Собственное интервью. No ratings yet.

Екатерина Воронина — студентка факультета журналистики, скейтерша, верстальщик и просто хороший человек.

Если бы ты была дверью, то куда бы ты вела?

— Я бы вела в неизвестность, объясню это своей неопределенностью в жизни.

— Кем ты хотела стать в детстве?

—Ветеренаром, ещё не знала, с чем мне придётся столкнуться.В девятом класе решила попрактиковаться в клинике наших знакомых. Наверное, я слишком люблю животных, не могу смотреть, как они мучаются,а тем более усыплять их. 

— Что тебя привлекает в людях, а что отталкивает?

— Ценю в людях искренность , доброту, трудолюбие, образованность. Ненавижу невоспитаных и бестактных людей, а еще больше необразованых. 

— Можешь рассказать какой-то веселый случай со школьных времен?

— До сих пор не могу рассказать все ,что мы творили в школе.Стыдно очень…Расскажу пожалуй милоту со среденей школы.Значит, 5 класс, 30 бездумных и глупеньких детей решили устроить свадьбу в школе. Пошли закупились в местном «бадежном» магазине колой и чипсами, да и пошли на вентовую лестницу с молодожёнами. Потом мы расшумелись и нас заметила уборщица. Те, кто быстро бегали не попали к деректору. К счастью, я была спортивной. 

Что бы ты изменила в современном мире?

— Наверное, отношение людей к экологии — это очень важно. Искоренила бы сексизм, расизм и ненависть к друг другу.Да и войны нам ни к чему…

Интересно послушать про твоё детство. Каким оно было?

— Каждое лето я была у бабушки и с 4 лет уже гуляла с местной дворовой шпаной. Состав банды был разношерстный: от мелких пятилеток до одиннацатиклассников. И помню, в очередной раз, мы поодевались в черное, чтобы играть вечером в прятки, решили полезть на строющийся дом (кстати, в этой компашке гулял мой старший брат). Там мы классно поиграли, а пришли домой к 12. Тогда нас встречала возле калитки бабушка с огоромными бутербродами, с домашними помидорками и компотом. Приблизительно тогда начинались «Букины» или «Гриффины», которых не разрешала смотреть наша мама.

Что ты можешь есть вечно?

— Крабовые палочки, особенно когда их определенное количество для маминого салата.

Please rate this

Репортаж. No ratings yet.

Слезы, ленточки и колокольчики…

Если  все ходят замученные с белым верхом и чёрным низом, все небо заполонили гелевые шарики… То наступил день последнего звонка.

Линейка начинается в девять часов утра. Вера Сергеевна выходит в семь-пол восьмого, чтоб не опоздать. Живет она недалёко от школы, но сами понимаете: пока придешь, поговоришь со всеми зарёванными выпускниками, встречными учителями, может, в чём-то поможешь, да и на просто посидеть погрустить нужно время.

Вера Сергеевна — учитель биологии и в прошлом году выпустила наш класс. Сколько она с нами натерпелась, вы бы только знали!

Чего только не летало у нас по классу: яблоки, карандаши, ручки, мел, бумажки. За один бросок- одна пачка мела. Такова была цена.

В день последнего звонка происходит всегда какая-то неразбериха, особенно перед выходом. Если ты ещё и выпускник, то это вообще катастрофа. Все вокруг суетяться, кто-то пытается прицепить к тебе эту злосчастную ленточку, несколько раз укалывая тебя булавкой. Родители, учителя, дети — все смешивается.

Вера Сергеевна не захотела брать после нас класс, говорит «всё не то и все не те». Но на линейку прийти надо, стоим под палящим солнцем, но вальс— дело святое, тем более видишь там знакомые лица. Смотришь, ностальгируешь, но в голове ухмыляешься и думаешь : «у нас, конечно, получше было». Все твои учителя, которых встречаешь, это подтверждают! Уже тепло на душе становится.

Посмотрев от и до выступления хлопаем, и небольшой компанией, с бывшими одноклассниками, идём провожать нашу классную руководительницу. Стоим и вспоминаем веселые моменты, обсуждаем планы на дальнейшую жизнь.

Все таки, если ты сохранишь общение и хорошее отношение с людьми из школьной жизни, можно почувствовать, что ты от этого всего и не отлучался, только потихоньку взрослеешь…

                                         Радзиховская Николь

Please rate this

Інтерв`ю. Христина Петрик. No ratings yet.

Христина Петрик — журналіст та радіоведуча на єдиному розмовному радіо в Одесі. 15 травня вона завітала до Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова та поділилась своїм досвідом та порадами зі студентами.

— Чому ви обрали саме радіо?

— Я зрозуміла, що візуалка — це не моє.  Телевізор мене ніколи не приваблював. А ось радіо! Це щось таке, залишається ця магія. В 90-их воно було дуже поширене. Хтось там говорить по радіо, задає настрій, тонус своїм голосом, передає якусь інформацію. А у 80-их радіо було рупором змін! І власне цей «magic», цей настрій, атмосфера, які несуть радіо — вони залишилися. І я подумала : «Класно! Давайте радіо!»

Насправді, в мене були дуже гарні вчителі, просто професіонали своєї справи, які мене й закохали в радіо.

— Чому FM буде жити?

— Років 5 тому, навіть 3, говорили про те, що FM буде жити тому, що 3G зв’язок непоширений в Україні, його практично ніде не має. Коли ти їдеш в машині все такі FM в тебе ловить краще, ніж 3G. По-друге, FM радіо залишається такою обмеженою нішою, тому що кількість частот обмежено, вони дорого коштують. Аби отримати дозвіл говорити в FM діапазоні треба бути, якщо говорити чесно, багатим дяденькою. Але проводяться конкурси і я не заперечую, що деякі заслужено отримують частоти. Але цей ринок обмежений і поки що має ціну.

