаков: “Сайти оцінюються за шкалою від 0 до 1 балу в залежності від того, є інформація чи ні. 0,5 балів виставлялися, коли інформація була наявна частково“.

Сайти

На сайті 33 каналу відсутня інформація про власників, проте зазначені контакти, адреса офісу та посилання на соцмережі. На сайті Вежа є дані про засновника та головного редактора, контактний номер телефону, мейл, лінки на соцмережі та адреса офісу. Але немає інформації про власника. Вінниця інфо розміщує тільки контакти (пошта, телефон, соцмережі), Власно.інфо у вкладці “про нас” публікує номери телефону, імейл, адресу офісу. 20 хвилин, контакти, посилання на соцмережі, телефон та прізвище редактора, приналежність до медіа корпорації RIA. Видання Місто у рубриці “реклама” розміщує номери телефону, соціальні мережі та електронну пошту.

Отже, із шести сайтів тільки два видання повідомляють хоча б якісь прізвища людей, які працюють на сайті.

Дослідження прозорості медіавласників неодноразово робив також Інститут масової інформації. Згідно із дослідженням 2018 року “лідерами прозорості” експерти назвали “Місто”, “20 хвилин”. За три роки до них додався сайт “Вежа”. А от на сайті “Міста” нам не вдалося знайти контактної інформації.

Експерт ІМІ Антон Булгаков розповів нам, що це може бути пов’язано із тим, що “з грудня 2020 року газета “Місто” припинила своє існування як друкований ЗМІ. Та й редакція сайту змінилась“.

Оскільки інформація про власників у багатьох випадках не вказана, лишається тільки здогадуватись, хто і політиків може впливати на редакційну політику.

Медіаексперт Сергій Бондаренко коментує це так: “Більшість з онлайн-видань входять в орбіти інтересів та впливів місцевих політиків. Це факт. Для української політичної традиції, особливо на локальному рівні, власні/підконтрольні медіа – це норма. Чим більше вплив, тим більше вплив і на місцеві медіа.  Але, прямо прослідкувати важко. Якщо ти не знаєш «внутрішньої кухні», то важко зорієнтуватись. Що можна зробити? Можна провести ретельний моніторинг місцевих ЗМІ. Це дозволить побачити до кого вони більш лояльні, або не лояльні. І це надасть можливість сформувати більш-менш реальний медіа ландшафт

Телеканали

На UA: Вінниця зазначена адреса, телефони, прізвища продюсера та менеджера. ВІТА розміщує лише контактні телефони, факс, адресу, прізвище керівника, мейл та код ЄДРПОУ, посилання на соцмережі. ТРК Вінниччина вказує телефони, адресу, електронну пошту та публікує установчі документи зі структурою власності включно.

Медіавласники вінницьких телеканалів
Скріншоти сайтів

Тобто вінницькі телеканали є більш прозорими, порівняно із онлайн-виданнями.

Радіо

Обласне радіо UA: ВІННИЦЯ (транслюється на частоті 88,6 МГц) зазначає ту ж інформацію, що й телеканал. Радіостанція “Місто над Бугом” розміщує контактну інформацію, адресу, імейл, у вкладці “публічна інформація” розміщені документи, в тому числі документація про власника.

Незважаючи на те, що комунальні медіа Вінниці більш прозорі, все ж проблема із впливом місцевої влади залишається. Ось як ситуацію коментує медіаексперт Сергій Бондаренко:

Все залежить від ситуації. Якщо діяльність медіа не суперечить інтересам власників, то матеріали можуть бути достатньо на високому рівні. І з точки зору дотримання стандартів, і з точки зору реклами (її маркування). Але, рано чи пізно наступає мить, коли треба «піарити» тих, хто дає на твоє існування гроші

Інформація про власників у відкритих реєстрах

Для тих ЗМІ, які не розмістили інформацію про власників на сайтах, ми використали дані із реєстру Мін’юсту, а також Вінницької ОДА (рубрика ЗМІ).

Щодо Власно.інфо кінцевим бенефіціаром та керівником на Youcontrol вказана Черкас Т. М., щодо Вінниці інфо – кінцевий бенефіціар Ткачук В. В., керівник Форонов В. С. 33 канал власником вказано Жучинського А. П., Редько Т. В. Власником видання «20 хвилин» зазначається Човган О.Ю. Видання “Місто” має двох засновників – Алла Корчева та Сергій Паф’янов . Бенефіціар – Сергій Паф’янов.

Коментарі експертів

Ситуацію із прозорістю медіавласності нам прокоментували вінницькі медіаексперти.

Деяким медіа прозорість не треба. А непрозорість дуже вигідна. По-перше, відсутність інформації про власників та відповідальних осіб знімає відповідальність саму по собі. По-друге, багато онлайн ЗМІ не зареєстровані, як юридичні особи. Максимум вони є проєктами «ГО-шек» або накшталт цього. Якщо немає юридичної особи, то немає і відповідальності. Точніше вона може бути, але довести до неї дуже складно. По-третє, якщо немає відповідальності, є безкарність. Можна спокійно займатись «інформаційним кілерством» і тобі практично нічого не буде. По-четверте, гроші. Якщо немає юридичної особи, відповідно немає податків, якщо немає податків, то це «чорний кеш».  Це достатньо зручно та вигідно. А головне, важко знайти кінці. Роби, що хочеш, і тобі майже нічого не буде. Якщо тебе не спіймають та не покарають так само по «сірій» або «чорній» схемі“, – говорить Сергій Бондаренко, завідувач кафедри журналістики ДонНУ імені Василя Стуса, медіаексперт. 

Чимала кількість вінницьких сайтів зовсім не створені заради інформування вінничан, а задля “формування змістів” у голові виборців. Відповідно, для формування змістів не потрібно вказувати ані авторів, ані засновників. Для того потрібно лише бомбити інформаційний простір повідомленнями та “аналітикою”. У Вінниці найчастіше діє принцип, що хто платить редакції, той її і танцює. На жаль, на щось більше власники редакцій не здатні. Для них є обслуговуючий персонал у вигляді журналістів та власні інтереси, інформаційні офіціанти, які приносять те, що їм замовили. І скільки б разів не кричали найкращі газети про свою незалежність та об’єктивність, гроші та бажання їх заробити – єдине, що їхніми керманичами керує“, – коментує ситуаці Антон Булгаков, медіаексперт ІМІ.

Висновки

Отже, ми з’ясували, що не всі медіа дотримуються вимог щодо прозорості медіавласності. Краще ситуація – у комунальних ЗМІ, а найгірша – в онлайн.

Питання прозорості ЗМІ є важливим фактором якісної журналістики. Так, мас-медіа цілком можуть належати тим або іншим особам чи організаціям. Важливо, щоб читач про це знав. І міг сам ухвалювати рішення про те, довіряти цим ЗМІ чи ні.

Над текстом працювали:

Дарія Нишпорська, Людмила Задорожна, Андрій Дулецький, Маріна Остапенко,

студенти 4 курсу кафедри журналістики ДОнНУ імені Василя Стуса.

Please rate this