— Як ви готуєтесь до інтерв`ю? Звідки берете запитання?

— Є гості публічні, а є не дуже публічні. Найпростіше готуватися до інтерв`ю для мене — просто заходити на Facebook людини. Дивитись, що вона постить, чим вона займається, що вона взагалі говорить. Друге, ти звичайно дивишся інтерв`ю цієї людини, якщо вона його давала, ти переглядаєш, перечитуєш. Дивишся не тільки для того, щоб не повторювати запитання, а ти бачиш, що місяць назад ця людина говорила так, потім трапилось все зовсім по-іншому.  Ти можеш спитати: «Як так сталося?». І зрештою, ти повинен розбиратися у самій темі. 

— Як ви вважаєте, потрібна освіта журналіста радіоведучому?

— А можна говорити на факультеті журналістики, що не потрібна? Ця дискусія триває роками! Більшість людей каже, що не потрібна і я з ними погоджуюсь. У мене самої є журналістська освіта, вона в мене одна єдина. Чим я вдячна факультету журналістики? Там працювали реально класні люди. Я їм дуже вдячна за те, що вони не заважали займатися мені своїми справами. Там достатньо лояльний графік, всі ми з другого курсу десь працювали, йшли в редакції, вчилися і здобували знання, яким в університеті, на жаль, нас не вчили. 

— До чого бути готовим, коли ведеш ефір?

— До всього, що завгодно! До того, що на тебе може обрушитись все, що завгодно! Хтось може в тебе чимось кинути, може вискочити кішка тобі на стіл. Суть в тому, мне як радіоведучу вчили, що ніколи не має звучати тиша в ефірі, що б не було — ти маєш говорити. Просто треба бути готовим все описати в прямому ефірі, чому ти зараз замовчав, чи чому в тебе така дивна інтонація.

— Ви пам’ятаєте свій перший вихід в ефір? 

— Це було жахливо. Я навіть не пам’ятаю що саме було, але було дуже страшно. Давайте розкажу той, який згадала. Одна з перших моїх серйозних гостей на радіо — Крихітка Цахес з гурту «Крихітка». Це була субота. Крім того, мені потрібно було сидіти за пультом, бо ведучі інколи самі ставлять пісні, міксують їх, ставлять фон, на якому музика грає, вмикають мікрофони собі й гостю. Але зі страху ти вмикаєш усі, щоб не помилитись. Руки тремтять. А тут сидить Крихитка Цахес, яка сама по собі цікава й хочеться багато чого запитати. А в тебе каша в голові, ти думаєш, як би не налажати з пультом. Я її питаю про квоти на радіо, а вона мені: «Ну а ви що «Радіо Голос»(так називалось наше радіо), як у вас з квотами на радіо? Як ви ці квоти виконуєте?» Я реально розгубилась, тому що не очікувала, що людина також може задавати мені питання. 

— Яке найскладніше інтерв`ю, яке вам доводилось проводити? 

— Це було вже в Одесі. До мене прийшла психологіня. У нас була тема «Депресія та самогубство». В принципі, мене ця тема не лякає, вона мені навіть цікава. Але коли вона в ефірі почала говорити, як рятувала людину, яка хотіла стрибнути з балкону, я настільки перейнялася, почала дратувати, мені стало погано. А психологіні дуже подобалося інтерв`ю, вона натхненно розповідала про те, як жінка хотіла кинутись з балкону! Історія закінчилась добре, але мені хотілось встати й вийти. 

Please rate this

Рецензія. 4/5 (1)

«Юрий будет дуть! Дуть будет Юрий!»
Думаю, уривок цієї пісні знайомий багатьом. Звичайно ж, як би передбачувано це не було, але для мене проривом в сфері інтерв’ю став Юрій Дудь.
   Мені подобається, що він дуже різноманітний у виборі гостей. Це може бути як політик, так і реп-виконавець. Гадаю, таким методом він приваблює на канал людей різного віку та соціальних груп. Звичайно, всі ми різні й смаки теж відрізняються. Комусь подавай Володимира Познера, а хтось давно хотів побачити інтерв’ю з Face.
  На мою думку, гості Юрія Дудя — сміливі люди. Його питання — як окремий вид мистецтва, а для когось окремий вид тортур. Каверзні, незручні, прямі та провокаційні питання — те, за чим люди приходять на його канал. Багато хто може дізнатися Юрія по його «короночкам»: «А скільки ти заробляєш?» — як відмінна риса серед інших інтерв’ю. Зараз в ютубі деякі інтерв’юери намагаються наслідувати Дудю, але я вважаю, що це саме його фішка!
   Мені подобається щира зацікавленість Юрія в кожному запрошуванному гості. Видно, що перед зустріччю з героєм він ретельно шукає інформацію, готує незвичайні, цікаві питання. Намагається знайти дрібниці в образах героїв, те, що мало хто знав. Загострює увагу на речах, які раніше ніхто навіть не помічав (переваги гостя в елементах гардеробу, наприклад).
 Так само хочеться відзначити рекламу! Я вважаю, що це дуже важливий момент, адже не у всіх виходить зробити рекламу ненав’язливою та цікавою. Уміло зробити рекламу, щоб вона не дратувала глядачів — цьому можна повчиться у Дудя. Це не прісна розмова про те, в чому ти навіть не встиг розібратися, а продумана мова, яка не напружує очі.
  Раджу всім подивитися хоча б одне інтерв’ю Юрія Дудя та оцінити його професіоналізм і унікальну подачу.

Please rate this